Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
Я багато читав Джімові про королів, про герцогів та всяких там графів, про те, як пишно вони вбираються, у яких живуть розкошах, як один одного називають «ваша величність», та «ваша світлість», та «ваша милість» замість того, щоб сказати просто «містере»; а Джім знай лу пав очима - так усе те його зацікавило, а тоді сказав.
– А мені й невтямки, що їх достобіса. Я ніколи про жодного і не чував, хіба що про царя Соломона, та ще бачив отих королів, що на картах намальовані. А скільки ж король дістає платні?
– Скільки?
– відказав я.
– Та хоч і тисячу доларів на місяць, якщо заманеться.
– От кому життя! Ну, а яка ж його робота, Геку?
– Робота? Аніякісінької. Таке скажеш! Королі сидять собі на троні, та й годі.
– Та невже?
– Авжеж, сидять. Хіба що трапиться війна, ну, тоді вони йдуть на війну. А так нічого не роблять; виїжджають на полювання... з соколами полюють. Ану тихо!.. Що це шумить?
Ми схопилися й почали роздивлятися навколо. Пусте! Виявилося, що то чалапали по воді колеса пароплава, який саме обходив ріг. Ну, то ми заспокоїлися й знову посідали.
– Еге ж, - кажу я далі, - а то, бува, коли королі починають нудитися, вони заводяться з парламентом. А якщо хто надумається їм перечити, тому наказують відрубати голову, та й по всьому! А найбільше вони гуляють у гаремі.
– Гуляють де?
– В гаремі.
– А що то за штука - гарем?
– Місце, де король своїх жінок тримає. Та ти що? Невже ніколи не чув про гарем? І Соломон мав гарем. У нього там було жінок-жінок... мало не мільйон!
– Атож, атож, правда! Мені те зовсім вилетіло з голови. Гарем - це, мабуть, щось ніби пансіон. Гай-гай, який же там гармидер та галас стоїть у дитячій кімнаті! Та ще ті жінки, певне, проміж себе лаються та чубляться, й таку бучу збивають, що хоч із хати тікай. А ще кажуть, Соломон був наймудріша людина на світі! Овва! Та зроду я цьому не повірю. І знаєш чого? А того, що мудра людина нізащо не житиме в такому пеклі. Нізащо не житиме! Мудра людина побудує собі, ну, хоча б котельний завод, а коли їй остобісіє гармидер - вона візьме та той завод і закриє.
– Хай і так, а все ж він був наймудріша людина на світі. Мені сама вдова про те казала.
– Начхав я на те, що вдова казала; як собі знаєш, а я не вірю, що він був мудрий. Траплялося, часом таке встругне, що далі нікуди!.. Пам'ятаєш, як він загадав був немовля розрубати надвоє?
Аякже, вдова мені про те розповідала.
– Тож-то і є! Дурнішого за те й не вигадаєш! Ні, ти тільки подумай, що ж воно виходить! Хай оцей пеньок буде одна жінка, а ти сам будеш друга жінка, а я - Соломон, а оцей долар - ваш синок. Обоє ви доводите, що він ваш. Що ж тепереньки маю робити я? Я мав би запитати в сусідів, чий це долар, та й віддати його справжньому власникові цілісіньким, - розумна людина тільки так і зробила б! Та де там! Я, замість того, беру долара й розрубую його надвоє, і даю одну половину тобі, а другу половину другій жінці. Он як надумав зробити той Соломон із малою дитиною. А тепер я тебе запитаю: на якого дідька може придатися половина долара? Хіба ж ти за неї що купиш? А на що може придатися половина немовляти? Та я й за мільйон таких половинок нічого не дав би.
– Не мели казна-чого, Джіме! Ти зовсім не втямив, в чому там суть!
– Хто? Я? А йди ти собі! Що ти мені своєю суттю баки забиваєш! Якщо
– Кажу ж тобі, ти не втямив, у чому суть.
– Відчепись ти від мене з тією суттю! Я знаю те, що знаю. Я так собі думаю, - справжня суть глибше. Суть у тому, які в Соломона були звички. Візьми, приміром, людину, що має тільки одну чи дві дитини, - та невже ж та людина не глядітиме своїх дітей? Ні, глядітиме, ще й як! Вона знає, що дітьми треба дорожити. Візьми знову ж таки людину, що в неї аж п'ять мільйонів дітлахів по всьому будинкові гасають, - ну, то, звісно, інша річ. Їй, звісно, однаково, чи то немовля рубати надвоє, чи то кошеня. Тих дітлахів у неї і без того чортова гибель. На одну дитину більше чи на одну менше - однаковісінько для Соломона.
Зроду не бачив такого негра. Якщо він собі в голову щось убгає, то вже нічим того звідти не виб'єш. Іще такого не бувало, щоб якийсь негр отак на того Соломона нападався. Тоді я звернув розмову на інших королів, а Соломонові дав спокій. Почав розповідати Джімові про Людовіка Шістнадцятого, котрому колись, давненько вже, відтяли голову у Франції, та про його маленького сина, що звався Дофін, чи як його там, котрий теж мав королювати, а його - хвать та й у в'язницю; кажуть, що малий там і помер.
– Бідолашне хлоп'я!
– А хто каже, ніби син отой утік із в'язниці й урятувався, а потім начебто майнув до Америки.
– Оце добре! Шкода тільки, що йому тут нудно: ні з ким товаришувати. Адже ж у нас немає королів. Правда, Геку?
– Немає.
– Виходить, для нього в нас і посади не знайдеться. То що ж він тут робитиме?
– А звідки ж я знаю! Декотрі з них ідуть до поліції, а декотрі навчають наших цвенькати по-французькому.
– Отакої, Геку! Та хіба ж французи говорять не по-нашому?
– Ні, Джіме. Ти не втямив би, що вони говорять, ані словечка не второпав би.
– Отуди к бісу! Що ж воно виходить?
– Не знаю, але так воно є. Я читав у книжці про їхні дурні теревені. Ось, приміром, підходить до тебе чолов'яга та й каже: «Парле ву франсе?» Що ти тоді подумаєш?
– Анічогісінько я не подумаю, а тільки затоплю йому в пику - звісно, якщо той чолов'яга не білий. Щоб я дозволив негрові так мене вилаяти!
– Тю на тебе! Та це ж зовсім не лайка. Він просто запитує, чи ти вмієш говорити по-французькому?
– То чом же він не спитає по-людському?
– Та він так і каже. Тільки по-французькому.
– Ну, що ти мелеш? Я й слухати не хочу твоїх нісенітниць!
– Слухай, Джіме, а кицька говорить по-нашому?
– Ні, не говорить.
– А корова?
– І корова не говорить.
– А кицька говорить по-коров'ячому чи корова - по-котячому?
– Ні, не говорять.
– Так воно й має бути, щоб вони говорили поміж собою по-різному. Правда ж?
– Звісно, що так.
– І так само має бути, щоб кицька й корова говорили не по-нашому?