Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших

Йогансен Майк Гервасиевич

Одчайними рухами він скидав їх з ніг, з одежі, але щури чимраз смілішали. Він одривав щура, той хапав його за руку. Уже кілька разів голодні гризуни добиралися до його горла. Одну руку Ріпс тримав весь час коло обличчя й щопівсекунди знімав з грудей озвірілих щурів. Раптом він почув нестерп-ний біль у потилиці. Він замахнувся рукою, втратив рівновагу, посковзнувся й, упавши з столу на підлогу, вдарився об каміння потилицею. Мов комашня, його піджак, сорочку, обличчя обсіли щури...

З півхвилини він лежав непритомний. Він опам'ятався вже з пошматованим горлом. Мов зранений звір,

схопився він на ноги й кинувся до столу. По дорозі він наступив на щура, спіткнувся й упав знову. В тій же хвилі пара щурів вчепилась знову йому в горло...

Голодні щури з чималою охотою обдирали м'ясо з д-ра О. Кенана, інакше Джима Ріпса. Деякі з них, роздерши обгортку пакетів «Альбо», що були в кишені докторовій, спробували препарат. Він так їм сподобався, що вони з'їли його чисто. Навіть повилизували папір. Несмачні взагалі були якісь тільки місця на тілі шановного доктора, сліди якоїсь хвороби.

Якби щури були мали докторову Ріпсову ерудицію, вони, мабуть, вирішили б, що це якась застаріла венерична хвороба.

Розділ 9

НОВИЙ СПОСІБ ЛІТАТИ

Хто такий Мартин? Чому обличчя йому наллялось кров'ю, коли він ішов з походом? Відки Тоні знає малайські казки? Хто автор роману? Художник Сашко. Лист д-ра Нансена. Переліт до Москви. Новий винахід в авіяції. Пивний чоловік. Генеральський син. Професор Мессебі й кіт. Розмова з Дювалем. Сашко збирається влетіти в кімнату вікном.

Читач, мабуть, давно б хотів мати деякі пояснення щодо роману, хто такий, наприклад, Мартин і чому в нього на грудях витатуйовано птицю?

Чому шрам на обличчі Мартиновім наллявся кров'ю, коли Лейстон проїхав повз демонстрацію на автомобілі?

Чи це була зненависть до кожного класового ворога, чи до одного з-проміж них? Мартин мав, крім того, ще якісь справи.

Що за перстень був на руці в горили, що його застрелив Дюваль? Чому, скажемо, полінезієць Тоні розповідає малайських казок, а не полінезійських?

На деякі з цих запитань автор може дати пояснення негайно.

Так, приміром, полінезієць Тоні розповідає малайських казок тому, що він їх чув. Йому розповідав їх один малаєць.

Смішно б було справді думати, що Тоні міг їх прочитати в десятитомовому збірникові німецького етнографа.

По-перше, Тоні не знав настільки німецької мови, по-друге, він ледве цікавився етнографічною літературою... По-третє, Тоні взагалі не вмів читати.

Що до іншого, наприклад, до того, що Мартин дуже зворушився, слухаючи казки про Тово, саме в тім місці, де кажеться, в який спосіб народився цей малайський Уленшпігель.

Товів батько, пам'ятає читач, звернувся до свого брата, щоб той допоміг його жінці народити дитину. Так от, чому такий спосіб розмноження так зацікавив старого Мартина?

Про це читач довідається в однім з найближчих розділів.

А поки що читачеві доведеться познайомитись із головною дієвою особою романа.

Головна дієва особа романа... це Мартин — догадується читач. Може, втім, це Дюваль.

А може, Едіт, Гаррі, м-р Лейстон, Камілла... Ні, дорогий читачу! Всі згадані особи не головні персонажі роману.

Головний персонаж роману — це «правда», догадується знову читач, що пам'ятає «Війну та мир» Толстого.

Мимо!

Толстовська «правда» не є головна особа цього роману, її немає навіть серед другорядних персонажів.

Головна дієва особа, найактивніший герой цього роману — це його автор.

Автор цього роману чоловік, 28 літ, брюнет.

Втім, можливо, що дівчина 23 літ, блондинка, його улюблениця.

Все це цілком можливе й навіть дуже близьке до правди.

Є навіть думка, що це колективна творчість п'ятьох товаришів, і з них три брюнети й два блондини.

Втім, нехай читач не думає, що його хотять узяти за дурного і запевнити, що в цього роману зовсім немає автора. Автор роману живий чоловік (або живі люди).

Вчора він навіть загубив на вулиці ключа від убиральні; це була не фантазія того, хто пише ці рядки, це було в Києві на вулиці коло крамнички «Ларек». Було це так. Повернувшися додому, він хотів піти до убиральні. В кишені ключа не було. (Щоби з вами такого не трапилось, робіть так: візьміть англійську шпильку, настроміть на неї ключа й пришпильте зсередини до кишені). Чорт з ним, з тим ключем! — сказав товариш автора роману, чоловік 30 літ, брюнет, «І. Курб»... (втім, це прізвище сюди не стосується). Але автор роману поставився до справи серйозніше, він узяв коробочку сірників і почав, запалюючи їх по одному, кидати в ніч, в огидну нудоту ночі. Нехай читач не думає, що він збирався запалити дорогу.

Ні, він просто пригадав, де вперше витягав на вулиці носовичка і, скерувавши туди свої кроки, знайшов на тротуарі ключ. Тисячі людей перейшли тротуаром, і ніхто не підняв його. Таке було щастя авторове. Цей конкретний епізод, сподіваємось, цілком переконав читача, що автор цього роману не леґенда, а «жива людина» або «живі люди», брюнет 28-ми літ або три брюнети і два блондини.

Можливо, втім, що це дівчина 23-х літ, блондинка, його улюблениця.

Але вернемось до діла. Під час описуваних (не в цім, а в попередніх розділах) подій художник Сашко служив секретарем консульства УСPP в Берліні. Художник Сашко — це теж молодий чоловік, літ 24-х, і теж цілком конкретна жива людина, блондин. Коли є гроші, купує сигарети «Нансен», а коли грошей нема, позичає сигарети «Нансен» у товаришів.

Для того, щоби в читача не залишалось ніякісінького сумніву в тому, що художник Сашко — це дійсно жива конкретна людина, блондин літ 24-х, додаємо тут подяку професора Нансена Укртабактрестові (не Сашкові) за сигарети.

Текст письма, полученного от Ф. Нансена Лисакер, 26 февраля 1924 г. Рабочим, служащим и администрации Краснооктябрьской Государств. Табачн. Ф-ки и Центральн. Механич. мастерских.

Я уже письмом выразил Вам мою огромную благодарность через Русского Посла в Христиании за тот великий подарок, который Вы мне прислали.