Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
— Там мій почерк.
— Дурниці. Почерк легко сфальшувати.
— Мій іменний папір.
— Украдений.
— Моя особиста печатка.
— Теж фальшована.
— Моя фотографія.
— Куплена.
— Але ми сфотографовані разом.
— Боже мій! Оце справді погано! Ваша величність припустилися великої помилки.
— Я був закоханий до нестями.
— Так, фотографія — то серйозна річ.
— Я тоді був кронпринцем. Я був юнаком. Мені й зараз лише тридцять.
— Її треба будь-що повернути.
— Ми намагалися, але не змогли.
— Вашій величності доведеться платити. Її треба купити.
— Вона
— Тоді викрасти.
— Ми пробували п’ять разів. Найняті мною грабіжники двічі перекопали весь її будинок. Коли вона подорожувала, ми обшукали її багаж. Двічі намагалися заманити її до пастки. Нічого не вдалося.
— Ніяких слідів?
— Цілковито.
Холмс засміявся.
— Справді, чудова загадка, — сказав він.
— Але для мене це так серйозно, — відказав з докором король.
— Авжеж. А навіщо їй потрібна ця фотографія?
— Щоб знищити мене.
— Яким чином?
— Я хочу одружитися.
— Я чув про це.
— З Клотильдою Льотман фон Саксе-Менінґен, другою дочкою скандинавського короля. Вам, мабуть, відомо, що то родина суворих звичаїв. Сама вона — чиста, тонка душа. Найменша тінь сумніву щодо мого минулого призведе до розриву.
— А Ірен Адлер?
— Погрожує надіслати до них фотографію. І вона це зробить. Я певний, що вона це зробить. Ви її не знаєте, але в неї залізна вдача. Так, обличчя найгарнішої жінки, а вдача — мов у найрішучішого чоловіка. Її ніщо не зупинить, аби лиш я не одружився з іншою жінкою.
— Чи певні ви, що вона ще не надіслала фотографію?
— Так, певен.
— Чому ж?
— Бо вона сказала, що надішле її того дня, коли буде оголошено про мої заручини. А це має статись наступного понеділка.
— О, то ми маємо ще три дні, — сказав, позіхнувши, Холмс. — Вам пощастило, бо зараз мені треба скінчити одну-дві термінові справи. Ваша величність, звичайно, поки що залишатиметься в Лондоні?
— Саме так. Шукайте мене в готелі «Ленгем», під ім’ям графа фон Крамма.
— Тоді я даватиму вам знати, як просувається справа.
— Дуже прошу вас. Я так хвилююся.
— А як щодо грошей?
— Тут ви маєте повну волю.
— Найповнішу?
— Кажу вам, що я ладен віддати за цю фотографію будь-яку округу свого королівства. А на дрібні витрати?
Король дістав з-під плаща великий шкіряний гаманець й поклав на стіл.
— Тут триста фунтів золотом і сімсот банкнотами, — мовив він.
Холмс написав розписку на аркуші зі свого записника й передав королеві.
— А адреса мадемуазель Адлер? — спитав він.
— Брайєні-Лодж, Серпентайн-авеню, Сент-Джонс-Вуд.
Холмс записав це.
— Ще одне питання, — мовив він. — Фотографія була кабінетна?
— Так.
— Тоді на добраніч, ваша величносте. Сподіваюсь, що ви невдовзі почуєте добрі новини. На добраніч, Ватсоне, — додав він, коли на вулиці застукотіли колеса королівської карети. — Якщо ви зробите ласку прийти завтра о третій годині, то я охоче побалакаю з вами про цю справу.
* * *
Рівно о третій годині я був на Бейкер-стріт, але Холмс іще не повернувся. Господиня помешкання повідомила мене, що він пішов з дому після восьмої години ранку. Я вмостився біля каміна з твердим наміром дочекатися його будь-що. Мене глибоко зацікавили його розшуки, бо своєрідна природа цієї справи й високе становище клієнта надавали їй незвичайних рис, хоч вона й не мала тих похмурих, дивних
Близько четвертої години двері відчинились і до кімнати увійшов п’яничка конюх із розпатланим волоссям та бакенбардами, з розчервонілим обличчям і в благенькому одязі. Хоч я й звик до дивовижної здатності мого друга змінювати свої зовнішні риси, але цього разу тричі приглядався до нього, перш ніж переконався, що то саме він. Кивнувши мені, він зник у спальні, звідки за п’ять хвилин з’явивсь у твідовому костюмі, охайний, як і завжди. Засунувши руки в кишені, він простяг ноги перед каміном і кілька хвилин сердечно сміявся.
— Ні, справді! — вигукнув він, потім закашлявся й знов зареготався, аж поки, знесилений від сміху, не впав глибоко в крісло.
— Що сталося?
— Це справді надто смішно. Я певен, що ви ніколи не вгадаєте, як я провів цей ранок і що врешті-решт зробив.
— І гадки не маю. Напевно, вивчали звички, а потім будинок міс Ірен Адлер.
— Саме так, але наслідки виявились несподіваними. Проте розповім усе, як було. Я вийшов з дому вранці, по восьмій годині, в одежі безробітного конюха. Між усіма конюхами існує якась дивовижна симпатія, чи радше братерство. Станьте одним з них, і ви довідаєтесь про все, що хочете знати. Я швидко знайшов Брайєні-Лодж. Це чепурна двоповерхова вілла з садком, що стоїть біля самісінької вулиці. Садову хвіртку замкнено величезним старомодним замком. У правій частині будинку є велика вітальня з гарними меблями, з високими, аж до підлоги, вікнами, на яких ті безглузді англійські засувки, що їх відімкне й дитина. За будинком нема нічого примітного, крім того, що з даху каретного сараю можна потрапити до вікна коридору. Я обійшов довкола будинку й пильно його оглянув, але нічого цікавого не помітив.
Тоді я пішов вулицею і в завулку за садовою огорожею знайшов, як і сподівався, візницький двір. Я допоміг конюхам почистити їхніх коней і одержав за це два пенси, склянку портеру з елем, дві дрібки тютюну й силу відомостей про міс Адлер та дюжину її сусідів, які мене анітрохи не цікавили, але я мусив вислуховувати їхні життєписи.
— Що ж ви дізналися про Ірен Адлер? — спитав я.
— Вона задурила голови всім чоловікам в околиці. Вона взагалі — найсолодший шматочок у світі. Так в один голос твердять конюхи з Серпентайну. Живе вона тихо, співає в концертах, щодня о п’ятій виїжджає на прогулянку і рівно о сьомій повертається обідати. Більше вона ніколи не залишає будинку, хіба що тоді, коли співає. Відвідує її лише один чоловік — чорнявий красень, модно одягнений, буває в неї щодня, а то й двічі на день. Це містер Ґодфрі Нортон, адвокат з Іннер-Темплу. Бачите, як добре мати довіру в конюхів. Вони кільканадцять разів возили його додому від серпентайнських стаєнь і знають про нього геть-чисто все. Вислухавши їхні розповіді, я знову прогулявся туди-сюди коло Брайєні-Лодж, обмірковуючи план своїх дій.