Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших
Шрифт:
— Увійдіть! — гукнув Сашко.
До кабінету повноважного консула увійшов величезний, схожий на слона, старий.
— Вам чого?
— Дайте мені візу до Росії.
— Хто ви такий?
Слон витяг засмальцьовану подерту папірку й розіслав її на столі.
— Це що? — запитав Сашко.
— Що? — документ, — он бачите — Рудой-Руденко, он же Семенчук.
— Цього мало. Звідки ви приїхали? Де ви жили?
— Приїхав з Америки.
— Як же ви приїхали без документів?
— А з биками — заганяли биків на пароплав, я з ними й
— У-г-ум... А вийшли ви як?
— З биками й вийшов.
— Слухайте, скільки вам літ? Чого ви ото їздите?
— Ех, пане-товаришу, — життя таке коротке, а світ такий прекрасний, життя таке багате й зелене.
Сашко трошки зворушився.
— Слухайте, все-таки я вас на Україну не пущу. Не можна.
— Ну, то я піду пішки.
— Як же ви перейдете через кордон?
— А якось перейдемо. Нам не вперше!
— Ну, коли вже хочете йти, то я вас пораджу — не йдіть через Польщу, бо там вам покажуть. Йдіть через Румунію.
— То спасибі вам, а все-таки, може, дали б?
— Ні, — одповів Сашко рішуче, бо почував, що старий епікуреєць починає його переконувати. — Прощавайте.
— Бувайте здорові.
Семидесятилітній слон легким кроком вийшов з кімнати. В дверях він зіткнувся з паном у котелку. Пан підійшов до столу, поклав котелка на стіл і сів, підсмикнувши штанці над джиммі. Потім він швидко забалакав англійською мовою, киваючи головою й щось показуючи пальцями. З рота виблискували 32 золотих зуби. Поклав перед Сашком два паспорти.
— Ви можете по-німецьки чи по-російськи? — запитав нервово Сашко.
Американець ніби й не чув і торохтів собі далі.
Сашко узяв паспорти й уважно розглянув їх. Потім він одклав їх убік. Американець говорив далі. Сашко слухав ще кілька хвилин. Потім сказав:
— Цих я до України не пущу.
— Почему? — сказав американець по-російськи.
— Може, дозволите, я вам скажу, хто ви такий. Ви американець з Київської губерні, прожили в Америці літ із десяток — служите аґентом «Hoyd'a» і тепер хочете накинути нам двох психічно хворих. Так, психічно хворих, можете не заперечувати. Ясна річ, що до Америки вони приїхали не психічно хворі; тепер, коли американський капітал висотав з них усі жили, ви хочете вирядити їх назад... Так от, це діло не вийде. Коли вони вам ні до чого, можете зробити з них шніцель для Вільсона. Ви мене зрозуміли?
— Так.
Американець одяг котелок і поважно вийшов. Перед дверима він спинився й сказав:
— Я жертвую вам 2000 на користь голодних.
— Ви жертвуєте 20 доларів? — перепитав Сашко. — Наліво кругом марш — шоста кімната...
— Мила моя, безцінна! — сказав Лейн старший.
Дружина Лейна молодшого взяла голі руки Лейна старшого й поклала їх собі на плечі. Вони лежали мовчки.
— Пора, — сказала вона. — Скоро він повернеться додому з нічної роботи.
— Так ти ж не забудеш, що я казав! — нагадав Лейн старший.
— Не забуду, милий, — сказала вона. — Ми будемо щасливі. Він якось проживе з Гаррі.
І вона почала одягатись. Вона одяглась і вийшла з кімнати.
Натомість у Сашкову кімнату в консульстві увійшло троє. Третій
Сашко впізнав тих, що вратували його.
— Звідки ви, товариші? — спитав він.
— Я з Америки, — почав ламаною французькою мовою старший.
— Він з Америки, — переклав чистою українською мовою молодший.
— Ви не знаєте отого Рудого-Руденка, он же Семенчук? — спитав Сашко.
— Він уже тут, ну і сволоч же! — сказав американець. — Такого волоцюги світ ще не бачив. Ви знаєте, він щомісяця міняв роботу. То він миє золото в Клондайку, то, дивись, товариші з Техасу пишуть через два тижні, що він найнявся пасти бики. Тільки він і там не всидів. Там треба їздити верхи, а він через цілий день спить. Ввечері встає, стріляє корову й робить собі на вечерю коров'ячий язик. «Я, — каже, — не можу жити без коров'ячого язика на вечерю». Прогонили його звідти — він пішов до фармера на степ. Оце місяця немає, як його вигонив фармер, бо він і тут почав бити корови на язик.
— Тепер він хоче до України, — сказав Сашко.
— Не треба давати йому візу. Нащо такий волоцюга в голодній країні?
— Я й не дам!—сказав Сашко.— Показуйте ваші документи.
Мартин виклав свої папери, розповів про Тоні. Сашко надписав резолюцію. В цій хвилі в кімнату увійшов якийсь захеканий чоловік і, не дивлячись нікуди, підбіг просто до Мартина...
Лейн молодший програв справу в суді. Було це так. Суддя витяг з жилетної кишені пару яєць, облупив їх і з'їв перед буфетним прилавком. Потім він одяг мантію й почав судити. Лейн молодший продав Лейнові старшому хату. Лейн старший, купивши хату, продав її металургійній компанії за вдесятеро більшу ціну. Крім того, жінка молодшого принесла всі гроші, що він одержав за хату, старшому. Це було доведено. Отже, старший мусів повернути гроші. Але він прийшов на суд в парадному одягові, й усі знали, в тім числі й суддя, що він мав тепер не менше як дві з половиною — три тисячі фунтів. Отже, він виграв справу.
Коли суддя вимовив вирок, Лейн молодший кинувся з ножем на брата. Його схопили, він поранив когось, вирвався й підбіг до дверей...
Чоловік підбіг до Мартина й сказав:
— Ви вже тут — я ждав Едіт — вона не приїхала.
Мартин вийшов з ним із кімнати, за ним поплентавсь Тоні, озираючись на всі боки.
Джемс вийшов теж. У кімнаті зосталися тільки Сашко та Дюваль.
— Ваші документи, товаришу, — сказав Сашко.
Дюваль видобув засмальцьований, старовинний квиток члена партії КП(б)У.
— Де ви були? — запитав Сашко. І Дюваль розповів йому всю історію.
Лейстон знайшов Едіт, чи, слушніше сказати, Едіт знайшла Лейстона. Висаджуючись у Гамбурзі, вона потрапила на процесію. Попереду йшов американець у котелку, а за ним човгали двоє хворих. Перший психічно хворий, колишній міліярдер, Мак-Лейстон, а другий — кретин Сідні Лейстон.
Морган вирядив їх з Америки, щоб не дратувати суспільної думки. Побачивши Едіт, Сідні кинувся до неї й став благати визволити його.