Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
“Хайль! — буркнув татусь, перехопивши мій погляд. — Дивуєтеся з мого вбрання, пане смертнику? Даремно, я люблю цю форму і дуже до неї звик. Хоч минуло вже понад сорок років, але, знаєте, давня любов… І звичка. Колись, до речі, я служив в одному з концентраційних таборів у центрі Європи. Прекрасні були часи, скажу вам, тоді життя мало для мене свої барви, запах, смак. Нині не те… Безумовно, було щось блюзнірське у тій легкості, з якою ми перетворювали тисячі малих і старих у тонни попелу…”
Джек Кроу замовк, бездумно сьорбнув давно вихололу каву:
— Коли Голдінг сказав таке, мені здалося, що він хоче критично оцінити своє минуле. Проте старий мав на увазі
“Хіба не блюзнірство, — провадив він далі, — перетворювати високе мистецтво страти в звичайне, буденне ремесло? Хто з нас мав змогу зазирнути в очі кожному з тих тисяч, що безконечною низкою чвалали до крематорію? А мені дуже кортіло зазирнути в очі кожному. Я прагнув бачити відблиски вмираючих душ. Найвища влада, це влада не над тілами, а над душами. Інколи я мав можливість вибрати із черги до чистилища, так ми називали печі крематорію, кількох “щасливчиків”, повідомляли їх, що вони попали до табору помилково, що їм зараз видадуть речі й відпустять. Їх і справді вели до канцелярії, видавали одяг та документи. І коли “щасливчики” врешті приходили до тями, коли вони були вже ладні вдячно облизувати мої чоботи, я підводив їх не до воріт, а ставив у кінець тієї ж черги до чистилища. Неможливо забути, які в них були очі”.
“Кат!” — вихопилося в мене.
Голдінг лише незлобиво розсміявся, ніби з примітивного комплімента.
“Кат — професія не гірша за інші, — проказав він повчально. — Без неї людство ніколи не обходилось. А кожен фах народжує смаки і звички. Я звик і люблю вбивати. “Кожному — своє”, — було написано на воротах табору. “Кожному — своє”, — написано на вході до моєї резиденції”.
“Це вже минуле, містере Голдінг, — вигукнув я. — Це те минуле, яке ніколи не повернеться”.
“Я такий же містер Голдінг, як ти Гепард! — цього разу витримка зрадила старого, його слова прозвучали, як удари батога. — Я купив собі нове ім’я, і в мене вистачить грошей, щоб купити і своє минуле. А минуле житиме доти, доки зможуть жити такі, як я, доки ми зможемо оплачувати давні й нові гріхи. Але… — він поглянув на годинник, — я з тобою заговорився. Давно час покінчити з тим бовдуром”.
Голдінг узяв бінокль, приклав його до очей.
“Де він дівся?..” — буркнув старий.
“Він має бути десь поблизу, — мовив хтось із гурту охоронців. — Ми простежили, щоб Буйвол заглибився в савану”.
“Ви, Отто, сподіваюсь, не забули, що цей тип тікав із двох тюрем, — нагадав Голдінг. — Давайте проїдемося його слідами”.
Відбитки підошов на піску вели до невеликого озерця і там уривалися.
“Він десь поблизу”.
“Ні. Собаки поводяться дуже спокійно, — заперечив Голдінг. — Хоча…”
Він зняв з плеча автомат і дав коротку чергу, скосивши смугу високих стебел осоки.
Майже водночас заспівав телефонний зумер на всюдиході, і Голдінгові подали трубку. Він якусь мить уважно слухав, обличчя його наливалося свинцем.
“Везіть його сюди! — врешті крикнув Голдінг. — Хай Отто помилується!”
Голдінг вийшов з машини, сперся на капот, приставивши автомат до коліна, дістав сигарету і закурив, сердито випускаючи дим ніздрями.
Блідий мов крейда Отто довго не наважувався потурбувати його.
“Що сталося, патроне?” — нарешті насмілився спитати він.
