Пригоди бравого вояка Швейка
Шрифт:
– Сядеш ти каменем чи ні? – визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на сидіння. – Гадаєш, я тебе не навчу порядку?
Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав роздивлятися довкола, ніяк не розуміючи, що, власне, з ним діється.
А далі, вже цілковито втративши розум, звернувся до Швейка і тужливо сказав:
– Пані, дайте мені перший клас [128] , – і зробив спробу спустити штани.
128
Пані, дайте мені перший клас… – П’яний фельдкурат уявляє, що розмовляє зі служницею в платному туалеті.
– Зараз же застебнися, свинюко! – гримнув Швейк. – Тебе вже знають усі візники, ти вже раз обригав усе, а тепер ще й таке вигадав. Не сподівайся, що тобі знову удасться не заплатити, як торік.
Фельдкурат меланхолійно підпер голову долонею і почав співати: «Вже мене ніхто не любить…» Але відразу й урвав свій спів і промовив:
– Entschuldigen Sie, lieber Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich will! [129]
129
Пробачте, любий друже, ви дурень! Я можу співати, що хочу! (нім.)
Потім він зібрався, мабуть, засвистіти якусь мелодію, але замість цього з його губ зринуло таке розкотисте «тпр-р», що коні зупинилися. Коли за наказом Швейка вони поїхали далі, фельдкурат почав замість сигарети розкурювати мундштук.
– Не горить, – промовив він розпачливо, вичиркавши цілу коробочку сірників. – Це ви на них дмухаєте.
Але зараз же з’їхав на інше і засміявся:
– Ну й кумедія! Ми в трамваї самі. Еге ж, колего? – І почав нишпорити по кишенях.
– Я загубив квиток, – вигукнув він. – Зупиніть! Цей квиток треба знайти!
Та врешті безнадійно махнув рукою.
– Хай їдуть… – І почав мурмотіти:—У більшості випадків… так, все гаразд… У всіх випадках… Ви помиляєтесь…
Третій поверх?… Це відмовка… Йдеться не про мене, а про вас, вельможна пані… Платити… Брав чорну каву…
Уже в напівсні посварився з якимсь уявним ворогом, який буцімто заперечував його право сидіти в ресторані біля вікна. Потім дрожки здалися йому поїздом, і, вихилившись набік, він загукав на всю вулицю по-чеському і по-німецькому:
– Німбурк, пересадка!
Швейк притяг його до себе, і фельдкурат, забувши про поїзд, почав імітувати різних тварин. Найдовше він імітував півня, і його «кукуріку» переможно лунало з дрожок.
Взагалі якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий і намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хуліганами людей, яких вони минали. Пізніше він викинув на вулицю носову хусточку і заволав, щоб візник зупинився, бо він, мовляв, загубив багаж. Потім почав оповідати:
– В Будєйовіце був один барабанщик. Оженився він, а за рік помер, – і зненацька зареготав. – Смішний анекдот? Еге ж?
Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безжалісно суворо. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти на брук або зламати сидіння, Швейк раз у раз стусав його попід ребра, і фельдкурат сприймав це на диво байдуже. Лише один раз він спробував збунтуватись і вискочити з дрожок, заявивши, що далі не поїде, мовляв, знає: замість Будєйовіце вони їдуть до Подмоклі. Але Швейк моментально й повністю ліквідував бунт і примусив фельдкурата повернутися до попередньої позиції на сидінні, пильнуючи, аби той не заснув. Найделікатніші слова, яких він ужив при цьому, були: «Не спи, падлюко!»
На фельдкурата раптом напала меланхолія: він почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.
– Я, люди добрі, самотній на цьому світі, – кричав він з дрожок. – Заступіться за мене!
– Не ганьби мене, – картав його Швейк. – Перестань, а то всі побачать, що ти насмоктався.
– Я нічого не пив, друже, – відповів фельдкурат. – Я геть тверезий.
Нараз він устав і козирнув:
– Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen [130] . Я свиня, – повторив він разів десять підряд із щирим розпачем.
130
Насмілюсь доповісти, пане полковнику, я п’яний (нім.).
І, звертаючись до Швейка, заскиглив:
– Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете? – Врешті сів і замурмотів:– «Навколо місяця круги…» Ви, пане капітане, вірите в безсмертність душі? А кінь може потрапити на небо?
Далі він почав голосно реготати, але за хвильку посумнішав і, апатично дивлячись на Швейка, промовив:
– Пробачте, добродію, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Відні? Я пам’ятаю вас із семінарії.
Хвилину він розважався, декламуючи латинські вірші:
– Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo [131] . Далі ніяк не втну, – признався фельдкурат. – Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нічого собі не заподію. Просто хочу заорати носом, – заявив він рішучим тоном.
– Пане, – благав він далі, – дорогий друже, вріжте мені по потилиці.
131
Aureа prima sata est aetas, quae vindice nullo – «Першим був посіяний вік золотий, який не знав відплати» (лат.). – Слова римського поета Публія Овідія Назона з книги «Метаморфози». П’яний фельдкурат пригадує завчені, очевидно, ще замолоду рядки з клас. лат. поезії.
– Раз чи декілька? – поспитав Швейк.
– Два.
– Ось тобі…
Фельдкурат уголос рахував одержані запотиличники й радісно посміхався:
– Це дуже добре впливає на шлунок – поліпшує травлення. Дайте мені разочок ще й по пиці. Щиро дякую, – вигукнув він, коли Швейк поквапився виконати його прохання, – я цілком задоволений. Розірвіть мені, будь ласка, жилетку.
Він висловлював найрізноманітніші бажання. Хотів, аби Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обрізав нігті й вирвав передні зуби. Потім прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її до Влтави. [132]
132
…домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її до Влтави – фельдкурат хоче бути схожим на Я. Непомуцького (див. прим. до розд. «Бравий вояк Швейк в управлінні поліції»), якого за легендою стратили саме в такий спосіб.