Пригоди бравого вояка Швейка
Шрифт:
Нічого не змінилося від тих часів, як розбійник Войтєх [143] , котрого нарекли «святим», з мечем в одній руці й з хрестом у другій брав участь у різанині й винищуванні прибалтійських слов’ян.
В усій Європі люди йшли, наче худоба на бойню, куди їх вели не тільки різники-імператори, королі, президенти та інші можновладці й полководці, але й священики всіх конфесій, які їх благословляли й приводили їх до лицемірної присяги «на землі, в повітрі, на морі» тощо.
143
…pозбійник Войтєх – Войтєх (Адальберт; 956—997) – єпископ Празький (982—988 і 992—997). Походив з княжого роду Славниковців. Освіту дістав у Магдебурзі. Боровся проти напів’язичницьких народних сект та звичаїв (багатожонство, шлюби між родичами, торгівля полоненими та рабами тощо), чим викликав глухий спротив широких верств. Після добровільної відставки перебував рядовим ченцем у монастирях Монте-Кассіно та Авентінському (Італія). Заснував у Чехії кілька монастирів і вів широку місіонерську діяльність. Автор легенд про Св. Алекса і Св. Горгонія, однієї з перших чеських дух. пісень «Господи, помилуй нас» тощо. Загинув мученицькою смертю 23.ІV.997 р. під час своєї останньої місіонерської подорожі до Східної Прусії (біля сучасного Гданська в Польщі). Його тіло на вагу золота викупив польський князь Болеслав Хоробрий і урочисто поховав у Гнєздно (1000 р.) – центрі щойно заснованого архієпископства. В 1039 р. чеський князь Бржетіслав переніс останки Св. Войтєха до Праги. Св. Войтєх нарівні із Св. Вацлавом вважається патроном Чехії. В 999 р. Войтєха було канонізовано і проголошено святим. Пошановується також в Польщі та Угорщині.
Гашек висловлює свою суб’єктивну думку про цю історичну постать.
Служба Божа правилася двічі. Вперше, коли частина від’їжджала на фронт, а вдруге – вже на передовій, перед кривавою різаниною і смертовбивством.
Пам’ятаю, якось під час польової служби на позиціях ворожий літак кинув бомбу прямісінько на польовий вівтар, і від нашого фельдкурата залишилося тільки криваве лахміття. Потім про нього писали як про мученика, а в той час наші літаки намагались так само прославити фельдкуратів по другий бік фронту.
Ми зловтішалися з цього, й на тимчасовому хресті, поставленому там, де поховали рештки фельдкурата, тієї ж ночі з’явилася така епітафія:
Те, що впаде на нас, те вже й на тебе впало.Ти ж небо обіцяв і лоно Авраама,То й небо смерть тобі згори послало,Де ти співав, лишилась тільки пляма.II
Швейк зварив чудовий ґроґ, куди кращий від ґроґу старих моряків. Такий ґроґ смакував би навіть піратові XVIII століття. Фельдкурат Отто Кац був на сьомому небі.
– Де ви навчилися варити такий чудовий напій? – спитав він.
– У Бремені від одного гульвіси-моряка, коли я свого часу мандрував світом, – відповів Швейк. – Він казав, що ґроґ має бути такий міцний, щоб той, хто впаде в море, міг переплисти увесь Ла-Манш. Бо після слабкого ґроґу потонеш, мов цуценя.
– Хильнувши цього ґроґу, Швейку, ми добряче відправимо службу Божу, – розмірковував фельдкурат. – Я гадаю, насамперед годилося б сказати кілька слів на прощання. Польова меса – це не така забавка, як відправа в гарнізонній тюрмі або проповідь тим негідникам. У цьому випадку треба справді весь розум у кулаці тримати. Польовий вівтар у нас є. Складаний, мініатюрний. Господи Боже, Швейку, – раптом ухопився він за голову, – ну й барани ж ми обоє. Знаєте, де я сховав цей складаний польовий вівтар? У канапку. А ми ж її продали!
– Ну, це справді нещастя, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Правда, цього ґендляра старими меблями я знаю, але позавчора я зустрів його жінку: його посадили за якусь крадену шафу, а наша канапа в одного вчителя у Вршовіце. Біда буде з цим польовим вівтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’ємо ґроґ і подамося його розшукувати, бо, на мою думку, без польового вівтаря не можна відправляти польової служби.