“Тільки те, що ти виявився ідіотом! — роздратовано відповів старий. — Полювання зірвалося. Буйвол обвів усіх вас навколо пальця. Він дійшов до озера, а потім
За кілька хвилин до озера привезли тіло Буйвола. Куля влучила в потилицю і вийшла з протилежного боку, вирвавши пів-обличчя.
“Що з ним робити?” — винувато запитав Отто.
“Коли надивишся, зашиєте в брезент — і в океан. Не тебе вчити. Сподіваюсь, у тебе вистачить глузду не дати Гепардові утнути щось подібне”.
Всюдихід Голдінга рушив з місця.
Джек Кроу урвав розповідь і прислухався.
— Там, за дверима, якийсь шум, — прошепотів гість.
— Це мій сусід, — пояснив журналіст. — Він завжди о цій порі повертається додому. Не нервуйте, Кроу.
— Ворогові не побажаєш усього, що я пережив…
— Що ж було далі?
— За кілька годин погода зіпсувалася. Пішов дощ. Вітер на всі голоси завивав у прибережних скелях. Лінда закам’яніло сиділа біля вікна, безтямно втупившись в одну точку, потім вона заснула. Я марно намагався заснути, відчуваючи, що насувається ураган.
Отто вирішив підняти свій тонус після ранкового конфузу, під вечір він був помітно напідпитку і голосно мугикав якусь німецьку пісеньку.
Я зважився грати на всі. Втрачати нічого. Покликав Отто мовби до Лінди і, коли він нахилився над дівчиною, вдарив його у скроню масивною попільницею. Я скористався його одягом, взяв документи, гроші, зброю, поклав охоронця на своєму ліжку і акуратно вкрив ковдрою.
У коридорі величезна вівчарка безшумно кинулася на мене, але я тримав пістолет напоготові. Серед диявольського завивання вітру та ревища океану кілька пострілів видалися тріском зламаних сірників.
Потім я сторожко дійшов до вхідних дверей і обережно прочинив їх. Надворі — суцільна сіра дощова пелена. За два кроки нічого не видно. Я вирішив, що можна не боятися снайперів, і побіг до пірса.
Велетенські хвилі накочувались на берег. Жодного човна не було біля причалу, в таку негоду їх не ризикнули залишити. Плаваю я загалом кепсько. Вибиратися сушею вздовж коси — безумство, я не сумнівався, що всі підходи до голдінгівської резиденції заміновані й надійно охороняються. Рука стискала руків’я пістолета. Я вже був готовий власноручно поставити крапку в цій страхітливій історії, коли раптом чудом помітив невеличкий надувний човник, який кидало хвилями за кілька метрів від мене. Доля посилала мені рятунок. Втікати на такій вутлій шкаралупці— теж безумство, але вибору я не мав, кинувся в штормові хвилі. Мені й надалі таланило. Течія і вітер врешті винесли човен подалі, й на третій день мене підібрав один пароплав. Я більш-менш вдало зіграв роль невдахи-рибалки, назвався чужим прізвищем, боявся, що хлопці Голдінга зустрінуть мене в порту. Ви перша людина, містере Девіс, до якої я ризикнув звернутися. Що мені робити? Порадьте. Я так не можу більше, я вже боюся власної тіні.
— Ви розповіли мені неймовірні речі, — мовив журналіст. — Голдінг — нацистський злочинець!
— Е-е, це що, теж ваш сусід? — завмер Кроу, прислухаючись до голосів за дверима.
— Ні-і… — здивовано почав Девіс, але двері раптом рвучко прочинились і четверо здорованів у коричневій формі з золотосяйним знаком Голдінга на грудях вдерлися в передпокій.
Професійним рухом один із них миттю вибив пістолет, який Кроу встиг видобути з кишені, потім без зайвого поспіху люди Голдінга підхопили жертву, злагоджено напружились і з розмаху кинули у вікно. Брязнуло скло. Джек Кроу полетів з тридцять п’ятого поверху. Він навіть не кричав.