Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Не жу­рись, Яки­ме!
– ска­за­ла ма­ти.
– Ко­ли во­на бу­де нас по­ва­жа­ти та не ве­ре­ду­ва­ти­ме, то я са­ма на­ва­рю їй і ка­ви, й чаю.

–  Чи пот­ра­пиш же ти на старість слу­жи­ти за най­мич­ку, та ще й для своєї невістки?
– спи­тав грізно Лемішка.
– Ти бу­деш їй по­ту­ра­ти. Во­на те­пер хо­дить пішки або їздить на гро­мадських та злодійських ко­нях; а од те­бе, си­ну, во­на ви­ма­га­ти­ме доб­рих ко­ней, пансько­го по­го­ни­ча; во­на тобі схо­че би­ти бай­ди­ки, ба­лянд­ра­си та шля­хетські уся­кові вит­рем­ба­си, а ти їй тільки нас­та­чай! О, я при­ди­вив­ся на своєму дов­го­му віку до вся­ких лю­дей, шля­хетську вда­чу

доб­ре знаю! А як пом­руть твої батьки, піде тоді на­ше доб­ро, на­ша пра­ця мар­но! Її лег­ко­важ­на ру­ка, си­ну, розвіє, як по­ло­ву, ту копійчи­ну, що ми з ста­рою цілий вик скла­да­ли, до­бу­ва­ли по­том, за­роб­ля­ли прос­ти­ми, чор­ни­ми ру­ка­ми. Ко­ли б же дав гос­подь, щоб я по­ми­лив­ся, щоб моє ні однісіньке сло­во не справ­ди­лось! Ко­ли б тобі, си­ну, не до­ве­лось го­рю­ва­ти і в чи­нах, і в хрес­тах! Оже­ни­ся, син­ку, з на­шою дівчи­ною, та­ки з міщан­кою! Чи ма­ло ж те­пер їх хо­дить вже і в сук­нях! Во­на бу­де прос­та, тро­хи не та­ка, яка бу­ла й твоя ма­ти. А хто ж ска­же, що Лемішка не був щас­ли­вий з твоєю матір'ю? Вбе­реш її по-панській - во­на тобі і прив­читься до панських зви­чаїв, нав­читься й што­ка­ти по-мос­ковській. Чо­го вже, чо­го, а па­ну­ва­ти, то на­ука ду­же лег­ка! Аби гро­шей до­волі!

–  Е, ні, та­ту! Чи тя­ми­ти­ме ж міщан­ка, хоч і в сукні, як по­вес­ти се­бе так, як панія з батька, з діда?

–  Не вміти­ме так вертіти хвос­том та кру­ти­ти го­ло­вою, як уміють Лю­ци­на та Ру­зя, - пе­ре­бив си­нові батько.
– Про ме­не! Вольно­му во­ля! Я не ви­же­ну те­бе з жінкою з ха­ти, при­роб­лю збо­ку ха­ти вам кімна­ту. Живіть собі з бо­гом! Тільки ду­ша моя щось не по­чу­ває на­пе­ред доб­ра. А ста­рий го­лод­ра­нець ста­но­вий не покріпиться од ме­не ні на ко­ма­ре­ву ніжку.

–  Зате ж ма­ти­ме­мо невісточ­ку, як пе­репілоч­ку!
– при­ка­за­ла ма­ти. Пшеп­шинський, то­го ж та­ки ве­чо­ра, по­го­во­рив­ши з доч­ка­ми, одійшов до сво­го кабіне­ту і по­чав нес­покійно біга­ти од кут­ка до кут­ка так швид­ко, ніби ним ли­хо ки­да­ло по хаті.

–  Де я в світі бо­жо­му візьму гро­шей на весілля, на вип­ра­ву?
– про­мов­ляв він сам до се­бе і плес­кав сам се­бе ру­кою по лисій го­лові.
– По­зи­чи­ти? Ніхто не по­зи­чить. Чи не поп­ро­си­ти б у ста­ро­го Лемішки? Але я Лемішку знаю: то діду­ган зав­зя­тий! Та й со­ром тро­хи. Піде чут­ка по місті… А!
– зак­ри­чав ста­но­вий, ляс­нув­ши се­бе з усієї си­ли по ли­сині.
– Пок­лич­те мені де­сят­ників!
– гук­нув він, од­чи­нив­ши двері в при­хо­жу кімна­ту.

Десятники прий­шли.

–  Біжіть ви мені до міста, та за­раз, за­раз ареш­туй­те Іцька, Бо­ру­ха і Ян­ке­ля. За­раз же, за­раз! Чи чуєте?

Ті жид­ки бу­ли всім відомі ко­нок­ра­ди. Че­рез їх не мож­на бу­ло ніяким спо­со­бом ус­те­рег­ти доб­рих ко­ней на всю око­ли­цю. Ті злодії навіть не раз вже по­па­да­лись в ру­ки, але все ви­хо­ди­ли чо­мусь не­вин­ни­ми на ди­во всім лю­дям. Во­ни діли­лись кра­де­ним доб­ром по­по­ло­вині з са­мим-та­ки ста­но­вим, кот­рий час­тенько че­рез їх та­ки ру­ки пе­ре­во­див знай­дені кра­дені коні.

Десятники пос­тя­га­ли жидків з бе­бехів се­ред ночі, без жад­ної при­чи­ни, й по­ве­ли до ста­но­во­го. Пшеп­шинський на­ро­бив га­ла­су на цілий дім, ла­яв їх, кри­чав, со­вав­ся до їх з ку­ла­ка­ми, ви­ну­ючи їх у не­давній крадіжці сусідських ко­ней.

