Пригоди бравого вояка Швейка
Шрифт:
За сучасної тактики, коли пересування військ відбувається швидко і рішуче, польова відправа теж має бути і коротка, і рішуча. Ця відправа тривала рівно десять хвилин, і ті, котрі стояли ближче, дуже дивувалися, чому під час служби фельдкурат насвистує.
Швейк миттю реагував на сигнали. Він з’являвся то з правого, то з лівого боку і лише повторював: «Et cum spiritu tuo».
Все це нагадувало індіанський танок навколо жертовного каменя, але справляло добре враження, бо розганяло нудьгу запорошеного смутного плацу з алеєю сливових дерев та солдатськими вбиральнями на задньому плані, пахощі яких заступали містичний запах ладану готичних храмів.
Всі розважалися з великою приємністю. Офіцери навколо полковника розповідали один одному анекдоти. Так що все було в повному
І, як жертовний дим, здіймалися до неба сині хмаринки тютюнового диму. Закурили навіть і старшини, побачивши, що сам полковник теж курить.
Нарешті пролунало: «Zum Gebet!» [145] – завихрило пилюкою, і сірий чотирикутник мундирів преклонив коліна перед спортивним кубком поручика Вітінгера, виграним у змаганнях з бігу на дистанції Відень – Медлінг.
145
На молитву! (нім.)
Кубок був повний, і кожна маніпуляція фельдкурата супроводилась вигуками, що котилися солдатськими шеренгами: «Оце так хильнув!».
Цю процедуру фельдкурат повторив двічі; потім ще раз пролунало: «На молитву!» – і військовий оркестр для пожвавлення настрою заграв «Боже, храни нам цісаря». Після цього команди: «Шикуйся!» і «Кроком руш!».
– Позабирайте ці манатки, – сказав фельдкурат Швейкові, показуючи на польовий вівтар, – бо ж треба порозвозити, що в кого брали.
Вони поїхали тими самими дрожками й чесно все повернули власникам, за винятком пляшки церковного вина.
Відіславши нещасного візника до комендатури, – мовляв, там йому заплатять за всю цю довгу подорож, – вони повернулися додому, і враз Швейк звернувся до фельдкурата:
– Насмілюсь запитати, пане фельдкурате, чи повинен прислужник бути того самого вірування, як і той, кому він прислужує?
– Звичайно, – відповів фельдкурат. – Бо інакше відправа була б недійсна.
– Тоді, пане фельдкурате, сталася велика помилка, – сказав Швейк. – Я не належу до жодного віросповідання. Так уже мені в житті не таланить.
Фельдкурат глянув на Швейка, хвилину помовчав, потім поплескав його по плечу і сказав:
– Випийте церковного вина, що залишилося в пляшці, і вважайте, що ви знову вступили до лона святої церкви.
Глава XII
Релігійний диспут
Швейк, бувало, цілими днями не бачив пастиря солдатських душ. Фельдкурат ділив свій час між виконанням духовних обов’язків та гульнею і приходив додому дуже рідко, звичайно брудний, невмитий, як кіт після прогулянок по дахах.
Повернувшись додому, коли ще міг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв із Швейком про високі цілі, про духовний екстаз і радість мислення. А інколи намагався говорити віршами, цитував Гейне.
Швейкові довелося відправляти з фельдкуратом ще одну польову службу в саперів, куди помилково викликали й іншого фельдкурата, колишнього вчителя Закону Божого, людину надзвичайно релігійну. Він дивився на свого колегу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку із Швейкової польової фляжки, яку Швейк завжди носив із собою на такі релігійні церемонії.
– Коньяк доброї марки, – припрошував фельдкурат Отто Кац. – Випийте і йдіть додому. Я вже сам усе залагоджу, і до того ж мені треба побути на свіжому повітрі, щось сьогодні трохи болить голова.
Побожний фельдкурат, з осудом похитавши головою, пішов геть, а Кац, як звичайно, блискуче зіграв свою роль.
На цей раз він перетворив у Господню кров вино, змішане з газованою водою, та й проповідь була довша, причому кожним третім її словом було «і так далі» або «напевно».
– Солдати, сьогодні ви поїдете на фронт і так далі. Ви зверніться тепер до Бога і так далі. Ви не знаєте, що з вами буде. Напевно. І так далі.
І весь час від вівтаря лунало «і так далі», «напевно», напереміну з Богом і всіма святими.
