Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
– Ти вмієш писати, Баку?
– Та вмію, - відповів він.
– Б'юсь об заклад, що мого імені правильно не напишеш!
– сказав я.
– Б'юсь об заклад, що напишу, - відповів він.
– Гаразд, - кажу я , - вимовляй кожну літеру.
– Д-ж-о-р-д-ж Д-ж-е-к-с-о-н, так?
– питає він.
– Дивись, - сказав я , - правильно, а я думав, що ти не зумієш. Воно не так легко написати моє ім'я, поки як слід його завчиш.
При першій же нагоді я нишком занотував собі, як воно пишеться: ану ж хто-небудь запитає, от я й відторохчу, як звичне мені ім'я.
Це була дуже гарна сім'я, і дуже гарний будинок. Я зроду ще не бачив на селі такого гарного будинку, ще й так добре обставленого. Парадні двері замикалися не на залізний засув, та й не на дерев'яний із шкіряним ремінцем; треба було повертати мідну кулясту ручку - точнісінько, як у міських будинках. У вітальні не понаставлювано ліжок, не було тут і сліду нічого схожого на ліжко, а проте навіть у місті по багатьох вітальнях понаставлювано ліжка. Великий камін був викладений з цегли; а щоб цеглини були гладенькі, їх шкребли шматком цеглини, поливаючи водою; коли-не-коли
Обабіч годинника стояло по великій заморській папузі, зробленій з чогось ніби з крейди та пофарбованій у найпістрявіші барви. Поруч із однією папугою стояла череп'яна кицька, а поруч із другою - череп'яний собачка; а коли їх натиснути - вони пищали, проте пащі не роззявляли і писок лишався такий же байдужий. Вони пищали знизу. Позад усіх тих фігурок пишалося два великі розгорнені віяла з крил дикого індика. А на столі посеред кімнати стояв цяцькований череп'яний кошик із яблуками, помаранчами, персиками та виноградом, що виглядали набагато рум'яніше, жовтіше й показніше, ніж справжні, а проте було видно, що вони несправжні, бо подекуди вже пооблуплювалися і в пооббиваних місцях прозирало біле - чи то крейда, чи щось інше, з чого вони були зроблені.
Стіл покривала чудова церата з намальованим червоною й синьою фарбою орлом та лямівкою навколо. Ту церату привезено з самої Філадельфії - так мені сказали. На кожному розі того столу охайними стосиками були поскладувані книжки. Одна з них - фамільна Біблія з малюнками. Там же лежав «Шлях прочанина» - про одного чоловіка, що покинув свою сім'ю, а чому саме - об тім у книзі не писалося. Я багато разів брався до неї; читати її було цікаво, але важкувато. Ще був там «Дар Дружби», з різними втішними оповіданнями та віршиками; та тільки віршів я не читав. Були там іще промови Генрі Клея та «Хатній лікарник» доктора Ганна, де розповідалося дуже докладно, що треба робити, якщо хто заслабне чи вмре. Був там і молитовник, і всілякі інші книжки. А ще стояли там гарні стільці з плетеними сидіннями, зовсім міцні, не продавлені всередині й не діряві, мов той старий кошик. По стінах у них порозвішувано було картини - все Вашінгтони, та Лафайєти, та різні битви, та шотландська королева Марія Стюарт, а одна картина називалася «Підписання Декларації». Висіли в них ще й такі картинки, що господарі звали їх «пастелі»; їх намалювала їхня дочка-небіжчиця, коли їй було ще п'ятнадцять років. Таких малюнків я зроду не бачив - вони були куди чорніші, ніж звичайно. На одному красувалася жінка у вузькій чорній сукні, підв'язаній поясом аж попід пахвами, з рукавами, що скидалися на качани капусти, у великому чорному капелюшку, схожому на черпак із чорною вуаллю, а з-під сукні визирали тонесенькі ніжки в білих панчохах та в чорних вузеньких, мов долото, черевичках із чорними тасьмами вперехрест. Вона стояла задумливо, спираючися правим ліктем на надгробок під плакучою вербою, а в другій руці, що звисала вподовж тіла, тримала білу хусточку й торбинку, і під тим малюнком стояв напис: «Невже ми не побачимося знову, ой лишенько!» На другому була намальована молода дівчина з начесаним на маківці волоссям і з гребінцем у тій зачісці, таким великим, як спинка стільця; та дівчина плакала в свою хусточку, а в другій руці, на долоні, в неї лежала догори лапками мертва пташка, а під малюнком стояв напис: «Ніколи більш не почую я твого ніжного щебетання, о горе!» А ще був і такий малюночок: молода дівчина стояла край вікна й дивилася на місяць, а по щоках у неї текли сльози; в одній руці вона тримала розкритого листа із чорною печаткою, другою рукою тулила до губів медальйон з ланцюжком, а під тим малюнком стояв напис: «Невже ж ти пішов назавжди? Так, ти пішов, о горе!» На мою думку, то були дуже зворушливі малюночки, а проте в мене до них душа не лежала, бо часом, коли й без того сумно, як гляну на них, то ще гірше стає. Всі дуже побивалися, що та дівчинка так рано померла: вона розпочала ще силу-силенну таких малюнків, а з того, що вже було зроблено, добре видно, як багато втратили її рідні. Але я собі так думаю, що, мавши таку вдачу, вона найліпше почуватиме себе на цвинтарі. Бідолаха саме працювала над тим, що мало бути її найвизначнішою картиною, аж раптом занедужала; і вдень і вночі молилася вона тільки про те, аби пожити ще й упоратися зі своєю картиною; та ба!
