Пригоди Тома Сойєра
Шрифт:
— Тсс! — вимовив Том.
— Що таке? — прошепотів Гек. пополотнівши з переляку.
— Тсс! Там… ти чуєш?
— Еге. Ой-ой-ой! Тікаймо!
— Сиди тихо! Не диш! Вони йдуть до дверей.
Хлопці розтяглися на підлозі, притуливши очі до щілин між мостинами, завмираючи від страху.
— Ось зупинились… Ні… Йдуть… Прийшли. Тихше, Геку, ні слова. О, боже мій, і навіщо я пішов сюди!
Увійшли двоє. Один із них був старий глухонімий іспанець, що його останнім часом один чи два рази бачили
«Другий» був брудний, обшарпаний, з дуже неприємним обличчям. Іспанець був закутаний у плащ; у нього були волохаті білі бакенбарди; довге сиве волосся спускалося з-під його сомбреро; очі прикривали зелені окуляри. Коли вони ввійшли, «другий» щось пошепки розповідав. Обидва сіли на землю поряд, обличчям до дверей, спиною до стіни, і «другий» вів далі своє оповідання. Помалу він забув про обережність і почав говорити голосніше.
— Ні, — сказав він. — Я все обдумав, і мені це не подобається. Небезпечно.
— Небезпечно! — промимрив «глухонімий» іспанець, на превелике здивування хлопців. — Ех ти, бевзю!
Цей голос змусив хлопців затремтіти. То був голос індійця Джо! Запанувала мовчанка. Потім Джо сказав:
— Куди небезпечніше було те, друге діло. Однак удалось і воно.
— То зовсім інша річ. То — далеко звідси, і ніякого житла не було поблизу. Ніхто не дізнається, що там працювали ми, якщо наша справа провалиться.
— Далеко небезпечніше приходити сюди вдень: хто тільки побачить нас, одразу запідозрить щось лихе.
— Знаю, знаю! Але ж не було поблизу іншого придатного місця, де б сховатися після цього ідіотського діла. Мені взагалі хочеться залишити ці місця. Я ще вчора хотів вибратись, але годі було й думати піти непомітно, поки ці кляті хлопчаки копирсалися там на пагорку і весь час будинок був у них як на долоні.
«Кляті хлопчаки» знову затремтіли від страху, почувши ці слова. Яке щастя, що вони побоялися починати цю справу в п'ятницю і поклали собі почекати один день! У глибині душі вони шкодували, що не почекали цілий рік.
Волоцюги дістали харчі й заходилися снідати. Довгенько поміркувавши, індієць Джо сказав:
— Слухай, приятелю, йди вгору річкою, куди тобі треба, і чекай вістей від мене. А я зазирну ще до цього містечка. Ми зробимо, цю «небезпечну» справу після того, як я добре все вистежу й переконаюсь, що все готове. А тоді — в Техас! Подамось туди разом.
«Другий» пристав на це. Незабаром обидва почали позіхати на весь рот, і індієць Джо сказав.
— До смерті спати хочеться. Тепер твоя черга вартувати.
Він згорнувся клубочком на траві і незабаром захропів. Товариш штовхнув його разів зо два, і він затих. Нарешті і вартовий почав куняти: голова його спускалась дедалі нижче. І ось захропли обидва.
Хлопці полегшено зітхнули. Том прошепотів:
— Тепер
Гек відповів:
— Я не можу. Якщо вони прокинуться, я помру.
Том умовляв, Гек опирався. Нарешті Том поволі й тихенько підвівся і пішов сам. Але з першого ж його кроку розхитані дошки так страшно заскрипіли, що він присів на місці, напівмертвий від страху. Більше пробувати він уже не наважувався. Хлопці довго лежали, лічачи нестерпно довгі хвилини. Їм здавалося, що час закінчився і навіть вічність встигла вже посивіти. Тому вони дуже зраділи, коли побачили, нарешті, що сонце сідає.
Один із волоцюг перестав хропіти. Індієць Джо підвівся, сів, оглянувся навколо, подивився на свого товариша, голова якого впала на коліна, і похмуро всміхнувся. Потім він штовхнув його ногою і сказав:
— Вставай! Оце то сторож!.. Проте гаразд… нічого не сталось.
— Та невже я заснув?
— Було трохи, було. Ну, приятелю, час нам вирушати. А що ми зробимо з грошима?
— Не знаю. Хіба що залишити тут, як завжди? Адже поки ми не рушимо на південь, нам вони не потрібні. А тягти на собі шістсот п'ятдесят сріблом чогось варто.
— Воно таки так. Але вертатися сюди неохота…
— Та нічого, вночі прийдемо… як ходили весь час… це буде краще.
— То слухай-но, друже: адже мені, може, ще не скоро випаде нагода зробити ту справу, — знаєш яку, — все може статися, а гроші в нас погано сховані… Краще закопаймо їх… та глибше.
— Добра думка, — обізвався товариш індійця і, перейшовши на той бік кімнати, став на коліна, підняв одну з задніх плит комина і витяг звідти мішок, в якому щось приємно дзенькнуло. Він витяг із мішка двадцять-тридцять доларів для себе і стільки ж для метиса; той стояв навколішки в кутку і копав землю кривим ножем.
Миттю хлопці забули всі свої страхи і свою біду. Жадібними очима стежили вони за кожним рухом волоцюг. От щастя! Такого багатства вони і уявити не могли. Шістсот доларів! Цього досить, щоб зробити багатими шестеро хлопців! Скарб був ось тут, тепер не треба гадати про те, де копати. Вони щохвилини штовхали один одного ліктем, і кожен розумів, що ці красномовні поштовхи означали: «Ага! Тепер ти задоволений, що ми залізли сюди?»
Ніж метиса вдарив у щось тверде.
— Ага! — сказав він.
— Що там таке? — спитав його товариш.
— Гнила дошка… ні, здається, скринька. Ану допоможи її витягти! Подивимось, що воно таке. Стривай, не треба, — я пробив дірку.
Він засунув руку і негайно витяг її назад.
— Чоловіче, тут гроші!
Обидва схилилися над жменею монет. То було золото. Хлопці нагорі раділи не менш, ніж самі волоцюги.
Приятель Джо сказав:
— Ми його швидко викопаємо. Там, у кутку, в траві, я бачив старе іржаве кайло.