Пригоди бравого вояка Швейка
Шрифт:
– Насмоктався.
За новим подвигом фельдкурата – святою службою Божою – всі стежили дуже уважно і з неприхованими симпатіями. Один під амвоном навіть побився об заклад, що фельдкурат упустить з рук дароносицю; він поставив усю свою пайку хліба проти двох ляпасів – і виграв.
Не містицизм віруючих і не побожність справжніх католиків сповнювали душі тих, хто в каплиці дивився, як фельдкурат виконував обряди. Це було таке почуття, яке охоплює нас у театрі, коли ми не знаємо змісту п’єси, а дія заплутується, і ми з нетерпінням чекаємо, що ж буде далі. Всі присутні цілком поринули у видовище, яке самовіддано влаштовував для них фельдкурат біля вівтаря.
Естетичну насолоду давала їм риза, що її фельдкурат надягнув навиворіт, із щирим захопленням та хвилюванням вони спостерігали за всім, що діялося перед вівтарем.
Рудий прислужник, дезертир із духовних кіл, фахівець з дрібних крадіжок у двадцять восьмому полку, чесно намагався відновити в пам’яті весь порядок, техніку й текст святої меси. Він був водночас і за причетника, і за суфлера, бо фельдкурат з надзвичайною легковажністю переставляв цілі речення й, натрапивши у требникові замість звичайної меси на передвеликодню заутреню, почав правити її на превелике задоволення публіки.
У нього не було ні голосу, ні музичного слуху, й під склепінням каплиці розлягався такий вереск і кувікання, немов у свинарнику.
– Ну й нахлистався ж сьогодні, – радісно і з цілковитим задоволенням говорили перед вівтарем. – Ото вже догодив собі. Знову на нього найшло. У дівок упився, a де ж би ще?
А тут від вівтаря вже втретє лунав спів фельдкурата: «Ite, missa est!» – точнісінько як бойовий клич індіанців, аж шибки брязкотіли.
Фельдкурат іще раз зазирнув на дно чаші, чи не залишилося там, бува, хоч краплі вина, та, не знайшовши нічого, гнівно махнув рукою й звернувся до глядачів:
– Так ось, драбуги, тепер уже можете йти додому. Кінець. Ви не проявляєте, як я бачу, тієї справжньої побожності, яку вам, розбишакам, годилося б мати в церкві перед найсвятішими дарами. Віч-на-віч із Всевишнім ви не соромитесь гучно сміятися, кашляти, харкати, човгати ногами й робите це навіть при мені, хоч я тут заступаю Діву Марію, Ісуса Христа і Бога-отця, бовдури. Якщо це ще коли-небудь повториться, то я вже дам вам духу за всіма правилами, й тоді ви переконаєтеся, що існує не одне лише пекло на небі, про яке я вам говорив у передостанній проповіді, але ще є також пекло й на землі, та якби навіть ви могли врятуватися від першого, то від цього другого вам у мене не врятуватись… abtreten!
Так гарно здійснюючи на практиці надзвичайно давню традицію відвідувати в’язнів, фельдкурат зайшов до ризниці, переодягнувся, звелів налити собі з бутля церковного вина, випив його й за допомогою рудого прислужника сів на прив’язаного на подвір’ї кавалерійського коня. Але враз він згадав про Швейка, зліз із коня і пішов до слідчого Берніса.
Слідчий ревізор Берніс, розпусник і неперевершений танцюрист, належав до світського товариства. Він тут страшенно нудьгував і пописував німецькі віршики, призначені для дівочих альбомів, аби завжди мати їх напохваті. Берніс був найважливішою складовою частиною всього апарату військового суду, бо в нього завжди накопичувалось безліч невирішених справ і заплутаних протоколів, чим він викликав пошану всього складу військового суду на Градчанах. Він часто губив звинувачувальний матеріал із доказами й мусив вигадувати новий, переплутував прізвища, втрачав нитки обвинувачення й сукав нові, які тільки заманеться. Судив дезертирів за крадіжку, а злодіїв за втечу з військової служби. Крутив політичні процеси, матеріали для яких брав просто з повітря. Робив різноманітні виверти, щоб довести вину підсудних у злочинах, про які їм ніколи навіть і не снилось. Вигадував образи цісарської величності, й ці вигадані злочини та висловлювання приліплював завжди тому, чиї документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постійному хаосі службових протоколів та інших офіційних паперів.
– Привіт! – сказав фельдкурат, подаючи йому руку. – Як воно живеться?
– Так собі, – відповів слідчий Берніс, – переплутали мені всі матеріали, а тепер сам нечистий не розбере. Вчора я послав начальству вже опрацьований матеріал про одного типа, обвинуваченого в заколоті, а мені все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадіжку бляшанки консервів. Окрім цього, я поставив на справі не той номер, що слід. Як вони до того додлубались, один Бог знає.
Ревізор сплюнув.
– Ти ще ходиш грати в карти? – спитав фельдкурат.
– Я здорово програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником у макао, і все пішло як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівчинку… А ти що поробляєш, святий отче?
– Мені потрібен денщик, – сказав фельдкурат, – останнім часом у мене служив один старий бухгалтер, без вищої освіти, але тварюка – перший клас. Увесь час тільки скиглив і молився, щоб його Бог уберіг, то я його й послав з марш-батальйоном на фронт. Кажуть, той батальйон вибили до ноги. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого не робив, тільки сидів у шинку та пив за мій рахунок. Цей був ще так-сяк стерпний, але в нього пітніли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні на проповіді я нагледів одного мугиряку, що задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій. Хотів би я знати, за що його посадили й чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.
Слідчий почав шукати по шухлядах справу Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.
– Мабуть, вони в капітана Лінгарта, – сказав він нарешті. – Біс його знає, куди пропадають усі ті документи! Мабуть, я їх надіслав Лінгартові. Зараз йому зателефоную. Алло, говорить слідчий надпоручик Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів на такого собі Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути в мене? Дуже дивно… Кажете, я їх сам у вас забрав? Їй-богу, дивно. Сидить у шістнадцятій… Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцятка моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло… Алло…
Слідчий Берніс сів за стіл і заходився обурюватись непорядками у веденні слідства. Між ним і капітаном Лінгартом уже давно точилася ворожнеча, й обидва в ній були дуже послідовні. Якщо документ, призначений Лінгартові, потрапляв до рук Берніса, Берніс запроторював його так, що й чорти кінців не відшукали б, Лінгарт робив те саме з паперами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ. [112]
112
Тридцять відсотків людей, що сиділи в гарнізонній тюрмі, пробули там усю війну й жодного разу не побували на допиті. (прим. автора)
(Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду аж після перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемірства й публічно виступити проти нашого монарха та нашої держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Коуделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: «Виконано», – і дата.)
– Нічого не вдієш. Швейк загубився, – сказав слідчий Берніс. – Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається – випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже доведеш до кінця цю справу в полку.