– не поталанило, сердешній, так і померла, не скінчивши. То було зображення молодої жінки в довгому білому вбранні, що видерлася на поруччя мосту й мала от-от стрибнути з нього вниз; волосся її розмаялося й звисало за спину, а вона втупила очі в місяця, по обличчю в неї текли рясні сльози; дві руки вона притисла до грудей, дві руки випростала перед себе, а ще дві простягла до місяця. Річ у тім, що малярка хотіла спочатку подивитися, як же воно буде найкраще, а всі зайві руки мала потім стерти, але, як я вже казав, вона померла, перш ніж вирішила це питання, і тепер картина висіла у головах ліжка в її кімнаті, і кожного дня її народження картину прикрашали квітами. Весь інший час її було запнуто завісочкою. І хоча жінка на тому малюнку мала досить приємне обличчя, але зайві руки робили її подібною до павука, - так я собі думав.
Ця дівчинка за життя завела собі альбом і наклеювала туди вирізані з «Пресвітеріанського оглядача» некрологи, повідомлення про похорони, замітки про нещасливі випадки та про довготерплячих страдників, і щоразу сама складала про них
ОДА НА СМЕРТЬ СТІВЕНА ДАУЛІНГА БОТСА
Чи занедужав Стівен?
Чи вмер він від хвороби?
І чи тужив хто з близьких,
Ридаючи над гробом?
Ні, ні!.. Послала доля
Всім рідним тяжче горе...
І як не голосили,
Та вмер Ботс не від кору!
Не свинка люта сіла
Йому враз поза вухом.
І не гарячка вбила
Його отруйним духом.
И жіночі всі принади
Його не чарували.
Ані різачка в шлунку
Йому не дошкуляла.
О ні!.. Не плачте гірко, -
Ось слухайте, що сталось!
Упав Стів у колодязь,
І з ним душа розсталась.
И хоч витягли бідаху,
Та вже заклякло тіло.
Туди, де вічний спокій,
Душа його злетіла.
Якщо Еммеліна Гренджерфорд уміла складати такі вірші, коли ще не мала чотирнадцяти років, то ви можете собі уявити, що вона могла б створити згодом! Бак казав, що вірші просто вилітали з неї. Вона навіть і не замислювалась над ними. Він казав, що вона ото накидає рядок, а якщо не може добрати до нього рими, то закреслює, напише новий і строчить, і строчить... Вона не перебирала й залюбки складала вірші про що завгодно, аби воно було сумне. Бувало, якийсь чоловік, чи жінка, чи дитина ще сконати не встигнуть, а вона вже тут із готовим віршиком. Вона називала ті вірші «даниною небіжчикові». Сусіди казали, що перший завжди приходив лікар, потім Еммеліна, а вже після неї трунар; трунареві тільки один раз пощастило випередити Еммеліну, та й то через те, що вона ніяк не могла підібрати рими до прізвища небіжчика, якого звали Вістлер. Відтоді вона якось одразу змінилася, хоч і не скаржилася ні на яку хворобу, але почала сохнути й марніти та так невдовзі й померла. Бідолашне створіння! Я часто заходив до її кімнати, діставав її старенького альбома та перечитував його, особливо коли її малюнки починали мене дратувати і я трошки на неї злостився. Вся родина Гренджерфордів припала мені до серця, і ті, що померли, і ті, що жили, і я не хотів, щоб поміж нами перебіг чорний кіт. Бідна Еммеліна писала за життя вірші для всіх небіжчиків, і мені здавалося несправедливим, що тепер, коли вона померла, нема кому про неї написати! Я сам був спробував видушити з себе якого віршика, але нічого з того не вийшло.
