Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
Дегенерат тим часом розповідав, як він сидів у Че-Ка, як їм пощастило втікти, й не шкодував виразів на адресу більшовиків. Сашко скінчив читати. Скінчивши читати, він акуратно зложив листи й шпурнув їх дегенератові в обличчя.
Далі він трошки розійшовся, стукнув кулаком об стіл і гукнув:
— Ти куди попав, сукин син? Вон, сволоч, відси!.. (Тут Сашко удруге в цей день скористався з сакраментальної формули).
Суб'єкт знітився й почав рачкувати до дверей.
— Я, я нічєво, ізвінітє, товаріщ, я сам дємократ, я сам рєволюціонєр, два раза в тюрьмє...
— Вон! — закричав Сашко й підвівся з стільцем. Суб'єкт тремтячими руками одчинив двері й вислизнув геть.
Сашко схопився і пройшовсь два рази по хаті. В цій хвилі постукано знов. В кімнату увійшов високий кремезний чоловік з похмурим виразом на обличчі. Вся шкура на лиці в нього була в рівнесеньких цятках, наче віспувата.
— Сідайте, товаришу.
На худорлявім обличчі з'явилась тепла посмішка. Він сів.
— Кажіть, що треба!
— Я салдат, — почав той. — Народився коло Владивостока. Мене разом з іншими післано ще за тої війни в Марсель з експедиційним корпусом. Сидів в окопах, ходив в атаку два роки. Просився до Росії — не пускають. Сидів у карцерах разів з чотири. Доводилося знову йти в окопи. В 17-ім році дізналися, що в Росії революція. Не схотіли воювати й ми. Зробили мітинг. Тоді нас погнали на передові позиції, ззаду розстрілювали з кулемета. Вибили мало не половину. Мене поранено кулею французького кулемета в руку. Потім нас загнано в концентраційний лагер. За кожне слово нас нещадно пороли. У Франції б'ють не гірше, ніж били в царській Росії. Б'ють, одливають водою й знову б'ють. Д-р стежить, щоб не забили до смерти. Лагер був такий. Самі мусіли викопати ями, ями пообношували колючим дротом. В цих ямах ми жили з півроку. Їсти майже нічого не давали. Тих, що скорилися, посилано служити в Колчака та Денікіна.
Мене бито шість разів, я не хотів їхати. Потім мене й кількох іще послано в Конго мостити дорогу.
Чоловік спинився. Потім він указав рукою на своє лице, цятковане, наче віспою.
— Знаєте, що це таке? Над нами стояли негри з нагаями. Коли в спеку впадеш од сонця, б'ють, поки не встанеш. Захворієш — просишся до доктора — б'ють, поки не признаєшся, що здоровий. Мене схопила малярія. Мене бито, щоб я працював. Одного ранку я не зміг встати. Прийшов унтер і велів іти працювати. Я хотів встати і не зміг. Скільки він не бив мене нагаєм. Тоді вони прив'язали мене до дерева. Під деревом була мурашина купа. Обличчя і все тіло мені помастили цукром...
Кілька товаришів там померло. Я б зроду відти не вибрався, якби не товариш, що проїздив там дорогою...
Чоловік спинився знову.
— Я був в найбільших боях тої війни. Все це дурниця проти того, що я пережив згодом.
Руки йому затремтіли, і з горла вилетів якийсь дикий болючий крик.
— Я зроду не плакав — ви можете мені повірити!
Він, здригуючись усім тілом, видавав уривками якісь вовчі звуки.
Обидва сиділи мовчки.
— Ви не знаєте, хто вас визволив? — запитав Сашко.
Чоловік мовчав. Спазматичні корчі схопили йому горло. Нарешті він спромігся сказати.
— Я не знаю його прізвища. Він поміг багатьом. Це такий собі невеличкий на зріст наш земляк.
— Він руський? — запитав Сашко.
— Ну так, вроді руський. Українець! — пояснив чоловік.
— Як він туди потрапив?
— Він казав, що пристав до якоїсь експедиції. Та експедиція пропала в болотах. Він один вратувався.
— Добре! — сказав Сашко. — Завтра ви можете одержати папери.
Він підвівся й стиснув руку чоловікові.
Шановний професор Мессебі допіру скінчив свій manicure й бавився в кабінеті з котом. Він не нав'язував йому папірця на хвіст, як це робили деякі великі люди в час відпочинку, а знайшов інший, на його погляд, цікавіший, спосіб. Набравши повен рот диму, він раптом пускав його котові в обличчя. Кіт пирскав і тікав, але всюдисуща професорова рука ловила його за хвіст, і кіт діставав новий заряд диму в писок. Ще за хвилинку кіт почне дряпатись, знав з досвіду поважний учений — тоді він бризкатиме його одеколоном з шприцу просто у вічі, щоб гострим болем трохи заспокоїти схвильовану тварину. Гуманний професор допіру взявся за шприца, коли йому принесено візитову картку.
Harry Rupert
Was here
З радощів професор вибризнув котові у вічі мало не весь одеколон і, стусонувши тварину на прощання ногою, став потирати руки. Він запалив сигару об сигару, присунув пуделко з свіжими сигарами й застиг. На цей раз він вже трохи боявся виявляти свою радість занадто яскраво — о, навпаки, він буде суворий і непохитний, нехай тепер той прохає!
— Увійдіть!
Швидким кроком у кімнату увійшов чоловік і відразу сів проти професора.
«Як він... Егe! це не Руперт! Що за чортовина?!» — заледве встиг подумати професор.
— Ви цікавитесь способом фабрикації препарату «Альбо», — почав чоловік. — Я прийшов сюди в справі його винахідця — Гаррі Руперта.
— Так, дуже приємно, — сказав професор. — Я слухаю. (Очевидно, сам Руперт побоявся прийти).
— Руперт не міг сам прийти, — сказав чоловік (чому професор зоставався спокійний?).
— Руперт не міг сам прийти, — повторив гість (професор не моргнув оком).
— Очевидно, його затримали якісь важливі справи, коли він прохав вас виконати доручення. Я слухаю вас уважно, — приязно сказав професор. (Що це за чудний дядя, що він так пронизливо дивиться?).
— Руперта затримала дуже важлива справа — він не може прийти, бо його вбито, — сказав гість.
На обличчі професоровім одбилась напружена цікавість.
— Він передав мені за день до смерти таємницю свого способу, — попробував ґрунт гість.
— У вас єсть Рупертів рецепт? — сказав професор. — У мене він теж є! (Професор мацає ґрунт).
— У вас він є, а в мене його немає! — показав гру гість, підвівся, зачинив двері, підійшов до професора, схопив його руки в одну свою, а другою злегка придушив йому горло.
— У вас є рецепт Руперта — значить, це ви його отруїли! В цій хвилі подавайте сюди рецепт!
Логіка гостева не переконала шановного професора, бо рецепту в нього не було. Він знав це твердо. Але рука (що за нервовий невитриманий суб'єкт!) при слові «отруїли» дужче придушила професорове горло.
— Слухайте, — засичав професор, — у мене нема жодного рецепту... одпустіть трохи горло, прошу вас, у мене нема жодного рецепту. Якби я його мав, я не прийняв би якогось Гаррі Руперта, — ви розумієте — він був би мені непотрібний і навіть небезпечний.