Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
– Слухайте-но, якщо ви Гарві Вілкс, кажіть, коли ви прибули до нашого міста?
– За день до похорону, друже, - відказав король.
– О котрій саме годині?
– Надвечір... за годину чи за дві до заходу сонця.
– А чим ви сюди прибули?
– Я приплив пароплавом «Сьюзен Пауелл» з Цінціннаті.
– А яким же дивом манячили ви біля Пайнта рано-вранці, і то в човні?
– Не був я вранці біля Пайнта.
– Брехня!
Кілька чоловік із натовпу підскочили до нього й почали благати не звертатися так нечемно до старої
– Який він до дідька проповідник! Та він же шахраюга і дурисвіт. Він і справді був того ранку біля Пайнта.
Я живу там, всі те знають. Отож я був там, і він був там.
Я бачив його на власні очі. Він плив у човні разом із Тімом Коллінзом та з якимось хлопчиськом.
А лікар тут і каже:
– Чи впізнали б ви того хлопця, Гайнсе, коли б знову його побачили?
– Чого ж... А втім, хто його зна... Тю! Та він же осьдечки. Я впізнав його з першого ж погляду.
Так, він показував саме на мене. Тоді лікар знову звернувся до юрби:
– Шановна громадо, я не знаю, хто вони, оті новоприбулі, - пройдисвіти чи ні; але якщо оці двоє не пройдисвіти, тоді я просто йолоп, та й годі! Я гадаю, що треба пильнувати, аби вони не повтікали, поки ми не розберемося в цьому ділі. Ходімо, Гайнсе, та й усі ви не відставайте!
Відведімо цих соколиків до готелю та зведемо їх із тими двома на очі. Я певний, що при цьому зразу вийде дещо наверх.
Натовп аж нетямився з радощів, хоч королеві прибічники не дуже з того раділи; отож ми рушили всі разом. Сонце сідало. Лікар вів мене за руку й немов ставився до мене приязно, а проте руки моєї не пускав.
Увійшли ми гуртом до великої кімнати в готелі, засвітили свічки й запросили новоприбулих. Спершу взяв слово лікар:
– Не хотів би я надто суворо до цих двох чоловіків ставитись, але, на мою думку, вони пройдисвіти і до того ж, може, в них є ще й спільники, про яких ми нічого не знаємо. А якщо ті спільники є, то чи не дали вони драла разом із грішми Пітера Вілкса? Цілком можливо. Коли ж ці двоє не пройдисвіти, то нехай пошлють когось по ті гроші й віддадуть їх нам на схов, поки буде доведено, що вони люди чесні, чи не так?
Усі погодилися з цим. Я вже почав був сподіватися, що, нарешті, таки накриють наших поганців. Але король перебіг смутними очима по всіх присутніх і почав:
– Джентльмени, я щиро бажав би, щоб ті гроші були на місці, бо я, звісно, в жодному разі не перешкоджав би відвертому, чесному та докладному з'ясуванню цієї прикрої справи; одначе, на жаль, грошей вже там нема; ви можете послати когось й упевнитися в тому самі.
– А де ж вони?
– Оце як віддала мені небога ті гроші на схованку, я узяв та й засунув їх у солом'яник на своєму ліжку - не хотілося класти гроші в банк на кілька днів; адже ліжко я вважав за цілком певне місце. Бачте, ми не знаємо негрів, і я думав, що вони надійні, так само, як і наші англійські слуги. А негри взяли та й поцупили ті гроші наступного ж ранку, як тільки я зійшов униз. Коли я продавав негрів, то ще не
Лікар та ще кілька чоловік гукнули: «Брехня!» - і я побачив, що жодна жива душа й анітрохи не вірила королю. Один чоловік запитав мене, чи бачив я, як негри вкрали золото. Я відказав, що ні, що я помітив тільки, як вони потихеньку вийшли з кімнати та поспішили забратися геть; але я й на думці не мав підозрювати їх, а тільки подумав, що вони бояться збудити мого пана й хочуть якнайскоріше втекти, аби прочухана не дістати. Оце й усе, про що вони в мене питалися. Раптом лікар обернувся до мене та й каже:
– І ти теж англієць?
Я відповів, що так; і тоді він та дехто з присутніх, вигукуючи «Брехня!», підняли мене на глум.
Ну, а потім почалося справдешнє слідство - і питали, й перепитували, година минала за годиною, а про вечерю ніхто й не згадував - навіть і словом одним не прохопився. Вони все дошукувались та дошукувались, і врешті вийшла така плутанина, що й чорт не розбере. Король обстоював своє, а літній джентльмен - своє; тож після їхніх свідчень тільки упереджений бевзень не розумів, що літній джентльмен правду каже, а другий - бреше.
Незабаром і мені сказали розповісти все, що я знаю. Король зиркнув на мене скоса, і я збагнув умить, що мені далі казати. От почав я їм розповідати про Шеффілд, та про те, як нам там жилося, та про англійських Вілксів, та ще всякого багато; проте не встиг я як слід розійтися, як лікар зареготав, а Леві Белл, адвокат, зупинив мене:
– Годі, хлопче; бувши тобою, я б так не старався. Не звик ти до брехні. Варто тобі ще повправлятися, бо надто вже нескладно брешеш.
Мені ті компліменти не припали до вподоби, а все ж я був дуже радий, що мені дали спокій.
Лікар саме хотів щось сказати; він обернувся й почав:
– Якби ж то ви були з самого початку в місті, Леві Белл...
Тут втрутився король, простяг руку й сказав:
– Як, то це ви й є отой щирий приятель покійного мого брата, про якого він так часто мені писав?
Адвокат і король потиснули один одному руки, і адвокат вдоволено усміхнувся; вони трохи поговорили між собою, а потім відійшли набік і стали розмовляти пошепки; а на останку адвокат сказав голосно:
– Так і зробимо. Я візьму вашого чека й пошлю його разом із чеком вашого брата, й тоді всі непорозуміння кінчаться ладом.
Отож принесли папір та перо, король сів, схилив голову набік, пожував губами і щось нашкрябав; а тоді передали перо герцогові, і вперше мені здалося, що він якийсь розгублений. А проте він узяв перо в руку і став писати. Потім адвокат повернувся до новоприбулого літнього джентльмена й сказав:
– Прошу вас і вашого брата написати рядок чи два та розписатися.
Літній джентльмен щось там написав, проте ніхто в тому письмі нічого розчолопати не міг. Адвокат, видно, страшенно здивувався і мовив: