Причепа

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Розмовляючи з чо­ловіком, Зо­ся пе­рес­та­ла вертіти гач­ком і пок­ла­ла білу ру­ку на чор­но­во­ло­су Яки­мо­ву го­ло­ву. Во­на пильно при­див­ля­лась на йо­го ли­це.

–  Чого ти, Зо­сю, ди­виш­ся на ме­не?
– спи­тав він її.
– Не­на­че ти ме­не ба­чиш впер­ше.

–  Дивлюсь на те­бе, бо пра­во маю; див­люсь на те­бе, бо ти гар­ний!

–  Поцілуй же ме­не, Зо­сю!

–  Чи лю­биш же ти ме­не, Яким­цю?
– вивіря­ла в йо­го прав­ди Зо­ся.
– Чи я більше по­до­ба­юсь тобі тоді, як я ве­се­ла, чи тоді, як я спокійна?
– вивіря­ла в йо­го прав­ди ціка­ва жінка.

–  Це ти са­ма доб­ре

знаєш! На­що ж в ме­не пи­таєш? Люб­лю те­бе ве­се­лою, як ти пус­туєш, не­на­че ма­ла ди­ти­на; люб­лю те­бе, як ти пташ­кою літаєш в тан­цях, са­ма ле­генька, як пух, жва­ва, як білоч­ка на зе­ле­но­му де­реві. А як си­диш не­по­руш­не, як ду­ма схи­лить твою гар­ну го­лов­ку, ти всю ду­шу мою тяг­неш до се­бе! Тоді мої очі цілий вік спо­чи­ва­ли б на твоєму лич­кові. Чи пе­рей­деш ти сад по­ва­гом, мов та па­ва, чи побіжиш по траві яг­нят­ком, - мої очі все слідком за то­бою хо­дять!

Зося осміха­лась, див­ля­чись йо­му в вічі з не­ви­мов­ною лю­бов'ю.

–  За це я те­бе поцілую, - про­мо­ви­ла во­на.

–  Моя ми­ла, моя ко­ха­на! Для те­бе я ла­ден ста­ти, чим тільки хо­чеш! Чи­ни з ме­не, що твоя лю­бов ска­же! Бо я для те­бе жи­вотію й ди­шу, пра­цюю і на чин слу­жу.

–  Як ти ми­ло про­мов­ляєш про своє ко­хан­ня!
– ска­за­ла во­на.
– Ще ж во­но бу­де кра­ще, як ти ска­жеш оце все по-польській.

Яким чи­нив її во­лю.

–  А бач, я те­бе слу­хаю! Бий ме­не, я й тоді нічо­го не ска­жу. Чом же не по­хи­ли­тись під та­ку білу ру­ку!

Яким взяв її пух­ку ру­ку і по­чав ля­па­ти се­бе по щоці, спо­чат­ку сти­ха, а потім дуж­че й дуж­че, не­на­че про­бу­вав, чи дов­го ви­тер­пить-то він та­ку му­ку од її ру­ки. Яким вда­рив її ру­кою по своїй щоці так, що аж Зо­ся зак­ри­ча­ла, вхо­пив­ши пальці дру­гою ру­кою.

–  Ну! ску­би ме­не за чуб, - про­мо­вив Яким, за­гор­нув­ши її ру­ки в свої ку­чері.

Зося, жар­ту­ючи, та­ки доб­ре цуп­ри­ку­ва­ла за йо­го пат­ли…

Яким тільки осміхавсь. Все те од­на­че оче­ви­дяч­ки ба­ви­ло й тіши­ло Зо­сю.

–  Я вже ста­рий, Зо­сю! нав­ряд я вив­чусь по-польській. А як бу­дуть у нас дітки, то гля­ди, вив­чи їх по-польській, а я по-мос­ковській! Доб­ре?

–  Ні! я кра­ще вив­чу їх тільки по-польській. До­волі й то­го, що їх шко­ла вив­чить по-мос­ковській…

Про ук­раїнську мо­ву са­мо по собі не бу­ло й сло­ва про­мов­ле­но.

Сам Яким, нез­ва­жа­ючи на свою «старість», як вія ка­зав, вив­чив­ся пo-польській і ба­ла­кав з своєю жінкою завсігди по-польській. В їх за­кут­ку, в їх кімнаті за­па­ну­ва­ла вже Польща.

Настала зи­ма. Ми­ну­ли різдвяні свят­ки. Пішли дні за дня­ми од­на­кові, бу­денні. Зо­ся, жи­ву­чи на всьому го­то­во­му, рідко заг­ля­да­ла в пе­кар­ню і не по­ка­зу­ва­ла вже охо­ти до ха­зяй­ст­ва. Во­на все ши­ла, або пле­ла, або книж­ку чи­та­ла, си­дя­чи в своїй ха­тині. Луччі й ба­гатіші пан­ки, її знай­омі, не при­хо­ди­ли до неї в гості, цу­ра­лись не так її, як ста­рих прос­тих Лемішок. Гості Лемішок бу­ли їй ду­же не до впо­до­би. Прості міща­ни, знай­омі Лемішки, навіть не при­хо­ди­ли до йо­го в гості, а до дру­гих во­на ви­хо­ди­ла з своєї кімна­ти.

Зося за­ду­му­ва­лась, си­дя­чи за ро­бо­тою.

–  Що ви ду­маєте?
– пи­та­ла час­то її Леміщи­ха.
– Чо­го ви за­ду­муєтесь? Мо­же, вам у чо­му не­до­го­да або не­дос­та­ча? Мо­же, вам чо­го тре­ба? Мо­же, в вас що бо­лить?

–

 Ні, моя ма­мо ко­ха­на! Спа­сибі вам! Є що мені їсти й пи­ти; я здо­ро­ва й щас­ли­ва. То я так собі за­ду­ма­лась.

Мати роз­ка­за­ла за це все си­нові.

Раз Лемішковський вер­нувсь до­до­му з кан­це­лярії тро­хи раніше, як він зви­чай­но вер­тавсь. В од­чи­нені двері він вглядів Зо­сю. Во­на сиділа кінець сто­ла, спер­шись на од­ну ру­ку. Пе­ред нею ле­жа­ла роз­гор­ну­та книж­ка. Дру­га ру­ка ле­жа­ла на книзі. На її мо­лодім лиці ле­жа­ла ду­ма, а в очах сто­яли сльози.

Яким дов­го ди­вив­ся на неї і прикмітив сльози. Всю йо­го ду­шу по­ру­шив жаль до са­мо­го дна. Йо­му зда­ва­лось, що батько чимсь обідив Зо­сю, скрив­див.

–  Ти пла­чеш, Зо­сю?
– спи­тав її Яким, а в са­мо­го го­лос зат­ру­сивсь.

–  Ні, Яким­цю! то мені… так… собі…

Зося згор­ну­ла книж­ку і за­ли­лась слізьми.

Яким зблід й ки­нув­ся до неї. Йо­му чо­мусь зда­ва­лось, що він вже втра­чає Зо­сю навіки.

–  Зосю! моя ми­ла, моя до­ро­га! ска­жи ж мені всю прав­ду: чо­го ти су­муєш та пла­чеш ниш­ком та по­тай від ме­не? Мо­же, те­бе хто скрив­див? мо­же, тобі чо­го тре­ба? Ска­жи, і я про­дам ос­тан­ню свою оде­жу, щоб тобі тільки до­го­ди­ти!

–  Та то я так собі зап­ла­ка­ла… Ти на службі, а я до­ма са­ма нудьгую. Ме­не чо­гось все бе­ре нудьга, - з якої при­чи­ни. я й са­ма га­разд то­му невідо­ма.

–  Що ж маємо ро­би­ти, моє сер­це! Не мож­на ж нам цілий день бу­ти вкупі. Ти б пішла до сес­тер в гості або пок­ли­ка­ла б їх до се­бе… Ти нудьгуєш оту­теч­ки са­ма. Нуд­на моя ха­та зад­ля те­бе. Ти ще мо­ло­да, ду­же мо­ло­да!

Книжка, кот­ру чи­та­ла Зо­ся, - то був том Пушкіна. Во­на са­ме тоді про­чи­та­ла «Євгенія Онєгіна», про­чи­та­ла на са­моті, се­ред мерт­вої тиші, ду­же штуч­не, геніальне об­ма­лю­ван­ня сто­лич­но­го жит­тя, сто­лич­но­го ба­лу. Блис­ку­чий са­лон, пов­ний ве­се­лих гос­тей, гу­са­ри, па­ничі, пишні панії, ніжки на пар­ке­товій, блис­кучій підлозі, ве­се­ла ма­зур­ка - все те об­ма­лю­ван­ня генія вста­ло, ніби жи­ве, пе­ред її очи­ма і з'яви­лось ніби уяв­ки са­ме тоді, як Лемішка ла­яв над­ворі най­митів так го­лос­но, що йо­го товс­тий го­лос до­ся­гав аж до Зо­си­них вух. Зо­ся про­ки­ну­лась, ніби од сна, за­ко­ли­ха­на спокійним жит­тям і га­ря­чим ко­хан­ням. Вся її лег­ко­важ­на вда­ча аж зат­ру­си­лась, їй за­ба­жа­ло­ся жит­тя світсько­го, гуч­но­го, са­лон­но­го. Во­на впер­ше зап­рикміти­ла, що од­но ко­хан­ня, най­щиріше, най­га­рячіше, не вдо­во­лить її ве­се­лої вдачі. Во­на по­ба­чи­ла, що не змо­же дов­ше жи­ти в са­мо­тині, хоч би з най­любішим чо­ловіком, по­чу­ва­ла сер­цем, що її ду­ша не мо­же од­да­тись од­но­му по­чу­ван­ню, одній думі, і во­на впа­ла в сму­ток та ту­гу…

Настала вес­на. Сон­це ки­ну­ло в вікна ясніший, га­рячіший промінь. Річка в повіддя роз­ли­ла­ся по луці. Леміщин млин сто­яв сли­ве під стріху в воді. Бруньки в са­ду на де­реві по­наб­ря­ка­ли, за­зе­леніла брость на гру­шах, а з гря­док по­ви­ти­ка­лись чер­во­ненькі шпи­ча­ки півонії та півників. Жай­во­ро­нок підняв­ся до не­ба, ще­бе­чу­чи, ніби дзво­ня­чи. По­чав­ся час, ко­ли з на­ту­рою ожи­ває й про­ки­дається дум­ка й сер­це, ко­ли ра­зом з пта­ши­ни­ми пісня­ми го­лоснішає пісня діво­ча, ко­ли швид­кий жив­чик при­ро­ди швид­ше тріпо­че людським сер­цем.