– Справді, нам тільки його й бракує, – меланхолійно сказав фельдкурат, – бо все інше на плацу вже приготували. Теслярі зробили там підвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевнові, а чашу я повинен мати свою, та що вдієш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах. – Він замислився. – Скажемо, що я її загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручика Вітінґера з сімдесят п’ятого полку. Він свого часу брав участь від клубу «Спортфаворит» у змаганні з бігу і виграв цей кубок. Добрий він бігун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кілометрів: Відень – Медлінг за одну годину сорок вісім хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все відкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту канапу?
Під впливом ґроґу, звареного за рецептом гульвіси-моряка, він почав по-всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.
– Ну, годі. Ходімо вже шукати той вівтар! – вигукнув Швейк. – Уже ранок. Мені ще треба вдягти мундир і випити скляночку ґроґу.
Нарешті вони вибралися. Дорогою до жінки торговця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей у «боже благословення», і коли далі так піде, то він викупить фортепіано з ломбарду.
Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.
Від заспаної жінки торговця старими меблями вони довідались адресу нового власника канапи, вчителя з Вршовіце. Фельдкурат поводився надзвичайно галантно. Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її підборіддя.
До Вршовіце вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що він повинен прогулятися по свіжому повітрі, аби в голову прийшли свіжі думки.
У Вршовіце на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка. Знайшовши в канапі польовий вівтар, старий вирішив, що це якийсь знак Божий, і подарував його місцевому вршовіцькому костьолу, залишивши за собою право зробити на другому боці вівтаря напис: «Даровано на честь і славу Божу п. Коларжіком, учителем-пенсіонером, року Божого 1914». Захоплений в самій білизні, вчитель зовсім розгубився. З його слів з’ясувалося, що свою знахідку він сприйняв як диво й перст Божий. Коли, мовляв, він купив цю канапу, якийсь внутрішній голос прямо підказав йому: «Поглянь, що є в ящику канапи». Уві сні з’явився до нього якийсь ангел і наказав: «Відчини ящик в канапі!» Вчитель послухався.
А коли побачив там мініатюрний складаний вівтар з заглибленням для дароносиці, він, мовляв, упав навколішки перед канапою, довго і пристрасно молився, славлячи Бога, бо сприйняв це як веління з неба, й вирішив прикрасити знахідкою костьол у Вршовіце.
– Це нас не дуже цікавить, – сказав фельдкурат, – річ, яка вам не належала, ви мали передати поліції, а не якійсь там триклятій ризниці.
– Через таке диво, – додав Швейк, – ви ще можете влипнути в неприємність із поліцією. Ви, добродію, купили канапу, а не вівтар, який належить державі. Такий перст Божий може вам дорого коштувати. Не треба було вам вірити ангелам. Один чоловік у Згоржі теж виорав у полі церковну чашу. Якийсь блюзнір-злодюга колись украв її та й закопав до кращих часів, аж поки крадіжка забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чаші перст Божий і, замість того щоб перетопити її, пішов з нею до священика, мовляв, хотів би її подарувати костьолу. А священик подумав, що це в злодія заговорило сумління, послав по старосту, староста – по жандармів, і його безневинно засудили за святотатство, бо він безнастанно плів щось про диво. Він також хотів урятуватись і розповідав про якогось ангела, вплутавши до цього ще й Діву Марію, отож і дістав десять років. Ви найкраще зробите, коли підете з нами до тутешнього священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий вівтар – це вам не кицька або шкарпетки, що їх можна дарувати кому заманеться.
Старий добродій, одягаючись, тремтів усім тілом, цокотів зубами.
– Я, їй же богу, не мав на думці нічого лихого і нічого поганого не хотів зробити. Я сподівався з Божої ласки допомогти прикрасити наш убогий храм Господній у Вршовіце.
– Авжеж, за рахунок військового майна, – твердо й грубо сказав Швейк. – Спасибі за таку Божу ласку. Один такий Півонька з Хотеборжа теж вирішив, що це Божа ласка, коли одного разу йому під руку навернувся налигач з чужою коровою.
Сердешний старий від таких балачок зовсім спантеличився і перестав виправдовуватись, намагаючись якнайшвидше вдягнутись і вирішити цю справу.
Вршовіцький священик ще спав і, коли його розбудили, почав лаятись, бо спросоння подумав, що має йти з святими дарами до хворого.
– Могли б уже дати спокій з цим соборуванням, – бурчав він, неохоче вдягаючись, – отак припече людям умирати саме тоді, коли тобі найкраще спиться. А потім ще сварися з ними за гроші.
І так у передпокої зустрілися: представник Господа Бога серед вршовіцьких цивільних католиків – з одного боку, і представник Божий на землі при військовій службі – з другого боку. А взагалі це була суперечка між цивільним і військовим.