Догадливі жид­ки тут-та­ки вий­ня­ли з ки­шені гроші і дри­жа­чи­ми ру­ка­ми пок­ла­ли на стіл ку­пу асиг­націй. Пшеп­шинський полічив спокійненько гро­ши­ки і, звелівши по­дер­жа­ти жидків че­рез

ніч, а вранці ви­пус­ти­ти, ліг спа­ти ба­га­то спокійніший.

В хо­лодній під ареш­том сиділо ще кільки жидків, злодіїв і ко­нок­радів. Іцько й Ян­кель заґерґота­ли до їх по-своєму і оповісти­ли всім, чо­го ви­ма­гає й на­ма­гається ста­но­вий. Виз­во­ле­ний Іцько на дру­гий день приніс ареш­то­ва­ним злодіям гроші. Ті гроші дійшли до ки­шені ста­но­во­го, і кільки душ злодіїв знов пішло по світі шу­ка­ти по ве­ли­ких шля­хах і в чу­жих ко­мо­рах собі по­жи­ви.

На подвір'ї ста­но­во­го пе­ре­дер­жу­ва­лось ще кільки пар кра­де­них ко­ней, до кот­рих не зна­хо­ди­лись ха­зяїни. А знай­тись хо­зяїнам бу­ло ду­же труд­но! Ста­но­вий мав ду­же вірно­го ко­ню­ха, па­руб­ка Хто­дя, кот­рий зріс і ви­го­ду­вав­ся ко­ло ста­но­во­го і ро­зумів ду­ми й кож­не сло­во сво­го па­на. Поп­со­ва­ний змал­ку до са­мих п'ят, як і вся панська двірня, Хтодь умів ду­же штуч­но пе­ре­роб­лю­ва­ти кра­дені коні і потім пе­реп­ро­ду­вав їх сам або че­рез жидків на сусідньому злодійсько­му яр­мар­ку.

Тоді са­ме сто­яли на подвір'ї коні, вкра­дені у сусіднього свя­ще­ни­ка, вже знай­омо­го нам от­ця Мой­сея, кот­рий навіть при­яте­лю­вав з ста­но­вим. Отець Мой­сей дістав од ста­но­во­го бу­ма­гу, щоб він їхав до ста­ну пізна­ва­ти якісь пе­рех­ва­чені у злодіїв коні. Отець Мой­сей не­дав­но да­вав повістку в стан про свої кра­дені коні.

Ще не ро­дивсь на світі та­кий чо­ловік, щоб йо­му вер­ну­лись пок­ра­дені коні. Зна­ючи теє доб­ре, отець Мой­сей пос­лав до ста­ну сво­го ти­та­ря, аби тільки спов­ни­ти фор­му. Хтодь вивів са­ме опівдня на ши­ро­кий двір па­ру ко­ней, ви­со­ких, чис­тих, з чор­ною лис­ня­чою шерс­тю, глад­ких, спа­се­них і бас­ких.

–  Чи ваші коні?
– спи­тав ста­но­вий.

Титар хо­див, ди­вив­ся, заг­ля­дав їм у зу­би і став, не зна­ючи, що й ка­за­ти.

–  Чи ваші?
– спи­тав ста­но­вий уд­ру­ге.

–  Не ска­жу, ва­ше бла­го­родіє! Не­хай сам ба­тюш­ка приїдуть та по­див­ляться, щоб я не був ви­нен. І наші ніби, й не наші! Тро­хи не­на­че б то й во­ни; але наші бу­ли не такі.

–  А що, ти­та­рю, наші коні?
– пи­тав чо­ловіка отець Мой­сей.

–  Бог же йо­го відає! Їдьте, ба­тюш­ко, самі, та га­разд роз­дивіться! Бо мені або по­лу­да на очах сіла, або ме­не оту­ма­не­но.

Титар й справді про­ти­рав очі.

–  Які ж коні по­ка­зу­ва­ли тобі?
– спи­тав отець Мой­сей.

–  Наші коні бу­ли тро­хи гніді, а мені по­ка­зу­ва­ли зовсім чор­них. Наші бу­ли тонкі, ви­сокі, худі, як дра­би­ни, а то якісь товсті, гладкі, як печі, баскі, зовсім панські, їдьте, ба­тюш­ко, щоб я ча­сом не був ви­нен, та при­див­ляй­тесь доб­ре, бо щось во­ни мені та­ки по зна­ку! Ли­бонь я ба­чив їх у яко­гось па­на, чи хто йо­го зна.

–  Чи не заїжджав ти по­пе­ред то­го до ку­ма?

–  Ні, ба­тюш­ко, хра­нив бог! їй же бо­гу, ка­жу прав­ду!

Поїхав сам отець Мой­сей.

Серед літнього дня ви­вив Хтодь на по­каз з-під повітки па­ру ко­ней. Баскі, гладкі коні, чор­ної блис­ку­чої масті, з підріза­ни­ми тро­хи хвос­та­ми й мич­ка­ми, з блис­ку­чи­ми обск­ро­мад­же­ни­ми ко­пи­та­ми, в но­вих гнуз­деч­ках, обк­ла­де­них срібни­ми цвяш­ка­ми, би­ли ко­пи­та­ми зем­лю, нас­то­ро­чи­ли ву­ха й на­си­лу сто­яли на місці.

Отець Мой­сей зга­дав свої коні, худі, мир­шаві, з за­па­ли­ми бо­ка­ми, з су­хи­ми реб­ра­ми, куд­ла­ти­ми гри­ва­ми, пе­ле­ха­ти­ми мич­ка­ми, зга­дав їх звислі до­до­лу ву­ха і пох­нюп­лені мор­ди - і за­раз мах­нув ру­кою.