Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Не мої коні! Дур­но я оце їхав до вас, па­не Пшеп­шинський!

–  От же й дур­но! Спа­сибі ко­ням, що за­во­лок­ли до моєї ха­ти до­ро­го­го гос­тя. А без то­го ба­га­то б в Дніпрі во­ди утек­ло, по­ки б отець Мой­сей одвідав сво­го при­яте­ля.

Становий об­няв от­ця Мой­сея і тричі цмок­нув йо­го в гу­би га­ря­че й щи­ро, дя­ку­ючи йо­му дум­кою за па­ру ко­ней. Хтодь пос­та­равсь, як ба­чи­мо. Швид­ко потім ве­се­лий ста­но­вий пив мо­го­рич з от­цем Мой­сеєм за ко­ни­ки ж от­ця Мой­сея.

От і гро­ши­ки на весілля знай­шлись. В пер­шу

неділю після то­го Пшеп­шинський після обід завітав до ста­рих Лемішок. Лемішка, вбрав­шись до ве­черні, хо­див по світлиці і го­лос­но бу­бонів мо­лит­ви. Леміщи­ха вив'яза­ла вже го­ло­ву хуст­кою і по­ча­ла одя­га­тись у шов­ко­вий синій літник. Ко­ли це од­чи­ни­лись двері; ста­но­вий шу­бовсть у ха­ту! В Лемішки рот зак­ляк на яко­мусь слові мо­лит­ви, а йо­го жінка сто­яла, на­тяг­нув­ши тільки один ру­кав літни­ка. Поліція зви­чай­но віщує якесь ли­хо!

–  Моє ша­ну­ван­ня моїм лю­бим, до­ро­гим сусідам! З свя­тою неділею будьте здо­ро­венькі, - про­ку­курікав ста­но­вий, роз­ма­ху­ючи кар­ту­зом.
– Як же ви жи­ве­те на ста­рості? як же вас гос­подь ми­лує?

Пшепшинський го­во­рив так доб­ре по-українській, як щи­рий ук­раїнець се­ля­нин.

–  А я оце гу­ля­щим ча­сом до вас. Піду, ка­жу собі, та одвідаю ста­рих знай­омих.

–  Прошу ж сіда­ти в моїй гос­поді, ко­ли спо­до­би­ли нас одвіди­на­ми, - ска­зав гос­по­дар.

Стара за­веш­та­лась по хаті, не зна­ла, чим і прий­ма­ти та­ко­го гос­тя. А тим­ча­сом її ру­ки, не пи­та­ючись її, самі зас­те­ля­ли стіл білою ска­тер­тею і ста­ви­ли пляш­ки з на­лив­ка­ми та запікан­ка­ми.

–  Яка з вас ха­зяй­оч­ка, панімат­ко! Яка з вас гос­по­ди­ня!
– пес­тивсь до неї ста­но­вий.
– Дай, бо­же, щоб мої доч­ки пов­да­ва­лись у вас!

Почалось пош­ту­ван­ня. Ста­но­вий пив та знай пох­ва­ляв гос­по­ди­ню й гос­по­да­ря.

–  Які у вас гарні світлиці!
– ка­зав він.
– Які чу­дові об­ра­зи на всі стіни! А скільки в вас уся­ко­го доб­ра! Ваш двір та ва­ша гос­по­да повні, мов та ча­ша. Аж че­рез край ллється! Повітки в вас доб­рящі, за­го­ро­ди ве­ликі, ко­мо­ри ду­бові, а са­док - то прав­ди­вий рай! А ви з ста­ренькою панімат­кою жи­ве­те тут, мов Адам з Євою, в прос­тоті, в чис­тоті, не віда­ючи доб­ро­го й лу­ка­во­го.

–  Може, моя ста­ра й не відає, - од­ка­зав Лемішка, - а що я… надісь…

Становий пе­ре­бив йо­го:

–  Прошу ж, як­най­лас­кавіше, до ме­не в гості. Не цу­рай­тесь і мо­го хліба й солі. Хоч я й удівець, але мо­ло­дець, а мої доч­ки, як го­лу­боч­ки: і на­пе­чуть, і на­ва­рять, і доб­рим сло­вом привіта­ють.

–  Ми лю­ди прості, - про­мо­вив Лемішка, на­су­пив­ши бро­ви.

–  Господь з ва­ми! не жар­туй­те, па­не Лемішко, й ви, пані Леміщи­хо.

–  Який з ме­не там пан!
– мирк­нув Лемішка.
– Чо­го вже, чо­го, а од цього гос­подь ми­лу­вав. Ста­но­вий жар­тов­ли­во засміявсь.