В екстазі й ораторському запалі фельдкурат називав і принца Євгенія Савойського святим, який охоронятиме саперів, коли вони наводитимуть мости через ріки. Проте польова служба обійшлася без будь-яких обурливих інцидентів, приємно й весело. Сапери чудово розважились.
Дорогою додому фельдкурата і Швейка не хотіли пустити із складаним польовим вівтарем до трамвая.
– Ось як трісну тебе оцим святим по голові, – кинув Швейк кондукторові.
Коли вони, нарешті, добралися додому, виявилося, що дорогою загубили дароносицю.
– Подумаєш, велика втрата! – промовив Швейк. – Перші християни відправляли службу і без дароносиці. Коли ми оголосимо про втрату, то той чесний, хто знайде її і віддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були гроші, то, можливо, й не знайшовся б такий чесний, хоч бувають і такі люди. В нас у Будєйовіце у полку був один солдат, несусвітний бевзь. Він якось знайшов на вулиці шістсот крон і відніс їх у поліцію, і в газетах про нього писали, як про чесну людину, а він через те лише сорому набрався. Ніхто із ним не хотів розмовляти, кожен цвікав йому в вічі: «Йолопе, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смерті, якщо ти маєш бодай краплю совісті». Була в нього дівчина, так та з ним і розмовляти перестала. А коли він приїхав додому у відпустку, то друзі викинули його під час танців з пивниці; хлопець почав сохнути, замислюватись і кінець кінцем кинувся під поїзд. А ще жив колись у нас на вулиці один кравець. Він знайшов золотий перстень. Люди остерігали, щоб не віддавав його в поліцію, але він, упертий, не послухався. Зустріли його надзвичайно чемно, вже хтось заявив, що загубили золотого персня з діамантом, але потім глянули на камінець і кажуть: «Чоловіче, та це ж скло, а не діамант. Скільки вам дали за той діамант? Таких «чесних» ми знаємо». Нарешті з’ясувалося, що хтось інший загубив золотий перстень з фальшивим діамантом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець відсидів три дні, бо він, розхвилювавшись, образив поліцая. Але законну нагороду – десять відсотків, тобто одну крону двадцять гелерів – він усе-таки дістав, бо цей непотріб коштував двадцять крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панкові в обличчя, а той подав на нього в суд за образу, і кравцеві припаяли ще десять крон штрафу. «Якщо хто знайшов щось і чесно віддав, той заслуговує на двадцять п’ять парених різок. Треба відшмагати, щоб аж посинів, прилюдно відшмагати, аби люди собі це закарбували й знали, як у таких випадках поводитись», – казав він потім. Гадаю, що нашої дароносиці нам ніхто не принесе, хоч на ній і є ззаду польова печатка, бо з військовими речами ніхто не хоче мати справи. Краще в річку десь укине, аби ще халепи не нажити. Вчора в шинку «Під золотим віночком» я розмовляв з одним селюком, йому вже п’ятдесят шість років. Він приїхав до Нової Паки в окружне управління запитати, чому в нього реквізували бричку. Дорогою додому, коли його викинули з окружного управління, він побачив військовий обоз, що саме прибув і стояв на майдані. Якийсь молодик – він віз консерви для армії – попросив його хвилинку постояти біля коней та як пішов, то вже більш і не вернувся. Коли ж обоз рушив, то сільський дядько теж мусив їхати з ними і дістався аж до Угорщини, а там у якомусь місті теж попросив когось постояти біля воза і лише так урятувався, бо інакше були б його потягли аж до Сербії. Повернувся додому сам не свій і більше не хоче мати нічого спільного з військовими речами.
Увечері до них у гості прийшов побожний фельдкурат, той самий, що збирався вранці також відправляти польову службу саперам. Це був справжній фанатик. Він прагнув кожного навернути до Бога. Коли був ще законовчителем у школі, в різних газетах вряди-годи з’являлися про нього замітки: «Жорстокий законовчитель» або «Законовчитель та його потиличники». Він був переконаний, що дитина найкраще засвоїть Закон Божий за допомогою системи різок.
Гість трохи накульгував на одну ногу – наслідок зустрічі з батьком одного учня. Законовчитель набив його сина по голові, бо хлопчик висловлював певні сумніви щодо святої трійці й дістав за це три потиличники: один – за Бога-Отця, другий – за Бога-Сина, а третій – за Святого Духа.