Господарі держали кімнату Еммеліни дуже чисто й охайно, і всі речі були розміщені так, як їй за життя подобалось, і ніхто ніколи, звісно, там не спав. Стара пані завжди порядкувала в тій кімнаті сама, хоча в домі було повно негрів; вона раз у раз сиділа там за шитвом і майже завжди читала там Біблію.
Ну, добре, але ж я ще не скінчив про вітальню; там на вікнах висіли чудові завіси: білі, з різними малюнками - замки з мурами, обвитим плющем, та худоба на водопої. У вітальні стояло стареньке піаніно, звук якого нагадував брязкіт бляшаних тазів, проте мені приємно було слухати, коли панночки виспівували «Все скінчено між нами» або грали «Бій під Прагою». Стіни в кімнатах були потиньковані, на підлогах майже скрізь лежали килими, а знадвору будинок був чисто побілений.
Будинок був з двох половин, а поміж ними зробили дах і настелили підлогу; отож іноді там накривали стіл до обіду, і те місце було прохолодне і дуже затишне. Нічого не могло бути краще! Та ще й готували в них дуже смачно, а страв - скільки душа бажає.
Розділ XVIII
Полковник Гренджерфорд був джентльмен, справжній джентльмен з голови до п'ят; така ж і сім'я його вдалася Був він, сказати б, доброї породи, а для людини це так само важливо, як і для коня, казала Дугласова вдова, а ніхто не заперечував, що в її жилах текла найаристократичніша кров у цілому нашому місті; та й батько мій також це казав, хоча вся його родина - кумового наймита дитина. Полковник Гренджерфорд усім узяв - і стрункий, і ставний, обличчя мав смагляве, але разом з тим бліде, без найменших ознак рум'янців на щоках; щоранку він старанно голив своє сухорляве обличчя; в нього були надзвичайно тонкі губи й тонкі ніздрі, горбатий ніс і густі брови, а очі чорні, як смола, й такі глибокі, що, здавалося, дивилися на тебе з печери. Чоло в нього було високе, а волосся - сиве, пряме і спадало на плечі. Руки - худі, з довгими пальцями. Він щодня надягав чисту сорочку та полотняний костюм такий сліпучо-білий, що аж очі різало, а по неділях убирався в синій фрак із мідними ґудзиками він ніколи не розлучався з паличкою червоного дерева, прикрашеною срібною головкою. В ньому не було й сліду легковажної жартівливості, і говорив він стиха. Завжди був такий добрий, що й сказати годі, - кожен відразу те відчув і мав до нього довір'я. Часом він усміхався, і було дуже приємно на те дивитися; а вже коли, бува, випростається, як травневий стовп, та почне кидати з-під кошлатих брів блискавиці, то спершу хотілося видряпатися на дерево, а звідтіля вже питати, в чому річ. Йому ніколи не доводилося нагадувати будь-кому про пристойність: в його присутності всі поводились як слід. Кожен щиро тішився з його товариства; він був для всіх наче сонячний промінь - здавалося, немов усе навколо яснішає, тільки-но він з'являвся. Коли обличчя його затьмарювалося, - то це тривало всього півхвилини, і того було досить; потім цілий тиждень уже йшло як по маслу.
Коли він зі своєю старенькою дружиною входив уранці до їдальні, вся сім'я схоплювалася зі стільців, усі бажали їм доброго ранку й не сідали доти, доки не сядуть вони. Тоді Том із Бобом ішли до буфета, де стояла карафка, й наповнювали склянку віскі та передавали батькові, а той тримав її в руці, поки Том із Бобом і собі наллють; а тоді сини вклонялися й казали: «За ваше здоров'я, тату! За ваше здоров'я, матусю!» - а полковник з полковницею злегка кивали головою й дякували, і всі троє пили; після того Боб і Том наливали ложку води на цукор і трошечки віскі чи яблунівки на денце своїх склянок і давали мені й Бакові, і ми також пили за здоров'я старого подружжя.