Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
— Як бачите, — зауважив Холмс, коли ми тинялися туди-сюди перед будинком, — це весілля значно спрощує справу. Тепер фотографія стає двосічною зброєю. Можливо, вона так само не хоче, щоб її бачив містер Ґодфрі Нортон, як наш клієнт не хоче, щоб вона потрапила перед очі його принцесі. Питання в тім, де нам шукати фотографію?
— Справді, де?
— Навряд чи вона носить її з собою. Це кабінетна фотографія. Сховати її в жіночій сукні нелегко. До того ж вона знає, що король може влаштувати пастку. Таке намагалися зробити вже двічі. Отож ми можемо бути певні, що з собою вона фотографію не носить.
— Тоді де вона?
— В її банкіра чи адвоката. Можливо й перше, й друге. Але я сумніваюсь і в першому, і в другому.
— Але ж будинок двічі обшукували.
— Дурниці! Вони не вміють шукати.
— А як ви шукатимете?
— Я не шукатиму.
— Тоді як нам бути?
— Вона сама покаже мені.
— Але ж вона відмовиться.
— Їй це не вдасться. Стривайте, я чую стукіт коліс. То її екіпаж. Тепер якнайпунктуальніше виконуйте мої накази.
Поки він говорив, з-за рогу блиснуло світло ліхтарів екіпажа. То було чепурне маленьке ландо, що під’їхало до дверей Брайєні-Лодж. Коли воно зупинилося, один з волоцюг, що стояли на розі, кинувся відчиняти дверцята, сподіваючись заробити якогось шеляга, але його відштовхнув інший волоцюга, що підбіг з тим самим наміром. Зчинилася жорстока бійка, до якої піддали жару двоє гвардійців, що взяли сторону одного з волоцюг, і точильник, який так само в запалі кинувся боронити іншого. Бійка лютішала, й за одну мить жінка, що вийшла з екіпажа, опинилася в натовпі розлючених людей, які дико гамселили один одного кулаками й палицями. Холмс кинувся в натовп, щоб захистити жінку, але, продершись до неї, раптом скрикнув і впав на землю з заюшеним кров’ю обличчям. Гвардійці негайно дременули в один бік, волоцюги — в інший, зате кілька поважних перехожих, що не брали участі в бійці, підбігли, аби допомогти жінці й пораненому чоловікові. Ірен Адлер — я й тепер зватиму її так — побігла сходами, але перед дверима зупинилась і озирнулась; у світлі, що променіло з передпокою, було добре видно її гарну постать.
— Бідолашний джентльмен дуже поранений? — спитала вона.
— Він помер, — відгукнулося кілька голосів.
— Ні, ні, він ще живий! — вигукнув хтось інший. — Але він помре по дорозі до лікарні.
— Сміливий чолов’яга, — мовила якась жінка. — Вони забрали б у леді гаманець і годинник, якби не він. Тут їх ціла банда. Та він ще дихає!
— Його не можна покинути на вулиці. Може, занести його до вас, мадам?
— Звичайно. Несіть його до вітальні. Там є зручна канапа. Сюди, будь ласка!
Його поволі і врочисто понесли до Брайєні-Лодж і поклали у вітальні, а я почав спостерігати за всіма цими подіями зі свого місця біля вікна. Лампи були запалені, але завіски ще не спустили, тож я міг бачити Холмса, що лежить на канапі. Не знаю, чи відчував він докори сумління, граючи свою роль, але я ніколи ще не був такий засоромлений, як тоді, коли побачив цю чарівну жінку, проти якої був у змові. А вона з такою добротою й ласкою допомагала пораненому! І все-таки відступити тепер означало б якнайганебнішим чином зрадити Холмса. З важким серцем я дістав з-під пальта димову шашку. Врешті-решт, подумалось мені, ми не завдамо їй ніякого лиха. Ми тільки не дамо їй завдати лиха іншій людині.
