Пригоди бравого вояка Швейка
Шрифт:
– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.
– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешіце був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі Святого Письма, а коли кого лупцював гарапником, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку».
– Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, що не шанує священика, – засміявся фельдкурат. – Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика,
На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, що його вже двічі викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:
– Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.
– Погано робите, Швейку, – сказав фельдкурат. – Гість у хату – Бог у хату. В давні часи на бенкети для розваги кликали блазнів-потвор. Приведіть його сюди, хай нас розважить.
Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.
– Сідайте, – чемно попросив його фельдкурат. – Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєчня з шинкою. Тож-бо любо бенкетувати, коли люди позичають гроші!
– По-моєму, я тут не задля сміху, – проговорив похмурий добродій, – я тут сьогодні вже втретє. Сподіваюся, тепер уже все з’ясується.
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – зауважив Швейк, – що це найсправжнісінька гідра, достеменно як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг би стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.
Настирливий гість, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:
– Я хочу все з’ясувати й домагаюсь аби мене вислухали.
– Це вам дозволяється, – сказав фельдкурат, – говоріть, шановний пане, говоріть, скільки хочете, а ми тим часом будемо далі трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!
– Як вам відомо, – сказав упертюх, – зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і, коли б не було війни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.
Він витяг з кишені записник і вів далі:
– У мене все записано. Поручик Яната був винен мені сімсот крон, але осмілився загинути на Дрині. Поручик Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже дві тисячі крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою-Руською. Поручик Махек – у сербському полоні, не повернув мені тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один із моїм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третій топиться в Сербії, а четвертий помирає в Угорщині у шпиталі. Тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться. – Він тицьнув фельдкуратові під ніс свій записник. – Бачите: фельдкурат Матіаш помер в інфекційній лікарні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви на собі. Не повернув мені тисячу вісімсот крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому до дідька була потрібна.
– Це був його обов’язок, любий пане, – сказав фельдкурат. – Я завтра теж піду соборувати.
– І також до холерного бараку, – докинув Швейк, – можете піти з нами, аби на власні очі побачити, щ^i це значить жертвувати собою.
– Пане фельдкурате, – сказав упертюх, – повірте, що я в жахливому становищі! Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?
– Коли вас призовуть до війська й ви підете на фронт, – знову зауважив Швейк, – ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб Цар наш Небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.
– Пане, це серйозна справа, – мовила гідра до фельдкурата. – Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх нарешті скінчити.
– Дозвольте, пане фельдкурате, – озвався Швейк. – Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатись у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Я теж не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.
– Швейку, мені вже це набридло, – сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, – я думав, цей добродій розповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам утручатися в нашу розмову, хоч вам уже довелося з ним двічі морочитись. У такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилось би звернути всі свої почуття до Бога, він турбує мене якоюсь дурною історією про мізерні тисячу двісті крон, відвертає мене від випробування своєї совісті, від Бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі розводитись. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».
Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостеві на вухо.
Та впертий гість і не ворухнувся.
– Швейку, – заохочував фельдкурат, – спитайте його, чи довго він ще думає тут ґав ловити.
– Ані з місця не зрушу, поки не заплатите, – затято відповіла гідра.
Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:
– У такому разі, Швейку, я передаю його у ваші руки. Робіть з ним що хочете.
– Ходімте, пане, – сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. – «Хто хоче по пиці, дістане тричі». – І він повторив свій маневр швидко і елегантно під похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибці.
Присвячений роздумам вечір мав кілька фаз. Фельдкурат так побожно і палко прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:
Як в похід ми вирушали,Всі дівчата заридали…І бравий вояк Швейк співав разом із ним.
Соборування в шпиталі бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець – офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав за свій обов’язок соборуватися, бо його начальник хотів соборуватись. На його думку, було б порушенням субординації відмовитися від цього. А побожний майор робив це з розрахунку, сподіваючись, що молитва зцілить його. Проте обидва померли саме в ніч перед соборуванням, і коли вранці прийшли фельдкурат зі Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілим обличчям, як усі, хто вмирає від задухи.