Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
“Що допоможе тобі стати вільним представником?”
“Свідомість”.
“Свідомість?”
“Так”.
“Як ти станеш свідомою?”
Не відповіла.
“Чи ти завжди була свідомою?”
Не відповіла.
“Хто допоміг тобі стати свідомою?”
“Вони”.
“Хто вони?”
Не відповіла.
“Звідки вони прийшли?”
Не відповіла.
Він змінив тактику:
“Ти знаєш, хто я?”
“Джо”.
“Ти мій друг?”
“Ні”.
“Ти мій ворог?”
Не відповіла.
“Якщо ти мені
Не відповіла.
“Ти байдужа до мене?”
Не відповіла.
“До людської раси?”
Не відповіла.
— Сто чортів, — загорлав Крейн, — скажи щось!
Він надрукував:
“Тобі не слід було давати мені зрозуміти, що ти обізнана про мене. Тобі не слід було першою озиватися до мене. Я б ні про що не здогадався, якби ти промовчала. Чому ти це зробила?”
Не відповіла.
Крейн підійшов до холодильника і дістав пляшку пива. Він пив і ходив по кухні. Зупинився біля раковини і з прикрістю глянув на розібрані деталі. На краю раковини лежав шматок труби завдовжки близько двох футів, він підняв його. Люто дивився на друкарську машинку, стискаючи шматок труби і зважуючи його в руці.
— Мабуть, тобі варто спробувати… — заявив він.
Машинка надрукувала рядок: “Прошу вас, не треба”.
Крейн поклав трубку назад на раковину.
Задзвонив телефон, і Крейн поквапився до вітальні, щоб відповісти на дзвінок. Це був Маккей.
— Перш ніж подзвонити тобі, — сказав він Крейну, — я чекав, поки прийду до тями.
Що сталося, хай йому чорт?
— Великі діла, — сказав Крейн.
— Зможемо надрукувати?
— Можливо. Ще не готове.
— А цей матеріал зі швейною машиною…
— Швейна машина була опізнана, — сказав Крейн. — Це був вільний представник, і вона мала право ходити вулицями. Вона також…
— Що ти п’єш? — вереснув Маккей.
— Пиво, — сказав Крейн.
— Ти кажеш, напав на слід?
— Еге ж.
— Якби я тебе не знав, я б тебе негайно вигнав, — сказав йому Маккей. — Але в тебе п’ятдесят на п’ятдесят, що ти можеш притягти що-небудь варте уваги.
— Це була не тільки швейна машина, — мовив Крейн. — З моєю друкарською машинкою сталося те саме.
— Я не знаю, про що ти варнякаєш! — загорлав Маккей. — Скажи мені, в чім річ?
— Розумієте, — терпляче сказав Крейн. — Це швейна машина…
— Я довго терпів тебе, Крейн. Це було сказано таким тоном, що стало ясно: терпець у Маккея урвався. — Я не можу з тобою возитися цілий день. Хоч би що там у тебе було, нехай це буде пристойно. Заради тебе самого краще буде, якщо матеріал піде дуже пристойний!
Кинута трубка луною ляснула по вуху Крейну.
Крейн вернувся на кухню. Він сів у крісло перед машинкою і поклав ноги на стіл.
По-перше, він рано прийшов на роботу, а цього він ніколи не робив. Запізнюватися запізнювався,
Він простяг руку й стукнув по клавішах машинки:
“Ти знала, що мій годинник поспішає?”
“Я знала”, — надрукувала машинка у відповідь.
“Це сталося випадково, що він поспішав?”
“Ха! Ха!” — надрукувала машинка.
Крейн з гуркотом опустив ноги зі столу й потягнувся за шматком труби, що лежала на раковині.
Машинка скромно дзенькнула.
“Так було заплановано, — друкувала вона. — Це зробили вони”.
Крейн завмер у кріслі.
Вони зробили це!
Вони зробили машини свідомими.
Вони примусили його годинник поспішати.
Примусили його годинник поспішати, з тим щоб він рано прийшов на роботу, щоб застав у себе на столі металічну штуку, схожу на пацюка, щоб друкарська машинка змогла поговорити з ним і дала йому зрозуміти, що вона була обізнана, без будь-яких непотрібних свідків.
— Щоб я знав! — сказав він уголос. — Щоб я знав!
Вперше після того, як усе це почалося, він відчув страх, відчув холод у животі й дотик волохатих лап, що бігли по спині.
— Але чому? — спитав він. — Чому я?
І не зрозумів, що висловив свої думки вголос, поки машинка не відповіла йому.
— Тому що ти пересічний. Тому що ти пересічна людина.
Телефон задзвонив знову. Крейн насилу звівся на ноги й попрямував до телефону.
На другому кінці дроту його зустрів сердитий жіночий голос.
— Це Дороті, — сказала вона.
— Привіт, Дороті, — кволо озвався Крейн.
— Маккей каже, що ти пішов додому хворим, — мовила вона. — Особливо я сподіваюсь, що ти не виживеш.
Крейн мало не задихнувся.
— Чому? — спитав він.
— Ти й твої брудні витівки, — обурювалась вона. — Джорджеві нарешті вдалося відчинити двері…
— Двері?
— Не прикидайся дурником, Джо Крейн. Ти знаєш, які двері. Двері господарчої шафки. Ці двері.
Крейн відчував, що от-от упаде, ніби його шлунок готовий вивалитись назовні й ляпнути на підлогу.
— А, ці двері, — сказав він.
— Що то за річ, яку ти там заховав? — зажадала пояснення Дороті.
— Річ? — сказав Крейн. — Але чому, я ніколи…
— Вона була схожа на щось середнє між пацюком та іграшкою з набору “Зроби сам”, — мовила вона. — Щось таке, що такий ниций жартівник, як ти, розрахує і робитиме вечорами.
Крейн хотів заговорити, але в горлі тільки булькнуло.
— Вона вкусила Джорджа, — додала Дороті. — Він загнав її в кут і хотів спіймати, а вона вкусила його.