–  Які-бо ви, Тро­хи­ме Си­до­ро­ви­чу! Їй-бо­гу!
– крик­нув він і поцілу­вав йо­го в ко­лю­чу що­ку.
– Те­пер не той світ нас­тав. Те­пер всі рівня­ються! І в книж­ках

всю­ди пи­шуть, що на світі всі лю­ди - рівня, що не по­вин­но бу­ти ні стар­шо­го, ні мен­шо­го, ні панів, ні му­жиків. Всі рівня та й годі…

Лемішка пок­ру­тив го­ло­вою.

Догадуючись, що з Лемішкою по­га­на спра­ва, Пшеп­шинський прос­то прис­ту­пив до діла.

–  Де ж ваш пер­ве­нець!
– спи­тав він, підроб­лю­ючись зу­мис­не під цер­ков­ну мо­ву, щоб як-не­будь уб­ла­га­ти ста­ро­го.
– Чи во здравії обрітається? Як йо­го гос­подь ми­лує?

–  Та здо­ро­вий собі, нівро­ку, - од­ка­зав по­ну­ро Лемішка.

–  Гарний у вас син та ро­зум­ний!
– го­во­рив Пшеп­шинський.
– Рветься вго­ру, мов той орел у синє не­бо. Ска­жу вам щи­ру прав­ду: ваш син не цу­рається мо­го до­му. Не го­диться і вам, ста­рим, од­хи­ля­тись та од­со­ву­ва­тись, ко­ли мо­лоді при­со­ву­ються: я та­ки про­шу вас до се­бе на ха­зяй­ську хліб-сіль і на по­ра­ду.

–  На яку ж це по­ра­ду?
– спи­та­ла ціка­ва Леміщи­ха.

–  Чи го­во­рив вам син ваш про мою доч­ку?

–  Щось то­ро­чив там старій ма­тері, - про­мо­вив Лемішка, - та я не ду­же дос­лу­хав­ся.

–  Та що тут таїтись?
– ска­за­ла Леміщи­ха.
– Син го­во­рив, що йо­му ду­же при­па­ла до впо­до­би най­мен­ша ва­ша доч­ка. Та й гар­на ж бо, нівро­ку їй! Ко­ли б ще не нав­ро­чи­ти.

–  Стара!
– мурк­нув Лемішка.

–  Так, так, моя лю­ба ма­ту­сю!
– вхо­пив­ся за її сло­ва Пшеп­шинський.
– Ваш син навіть пи­тав ме­не про цю спра­ву…

–  Батькам тре­ба б підож­да­ти тро­хи, по­ки мо­ло­да дум­ка пе­рег­рає, - ска­зав Лемішка.

–  От про це ж то я й хотів би по­ра­ди­тись із ва­ми, - ска­зав ста­но­вий.
– Наші діти мо­лоді, а ми, хва­ли­ти бо­га, лю­ди досвідні, вже підтоп­та­лись на віку. Ко­му ж більше їх нас­тав­ля­ти на доб­ру путь? З щи­рим ша­ну­ван­ням од­хо­жу од вас і про­шу, як­най­лас­кавіше, одвіда­ти ста­ро­го удівця в йо­го гос­поді. Там про все й по­ба­ла­каємо і пе­ре­го­во­ри­мо. Про­ща­вай­те! Зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькі!

Вклонившись привітненько і та­ки геть-то вже низько, Пшеп­шинський одс­ту­пив до по­ро­га та й зос­та­вив са­мих ста­рих у хаті. Сто­яли во­ни й ди­ви­лись од­но на од­но­го.

VIII

Невважаючи на про­хан­ня ста­но­во­го, Лемішка ні ра­зу не пішов до йо­го в гості в йо­го жит­ло і не пус­кав навіть своєї жінки. Він ду­мав, що все те сва­тан­ня пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться. Од­нак же син не ки­дав своєї дум­ки. В ціло­му місті він не зна­хо­див кра­щої мо­ло­дої для се­бе.

–  Тату!
– го­во­рив не раз Яким, - я в вас єди­ник. Не робіть ме­не без­щас­ним! Бла­гос­ловіть мені ста­ростів сла­ти. Я слу­жу, гроші за­роб­ляю. Ко­ли хо­че­те, я в вас не візьму ні ша­га на про­жи­ток. На свої гроші і зо­дяг­ну, і про­хар­чую се­бе й жінку. Не тре­ба мені нічо­го ва­шо­го!