«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Це місце колись називали кар'єром смерті, – сказав хтось позаду.
Лежнєв обернувся і побачив бритоголового. Той не дивився на Лежнєва, здавалося, він розмовляє сам із собою. Та ось, одірвавшись од своїх думок, він глянув на Лежнєва і злегка вклонився.
– Вибачте, що заважаю.
– Ви мені не заважаєте, – жваво відказав Лежнєв. – До того ж ми майже знайомі.
Бритоголовий ввічливо-здивовано підняв брову.
– Ми були на оперативній нараді у прокуратурі, – нагадав йому Лежнєв. – Хоча, признатись, я тоді не розчув вашого прізвища.
– Ну,
– Лежнєв Василь Тимофійович, – потискуючи його велику тверду долоню, відрекомендувався Лежнєв. – Слідчий.
– Наскільки я розумію, приїжджий.
– З Москви.
– О, столичний гість! Чим сосновці зобов'язані такій честі? А втім, враховуючи делікатність вашої професії, на відповіді не наполягаю.
До виходу вони рушили разом; по дорозі гомоніли про всякі дрібниці, про які звичайно розмовляють малознайомі люди. Проходячи повз могилу Дробота, Бадюк зупинився, поправив на плиті букетик квітів.
– Від чого він помер? – спитав Лежнєв.
– Лікарі називають це тромбофлебітом, – невесело всміхнувся Бадюк. – Тільки який там у бісового батька тромбофлебіт, коли у нього у правій легені сиділа куля, а ліву вирізали ще в сорок п'ятому.
– Так, він був двожильний, – сказав Лежнєв.
– Ви знали Григорія Сидоровича? – здивувався Бадюк.
– Зустрічалися, – кивнув Лежнєв ї собі спитав: – Він був вашим другом?
– Та як сказати… Друзями в повному розумінні цього слова ми не були, але часто зустрічались і, можу запевнити, розуміли один одного. Особливо в останні роки його життя, коли він, уже прикутий до ліжка, задумав написати книгу про сосновсько-русанівське підпілля. Я допомагав йому чим міг.
– Літературний запис? – спитав Лежнєв.
– Ні, – відповів Бадюк, – Григорій Сидорович не гірше за мене володів пером. Я тільки зібрав деякі матеріали приватного характеру. Дробот хотів вирішити одночасно два завдання. Перше – написати про людей підпілля. Не просто дати розширену службово-політичну характеристику своїм соратникам, а ніби показати їх ізсередини. Для цього треба було зібрати спогади живих, розшукати листи і щоденники загиблих. З другого боку, він хотів прояснити деякі неясні досі, можна сказати, навіть загадкові події, що сталися тут весною і влітку сорок третього року.
– Він закінчив книгу? – спитав Лежнєв.
– Власне, книгу він і не починав писати. Були тільки заголовки, систематизований матеріал та окремі начерки. Григорій Сидорович дуже обережно ставився до фактів.
– Шкода, що він не написав книгу, – сказав Лежнєв.
– Перед смертю він передав мені деякі матеріали, взявши з мене слово довести книгу до пуття. Але, знаєте, як воно буває: то одне, то друге – все ніяк руки не доходять. Та й сміливість потрібна неабияка. Я ж не письменник – газетяр. І те, чого хотів Дробот, у мене не виходить. Більше збиваюся на описи подій. А події в сорок третьому у нас були такі, що можна писати документальний детектив, розкриваючи таємниці
– Кого ж це у вас тут треба викривати? – всміхнувся Лежнєв.
– Чи треба? – перепитав Бадюк і в задумі похитав головою. – Навряд чи варто сьогодні бабратись у чиїйсь старій брудній білизні. Не подумайте, що я надто гидливий. Та чи варто через двадцять п'ять років розповідати молоді, яка знає війну тільки з книжок та кінофільмів, що ось, мовляв, твій покійний батько був негідник, а твоя сива мати колись жирувала з окупантами.
– Так, – погодився Лежнєв, – про такі речі навряд чи треба розповідати. Навряд чи треба, – повторив він, дивлячись на рівне полум'я Вічного вогню, – якщо тільки ці речі лишились у сорок третьому…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Туман розтанув, повітря потроху почало випрозорюватись, і крізь верховіття дерев бризнули сріблясті промені сонця.
– Швидше! – квапив Оскар, сторожко прислухаючись до валування собак.
Всіх затримував Лежнєв, який обшукував убитого Кранца. Олійник, Терьохін і Манукайтіс тримали автомати і гранати напоготові.
– Вас не поранено? – скориставшись із передишки, спитав Оскара Петро Олійник. Після того, що сталося, він почував себе ніяково перед Оскаром і намагався якось загладити колишню упередженість.
– Ні, – відповів Оскар, натягуючи закривавлений шолом. – Це я носа об дерево розбив.
Лежнєв знайшов своє посвідчення і, прихопивши заодно документи та планшет Кранца, мовив:
– Ходімо!
– Сюди, – сказав Оскар, розхиляючи високі кущі і пропускаючи вперед товаришів. – Тут є стежка. Прямо по ній до яру, а там я скажу, куди.
Лежнєв увійшов у зарості четвертим. Оскар був останній. Не встиг Лежнєв ступити й кількох кроків, як позаду забахкали постріли. Лежнєв рвонувся туди, де одразу зіткнувся з Оскаром.
– Спокійно, – сказав Оскар, ховаючи за пазуху свій «вальтер». – Там ця дівиця повернулася. Шмальнула по мені і назад до лісу. Спритна.
– То не дівиця, то значно гірше, – зауважив Петро Олійник, вигулькнувши з гущавини.
У глибокому яру, що губився в хащі, до них приєдналися Терьохін і Манукайтіс. Пройшли яром з півкілометра, коли Лежнєв помітив, що Оскар кульгає. Спершу він тягнув ногу, а потім почав накульгувати.
– Що з вами? – спитав Лежнєв.
– Здається, зачепило судину, – сідаючи на трухлявий стовбур поваленого дерева, прошепотів Оскар. – Але нічого страшного – кістки не зачепило. От тільки кров чомусь не перестає йти.
Аж тепер Лежнєв помітив, що праве стегно Оскара перехоплене поясним ременем.
– Джгут наклав – не допомагає, – наче виправдуючись, пояснив Оскар.
– Чого ж ви не сказали раніше? – насупився Лежнєв, розпорюючи ножем холошу його штанів. Крові було багато, але рана не викликала особливих побоювань. Туго забинтувавши ногу індивідуальним пакетом, Лежнєв спитав:
– Іти зможете?
– Спробую.
Терьохін вирізав палицю, дав Оскарові.
– Спирайтесь на неї. Буде легше.