«Привид» не може втекти

Ростовцев Эдуард Исаакович

– Треба міцніше затягнути джгут, – порадив Петро. – За дві години щось придумаємо.

Лежнєв кивнув, хоча розумів, що за дві години – найбільший термін, на який можна накладати джгут – вони навряд чи зможуть грунтовно допомогти пораненому.

Наклавши Оскарові на ногу джгут, Петро віддав Лежнєву свій ранець і схопив в оберемок Оскара, хоч той намагався протестувати, поніс.

– Тут уже недалеко, – немовби вибачаючись за ті клопоти, яких він завдав групі, сказав Оскар. – Он від тієї поваленої сосни треба взяти праворуч, а там буде підйом до шосе.

Підйом

був досить крутий і довгий. Оскара почережно несли Олійник, Терьохін і Лежнєв. Та ось за деревами, десь зовсім близько, загурчала машина. Група зупинилася, залягла.

Коли машина проїхала, Оскар пояснив, що неподалік має бути водостік, і через нього можна перебратися на той бік дороги.

Від самого початку ця витівка з офіцерським санаторієм не подобалася Лежнєву, та іншого виходу не було: вони не так далеко відійшли од місця сутички, щоб вважати себе в безпеці.

Терьохін швидко знайшов водостік, і вони один за одним пролізли через бетонну трубу, до половини замулену липкою смердючою грязюкою. По той бік шосе ліс був зовсім ріденький, і група залягла у невисокому придорожньому чагарнику. Впали сутінки, але за деревами, метрів за сто п’ятдесят од того місця, де вони лежали, було добре видно високу брудно-сіру огорожу Мисливського замку.

Оскар зовсім ослаб. Він утратив багато крові, часом непритомнів. Напружуючи останні сили, пояснив, де і як шукати вихід вентиляційних шахт. На розшуки пішли Терьохін та Олійник.

Минуло сорок важких, тривожних хвилин, а хлопці не поверталися. По шосе до замку проїхали три автомашини: легкова і два автобуси; потім проскочив мотоцикліст. Смеркло. Лежнєв уважно прислухався до всього. Час од часу від замку чути було невиразні голоси, скрипіння гальм машин, що в'їжджали на територію садиби, приглушена музика. Це не були звуки тривоги, і все-таки Лежнєв нервував. Нарешті почулося пугукання сови, і Лежнєв з полегкістю зітхнув.

Петро і Терьохін вигулькнули наче з-під землі.

– Порядок, – прошепотів Петро. – Не підвал, а чудо.

– Ви лазили туди? – так само пошепки спитав Лежнєв.

– Авжеж! Щоб потім претензій не було, – хмикнув Петро.

– Шахта ця не на белебні?

– Насилу знайшли, – сказав Терьохін. – Там сила-силенна каміння.

Горловина вентиляційної шахти була серед нагромадження великих, укритих мохом валунів. Лежнєв насилу протиснувся у вузький отвір. Добре, що ствол був похилий, і Лежнєв не впав, а з'їхав униз. Оскара спустили на ременях. Петро лишився нагорі – обробляв слід групи спеціальним порошком, щоб собаки не взяли.

Підсвічуючи кишеньковим ліхтариком, Лежнєв обійшов увесь підвал, точніше, те відгалуження, в яке вони потрапили, бо за п'ятдесят кроків од вентиляційної шахти підвал було перегороджено цегляною стіною. Що містилося за перегородкою, сказати важко. В одному місці через щілину пробивався затхлий запах злежаних овочів. Очевидно, по той бік був льох чи склад. Скрізь вогко, плісняво, та Лежнєв і його товариші не претендували на якісь вигоди. Оскара поклали на одну з найбільших

овальних ніш, де було трохи сухіше і де, мабуть, містилися колись бочки з вином. Подекуди валялися іржаві залізні обручі і прогнилі бочкові клепки. Лежнєв скинув джгут – дві години вже минуло, – ще раз промив і перев'язав рану. Це було все, що він міг зробити для Оскара.

Прийшов Петро і одвів Лежнєва вбік:

– На шосе з'явилися солдати з собаками. Не інакше як по наші душі. Тільки, думаю, вони незабаром дременуть. Уже стемніло, а вночі я ще жодного разу не зустрічав у лісі німця.

– Вночі і ми в лісі не зорієнтуємося, – відказав Лежнєв, розуміючи, куди гне Петро.

– Чого ж не зорієнтуємося? Карта у нас виправлена, а за три години зійде місяць. Небо, як скельце.

– А як бути з Оскаром?

– Залишимо з ним Яна. Харчів дамо на тиждень, а за тиждень витягнемо їх звідси.

– За тиждень, – невесело всміхнувся Лежнєв. – Ти певен, що Оскар протягне тиждень? Він втратив багато крові.

Петро промовчав.

Четверо сиділи на якомусь трухлявому сундуку і мовчки жували консерви. Розсіяне світло кишенькового ліхтарика, прикріпленого на виступі вогкої осклизлої стіни, ледь освітлювало стомлені обличчя, заляпані грязюкою. П’ятий лежав у ніші і, здавалося, спав. Іноді його губи шепотіли щось нерозбірливе, та ось він виразно промовив кілька фраз по- німецьки. Оскар марив.

Лежнєв підійшов до нього, але той уже замовк. А за кілька хвилин Лежнєв почув інший звук. Він линув десь збоку, з темряви підвалу, звідти, де була цегляна перегородка. Почув цей звук і Терьохін. Манукайтіс і Олійник спокійно вечеряли – вони нічого не чули.

Не змовляючись, Лежнєв і Терьохін підвелись і, прихопивши ліхтарик, пішли в кінець підвалу. Перед цегляною перегородкою стали, прислухались. Нічого. Та ось Лежнєв досить виразно почув молодий жіночий голос.

– Сама гниль. Тут і кошика не вибереш.

– Дарма, набирай, – озвався другий жіночий голос, значно нижчий і хриплуватий. – І не криви пику. Бач, панею стала, руки забруднити боїться.

– Руки! – засміялася молода. – Нас тут з ніг до голови запаскудили, чого вже руки жаліти. Я просто сказала, бо кухар за таку картоплю шию намилить.

– Не намилить. Він був, бачив. Приготує й таку.

Кілька хвилин за стіною мовчали, а потім молода жінка спитала:

– Чого це сьогодні стільки гостей наїхало? І льотчики, і танкісти, навіть моряки. Звідки тут моряки взялися?

– Приїжджі. З вокзалу три автобуси прийшло. Повні-повнісінькі офіцерні. Сьогодні буде тобі і твоїм подругам із другого поверху робота!

– Я хвора. Мені лікар звільнення на три дні дав.

– Сьогодні нікому звільнення не буде: ні хворим, ні здоровим… Ну, кінчай, ходімо…

Голоси за стіною стихли. Потім щось гупнуло – схоже, грюкнули двері. Лежнєв не відходив од перегородки. Невиразна думка, навіяна розмовою за стіною, засіла в голові.

Може, його хвилювала почута фраза про лікаря? Але ж це фантазія, небезпечна для розвідника…