Пригоди Тома Сойєра
Шрифт:
— Гаразд! Якщо робити, то зробимо. Що швидше, то краще… Я весь аж тремчу.
— Зараз? А гості? Знаєш, ти щось лукавиш. Ні, ми зачекаємо, поки в домі погасять світло. Поспішати нікуди.
Гек відчув, що тепер мала настати тиша — річ іще страшніша, ніж ці розмови убивць. Він затамував подих і тихенько ступив крок назад; ставив ногу обережно й міцно, старанно балансуючи і мало не падаючи. Так само обережно і з таким самим риском зробив він другий крок, потім ще і ще. І раптом у нього під ногою тріснула суха галузка. Він затамував подих, зупинився і прислухався. Ані звуку, глибока тиша. Хлопець неймовірно зрадів. Потім обережно повернувся між двома суцільними рядами кущів, як повертається
— Що за шум? Хто стукотить? Чого тобі треба?
— Пустіть мене мерщій! Я розповім усе!
— Та хто ти такий?
— Гекльберрі Фінн. Швидше! Впустіть мене!
— Гекльберрі Фінн?! Це не таке ім'я, щоб перед ним розчинилися всі двері. Але впустіть його, хлопці. Побачимо, в чому річ.
— Будь ласка, тільки не кажіть нікому, що це я сказав вам, — такі були перші слова Гека, коли він увійшов до кімнати. — Будь ласка, не кажіть, бо мене напевне вб'ють. Але вдова була така добра до мене, що я хочу сказати — я скажу вам, коли пообіцяєте нікому не казати, що це я…
— Слово честі, у нього є щось розповісти, це він неспроста! — вигукнув старий. — Розповідай, малий, ми нікому не скажемо… ніколи…
За три хвилини старий з синами, добре озброєні, були вже на горі і навшпиньки йшли стежкою між кущами, тримаючи зброю напоготові. Гек довів їх до цього місця, але далі не пішов. Він сховався за великим каменем і почав прислухатися. Настала напружена, тривожна тиша. Раптом почувся тріск пострілів і чийсь крик. Гек не став чекати далі. Він скочив і побіг з гори так швидко, як тільки могли нести його ноги.
Розділ тридцятий
ГЕКОВА РОЗПОВІДЬ
У неділю вранці, тільки-но почало розвиднятися, Гек видерся на гору і постукав до старого валлійця. В домі ще спали, але це був сторожкий сон, бо всі ще не встигли заспокоїтися після нічної пригоди. З вікна спитали:
— Хто там?
Гек відповів зляканим голосом:
— Будь ласка, впустіть! Це тільки я, Гек Фінн.
— Перед цим іменем, хлопче, двері нашого дому завжди відчинені вдень і вночі. Просимо до хати!
Дивно було чути ці слова безпритульному хлопцеві. Ніколи ще він ке чув таких приємних слів. Він не міг пригадати, щоб хтось сказав йому: «Просимо до хати!»
Двері відімкнули, і Гек увійшов, йому дали стілець, і старий і його сини нашвидку одягалися.
— Ну, хлопче, я думаю, що ти дуже голодний. Сніданок буде готовий зараз, не турбуйся. А ми з хлопцями сподівалися, що ти переночуєш у нас.
— Я страшенно злякався! — пояснив Гек. — І накивав п'ятами. Як ви почали стріляти з пістолетів, я побіг що було духу і не зупинявся цілих три милі. А тепер я прийшов, щоб довідатись про все, і навмисне вдосвіта, бо не хотів зустрітися з тими чортами, хоч би вони були й мертві.
— Бідолахо, тобі кепсько було цієї ночі, та й вигляд у тебе змучений. Але для тебе готове ліжко. Коли поснідаєш — лягай. Ні, хлопче, вони не вбиті, шкода. Бачиш, як воно вийшло. Ми добре знали, де їх схопити,
— Ні, я побачив їх у містечку і пішов назирці.
— Чудово! То скажи, скажи ж, хлопчику, які вони з себе?
— Один із них — це глухонімий іспанець, що бував у нашому місті разів два, а другий — у лахмітті, така огидна пика…
— Годі, хлопче… Ми знаємо цих людей. Бачили їх якось у лісі; вони тинялись біля будинку вдови, а як помітили нас — утекли. Ідіть, хлопці! Скажіть це шерифові, поснідати встигнете й завтра!
Сини валлійця одразу ж пішли. Коли вони виходили з кімнати, Гек скочив і вигукнув.
— Будь ласка, не кажіть нікому, що я бачив їх. Прошу вас!
— Гаразд, коли ти просиш, Геку. Але тобі всі були б вдячні за те, що ти зробив.
— Ой, ні, ні! Будь ласка, не кажіть!
Коли хлопці вийшли, старий валлієць сказав:
— Вони не скажуть, і я не скажу. Але чому ти не хочеш, щоб про це довідались?
Гек не пояснив нічого, крім того, що він уже знаєзанадто багато про одного з тих людей і не хоче, щоб той знав, що він знає, і що коли б той чоловік дізнався, то неодмінно убив би його.
Старий ще раз пообіцяв додержувати таємниці, а все-таки спитав:
— А як тобі спало на думку стежити за цими людьми, хлопче? Вигляд у них був підозрілий, чи що?
Гек мовчав, придумуючи обережну відповідь. Нарешті сказав:
— Та, бачте, у мене гірка доля, — так принаймні всі кажуть, і я не можу заперечувати проти цього. Отож іноді я не сплю ночами, все ходжу вулицями та думаю, як би його почати нове життя. Так було й минулої ночі. Я не міг заснути, ну й блукав по вулиці, думаючи про ці справи. А було вже опівночі. Коли я дійшов до того старого складу цегли біля корчми «Товариство тверезості», я став біля муру і думаю… І раптом бачу, біжать повз мене двоє чоловіків і щось несуть під рукою — я подумав, що крадене. Один курив, а другий хотів прикурити, — от вони зупинилися біля мене, і сигари освітили їхні обличчя. Тут я й побачив, що більший з них — глухонімий іспанець. Я його пізнав по білих бакенбардах. А другий був оцей похмурий чорт у лахмітті.
— Невже ти міг побачити лахміття при світлі сигари?
Це на хвилинку збентежило Гека, потім він сказав:
— Та не знаю, але начебто побачив…
— Ну, і що ж? Вони пішли, а ти…
— А я за ними… так. Так воно й сталося. Я хотів дізнатися, що вони затівають. Я йшов за ними… аж до самого паркану вдови — до перелазу, зупинився в темряві і почув, як отой обірваний благає за вдову, а іспанець клянеться, що він спотворить їй обличчя — ну, та я вже це казав вам і вашим двом…