«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Оскар! Спасибі…
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Наступного дня після оперативної наради Наталю знову викликали в прокуратуру області.
У вестибюлі вона віч-на-віч зіткнулася з Дубовим. Хотіла пройти мимо, але той зупинив її:
– Наталю Сергіївно, хвилинку.
Він незручно взяв її під руку – і це само по собі було так несподівано, що Наталя навіть не одсмикнула руки. Відвівши її вбік до ніші ліфта, який не працював, Дубовий опустив руку і голосно зітхнув.
– Я чекав на вас, – спроквола, наче підбираючи
– А в чому полягає моя неетичність?
– Ви виносите сміття з хати.
– Не розумію, – здивувалася Наталя.
– Не хитруйте, Наталю Сергіївно. Я не такий бовдур, як ви думаєте. Та й тут, у прокуратурі області, теж не дурні сидять. Ваш демарш із звільненням нікого не завів в оману. Хоча це був тонкий хід: спершу накляузничати у високу інстанцію, а потім подати заяву про звільнення.
Наталя витріщила очі.
– Я нікому не кляузничала.
– Перестаньте! Слідчі в особливо важливих справах з доброго дива не приїздять.
– Який слідчий в особливо важливих справах? – ще більше здивувалася Наталя.
– Наче ви не знаєте! – усміхнувся Дубовий. – Він був такий люб’язний з вами на оперативній нараді, що якби я знав тоді, хто він, то, мабуть, проковтнув би язика під час свого виступу.
Наталя згадала літнього чоловіка а інтелігентним приємним обличчям, – вона подумала, що то журналіст.
– А Романенко теж добрий, – вів далі Дубовий. – Мовляв, моя хата скраю, це Жовтнева райпрокуратура кашу заварила.
– Слово честі, Герасиме Антоновичу, я нікому не скаржилася, – сказала Наталя, починаючи здогадуватися, що приїзд слідчого в особливо важливих справах якимось чином пов’язаний із пожежею на Залісній вулиці.
– Ет, – махнув рукою Дубовий, – хотів з ванн по щирості, а ви… Ну що ж, ідіть скажіть йому, що прокурор району заважав вам; вилучив із справи документи, підганяючи матеріали під свою версію; і що взагалі я або дурний як пень, або окозамилювач.
– Як вам не соромно, Герасиме Антоновичу! – спалахнула Наталя.
Розмовляти з Супрун було нелегко. Вона навіть не дивилася на Лежнєва. Відповідала скупо, знехотя. Від учорашньої задерикуватості не лишилося й сліду. Здавалося, щось перекипіло в ній. «Ненадовго, одначе, її вистачило, – подумав Лежнєв. – Дістала на оперативній нараді прочухана і вже розкисла. Заяву подала…»
– Що ж, Наталю Сергіївно, – ніби підсумовуючи розмову, сказав Лежнєв, – вважатимемо, що я даремно приїхав, і що це нещасливий випадок.
Наталя промовчала.
Лежнєв одчинив вікно, закурив.
– Скажіть-но, – спитав він, повертаючись до письмового столу, – у справі підшито всі документи, які ви зібрали?
Він поклав руку на жовту картонну папку.
– Тут є і матеріали, які зібрав Дубовий, – ухилилась од відповіді Наталя і підвела очі. Та це був не той погляд, який Лежнєв бачив учора. Ні виклику, ні насмішки – якась байдужість, навіть порожнеча.
– Я маю на увазі матеріали, котрі ви зібрали до того, як Дубовий сам узявся до цієї справи, – наполягав Лежнєв. – Ваші матеріали
Наталя неохоче взяла папку, мовчки погортала папери.
– Деякі матеріали вилучено, – нарешті мовила. – Три-чотири протоколи допиту, протоколи обшуку квартири Нетреби, фотографії Щербак.
– Хто вилучив?
– Я. – Наталя знову одвела очі.
– Навіщо ви це зробили? Ви ж знаєте, що в справі мають бути всі документи.
– В тому числі й матеріали незаконного обшуку квартири Нетреби? – всміхнулася Наталя.
«А вона не така вже й проста, – подумав Лежнєв. – Брехати не бреше, але й всієї правди не каже. Що за цим криється? Честь місцевого мундира? Але ж вона хоче піти з роботи».
– Скажіть, ви справді хочете піти із слідчої роботи?
– Так.
– Чого?
– Кажуть, ця робота огрубляє жінку, а чоловіки нині грубих не люблять, – усміхнулася Супрун. – Так і заміж не вийдеш.
Вона дивилась у вічі Лежнєву, і тепер знову був той самий, добре знайомий йому погляд: пильний, колючий, насмішкуватий.
«Ні, Наталю Сергіївно, – несподівано для себе подумав Лежнєв. – Нікуди ти звідси не підеш. Можеш хитрувати сама з собою, але мене ти не обдуриш…»
– Огрубіти можна на будь-якій роботі. Але той, хто по-справжньому любить свою роботу, вкладає в неї душу, – не грубіє. Це стосується і чоловіків, і жінок. Ви думаєте інакше?
Наталя промовчала, похнюпилася. Лежнєв стримав усмішку.
– Я, власне, запросив вас, щоб порадитися.
– Порадитися? – здивувалась Наталя, не розуміючи, яку пораду вона може дати слідчому в особливо важливих справах.
– Ви, я чув, захоплюєтеся судовою фотографією?
– Трохи, – знітилася Наталя.
– Можливо, цього буде досить.
Лежнєв дістав із шухляди столу чорно-біле фото і подав Наталі.
– Ваша думка про цей знімок?
На фото було зафіксовано момент розстрілу. На передньому плані стояла людина в напіввійськовій формі з карабіном у руках. Цівка карабіна була націлена в глибину знімка, а в натурі – у глибину низького облицьованого каменем коридора чи залу, в кінці якого було видно жінку, прив'язану до стовпа. Її важко було розглядіти. Зате ката було видно досить виразно. Наталя звернула увагу на його трохи незвичайну позу. Його сфотографували до пояса, однак створювалося враження, що він повернувся до своєї жертви тільки корпусом – ноги ще не встиг повернути. Та й карабін він тримав якось надто вже напружено. Йому було щонайбільше двадцять – двадцять два роки. Ліворуч од нього, картинно взявшись у боки, немовби позуючи перед об'єктивом, стояли два гітлерівських офіцери.
Судячи з усього, то був один із епізодів розправи фашистів над своїми жертвами. Про це Наталя сказала Лежнєву. Той уважно вислухав, а потім спитав:
– Скажіть, ви повірили б хлопцеві з карабіном, що за секунду перед тим, як його зафіксували на фотоплівку, він ще не знав, що йому доведеться стріляти в жінку і навіть не підозрював про її існування?
– З фотографії важко судити, – відповіла Наталя. – Хоча схоже, що він тільки-но повернувся туди, куди націлено його карабін. Здається, є такий вид стрільби з поворотом назад.