«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Словом, – сказав Кулінич, – через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.
– Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.
– Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.
– Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.
– Чи не Супрун?
– Вона.
– Кгм… – Кулінич знову пригладив волосся.
– Чого кгмукаєш?.. – поцікавився Лежнєв. – Вважаєш, що то не жіноча справа?
– Ні,
– Чого?
– Поводиться вона в побуті нескромно.
– Конкретно, – насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.
– Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.
– У вас є навіть такі дані? – здивувався Лежнєв.
– Не у «вас», а в мене, – насупився Кулінич. – У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун – занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся – у мене з ним особливі стосунки.
– Гарні чи погані?
– Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи – його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, – стали погані. Ледве вітається.
– Які кляузи? – спитав Лежнєв.
– Першу його дружина написала. Колишня. Другу – сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав – не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав – зрозуміє, послухає старшого.
– І що ж він? . – Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.
– А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?
– Не розумію.
– Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. – Лежнєв заходив по кімнаті. – Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.
– Та ні, більше.
– І вона весь цей час…
– Зустрічається, буває в нього, живе з ним – назви це як хочеш.
– Є таке слово – любов, може, чув?
– Ну, знаєш!.. – спалахнув Кулінич. – Якщо люблять – женяться.
– Що, така директива є? – примружився Лежнєв.
– Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, – почервонів Кулінич. – Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять на сторожі нашого закону, повинні дотримуватись їх у першу чергу. Ми на виду у всіх!
Лежнєв здивовано поглянув на нього.
– Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію
– Я її поки що ні в чому не звинувачую, – трохи збавив тон Кулінич. – Але тебе я повинен був поінформувати про це.
– Спасибі.
– Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.
– Слухаю.
– Людина, з якою Супрун близька, – обласний судово-медичний експерт.
– Савицький?
– Уже познайомився?
– Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?
– Син Бородатого від першого шлюбу.
– Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.
– Той самий.
– Цікавий збіг, – Лежнєв потягнувся до цигарки. – Дуже цікаво.
Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.
– Не поспішатимемо з висновками, – нарешті мовив він. – Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.
– Не маємо, – погодився Кулінич.
– А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Оскар опритомнів, коли старанно поголений і причесаний Лежнєв надівав новенький мундир обер-лейтенанта, а Ял Манукайтіс порпався в речовому мішку, викладаючи на напівзотлілий сундук то офіцерський ремінь з кобурою, то картуза з високим наголовком, то шкіряні тоненькі рукавички. З темряви підвалу виринув Терьохін. Його куртка була вкрита червоно-білою пилюкою. В руці він тримав уламок тесака.
– Все гаразд, – сказав Лежнєву. – Отвір метрів півтора, можна пройти вільно. З того боку стоять якісь ящики. Порожні. Я їх поки що не чіпав.
– Нащо ви це робите? – спитав Оскар.
Лежнєв натягнув високі чоботи, підійшов до нього.
– Як ви себе почуваєте?
– Терпіти можна, – сказав Оскар, але по голосу, ослаблому і тремтячому, Лежнєв зрозумів, що йому зле. Пов’язка була волога, проте рана не кровила, як раніше. Та варто було Оскарові зробити необережний рух, і кровотеча могла початися знову.
– Нащо ви розібрали перегородку?
– Хочу навідатися в замок, – якомога безпечніше сказав Лежнєв. – Там сьогодні великий прийом і навряд чи дирекція заперечуватиме проти візиту ще одного обер-лейтенанта.
– Це ризиковано.
– Так треба.
Не міг же він признатися, що справді ризикує заради нього; товариші, чудово розуміючи небезпечність такого вчинку, схвалили його, бо то був єдиний, хоча й досить ілюзорний шанс врятувати людину, якій вони всі зобов’язані життям.
– Ви добре знаєте німецьку? – спитав Оскар.