Холмс сів на канапі, і я помітив, як він корчиться, як людина, що їй бракує повітря. Покоївка кинулася відчиняти вікно. Тієї самої миті я побачив, як він підняв руку; за цим сигналом я кинув шашку до кімнати й заволав: «Пожежа!» Ледве це слово злетіло з моїх вуст, як його підхопила вся юрма. Обідранці й поважні джентльмени, конюхи й служниці — всі в один голос закричали: «Пожежа!» Густі хмари диму клубочилися
— Добре ви це зробили, докторе, — зауважив він. — Краще й не можна. Все гаразд.
— Ви роздобули фотографію?
— Ні, але я знаю, де вона.
— Як ви про це довідалися?
— Вона сама показала мені, як я й казав вам.
— Я нічогісінько не розумію.
— А я й не хочу робити з того таємниці, — мовив він, сміючись. — Усе це дуже просто. Ви, звичайно, помітили, що всі ці роззяви на вулиці — мої спільники. Я найняв їх на цей вечір.
— Я здогадався.
— В руці в мене було трохи червоної фарби. Коли почалася бійка, я кинувся вперед, упав, притулив руки до обличчя й постав у найжалюгіднішій подобі. Це давня витівка.
— Це я теж зрозумів.
— Вони занесли мене всередину. Вона мусила з цим погодитися. Що їй зоставалося робити? Я потрапив до вітальні — тієї самої кімнати, що була в мене під підозрою. Фотографія лежала десь поряд, чи тут, чи в спальні, тож я й вирішив це з’ясувати. Мене поклали на канапу, я вдав, що мені бракує повітря, вони змушені були відчинити вікно, й ви дістали змогу зробити свою справу.
— Чого ж ви цим домоглися?
Всього, що треба. Коли жінка думає, що в будинку пожежа, чуття їй підказує рятувати те, що для неї найдорожче. Це надзвичайно сильне чуття, я не раз користався з нього. Наприклад, у дарлінґтонівському скандалі чи в справі з Арнсвортським замком. Заміжня жінка кидається до дитини, незаміжня хапає скриньку з діамантами. Мені було зрозуміло, що для нашої леді нема нічого дорожчого за фотографію, яку ми шукаємо. Вона кинеться рятувати саме її. Пожежу було розіграно чудово. Диму й крику було досить, щоб зворушити навіть залізні нерви. Вона вчинила саме так, як треба було. Фотографія — в схованці за висувною панеллю, якраз над шнуром дзвінка. Вона миттю опинилася там, і я навіть побачив краєчок фотографії, коли вона витягала її звідти. Коли ж я крикнув, що то даремна тривога, вона поклала її на місце, позирнула на шашку, побігла з кімнати геть, і більш я її не бачив. Я підвівся, попросив вибачення і втік із будинку. Мені хотілося взяти фотографію, але до кімнати зайшов візник і почав стежити за мною, тож довелося облишити цей намір. Марний поспіх може зіпсувати все.
— А далі? — спитав я.
— Загалом наші розшуки скінчено. Завтра ми з королем і з вами, якщо ви схочете, відвідаємо леді. Нас попросять зачекати у вітальні, але цілком можливо, що коли вона вийде до нас, то не знайде ні нас, ні фотографії. Гадаю, що його величності приємно буде самому забрати фотографію.
— Коли ж ви підете до неї?
— О восьмій годині ранку. Вона ще буде в ліжку, тож ми зможемо діяти вільно. До того ж, нам слід поспішати, бо весілля може цілком змінити її життя й звички. Я повинен негайно надіслати телеграму королеві.
Ми дійшли до Бейкер-стріт і зупинилися біля наших дверей. Холмс почав шукати в кишенях ключ, коли хтось із перехожих раптом промовив:
— На добраніч, містере Шерлоку Холмсе!
На вулиці тоді було кілька перехожих, але привітання, мабуть, ішло від стрункого юнака в довгому пальті, що саме пробігав повз нас.
— Десь ніби я чув цей голос, — мовив Холмс, оглядаючи тьмяну
вулицю. — Але ніяк не пригадаю, хто це, в біса, може бути.
* * *
Ночував я тоді на Бейкер-стріт; уранці ми сиділи за кавою з грінками, коли до нашої кімнати вбіг король Богемії.