«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Ростеш, підопічна, – привітав Наталю Трач, у якого вона колись стажирувалась. – Особливо важливі справи ведеш. Давай, давай, Наталко!
– Я все хочу зайти до вас, Наталю Сергіївно, – сказав Бадюк. – По-перше, вибачитися за недозволену різкість свого колеги по перу…
– А по-друге? – перебила його Наталя.
– По-друге, хотів поговорити теж про статтю, але зовсім іншого плану. В принципі я вже домовився з Романенком і Лежнєвим. Санкцію згори дано. Ось поки що Сашка Трача мучу. Потім до вас перейду. Не проженете?
– Не прожену, –
На вулиці її наздогнали Кравчук і Винник.
– Розумний дядько цей Лежнєв, – сказав Винник, певно, продовжуючи розмову.
– Ще б пак, – підхопив Кравчук, – маючи такі дані, можна бути розумним. Якби нам з Наталією Сергіївною підкинули ці дані місяць тому, ого які розумні були б ми!
– Дані не підкидають, їх здобувають, – відпарирував Винник.
– Тільки не завжди своїми руками, – пробурчав Кравчук.
– Руки – діло нехитре, – відказав Винник. – Тут основне, щоб голова працювала.
– Наталю, чуєш, що він сказав? – Кравчук навіть схопив її за руку. – Далеко піде товариш! Високий начальник – значить, розумний, на нього всі молитися повинні, в рот йому заглядати. Думатиме тільки він, а нам лишиться виконувати цінні керівні вказівки.
– Ти помиляєшся, – сказала Наталя. – Думали сьогодні всі, і Лежнєв прислухався до нас. Він справді розумна людина. З ним легко працювати.
– Звісно, тобі не важко передопитати трьох-чотирьох свідків і призначити повторні експертизи, та й Борис Леонідович, – Кравчук кивнув на Винника, – не підвередиться у своїх надсекретних архівах, хіба що пилюки наковтається. А мені що доручив ваш розумний Лежнєв?
– Ти вважаєш, що Анісімова вигадала Джона? – спитав Винник.
– Нащо мені вважати! Я понад місяць шукаю цього аматора порнографічного фото.
– Але ж фотографії були?
– Були, та спливли…
Наталя не встрявала у розмову. Вона знала, що Кравчук почасти баламутить, розігрує Винника. І все-таки вона відчувала себе винною. Навіть не в тому, що не вберегла фотографії Щербак, а в тому, що збрехала Лежнєву, ніби ці фотографії знищила власноручно. Наталя намагалася заспокоїти себе думкою, що зараз уже байдуже, хто і коли спалив ті фотографії, але позавчорашній вчинок Савицького забути не могла.
Повертаючись після перерви до кабінету криміналістики, який Лежнєв, за його словами, «тимчасово окупував» для потреб слідчо-оперативної групи, Наталя побачила в коридорі Івана Гавриловича Щербака. Вона викликала його на чотирнадцяту тридцять, однак він прийшов раніше. Побачивши Наталю, ввічливо, але стримано привітався. Вона запросила його до кабінету, хоча Лежнєва, котрий сам хотів допитати Щербака, ще не було. Щоб якось згаяти час поки прийде Лежнєв, Наталя почала розпитувати Івана Гавриловича про те, що їй було добре відомо: про здоров’я сина (вона знала, що хлопчик уже одужав); про те, як вирішилося питання з його влаштуванням у цілодобову групу дитсадка (вона сама клопотала про це); про квартирні справи Івана Гавриловича (Наталі було відомо, що йому дають однокімнатну квартиру
Наталі здавалося, що він чимось роздратований, і вона спитала його про це. Іван Гаврилович не відповів. Наталя повторила запитання. Він спідлоба глянув на неї.
– Чого ви од мене хочете? – сказав не вельми дружелюбно і, відвівши очі вбік, уже зовсім грубо додав: – Видно, робити вам нічого: другий місяць душу мотаєте, то одне, то друге. Хай уже я, зі мною можна не панькатись. Хоча б мертвій дали спокій.
Наталя спочатку здивувалася – що це сьогодні з ним, – але потім і собі насупила брови. Коли Щербак замовк, зажадала:
– Що ж, розповідайте, Іване Гавриловичу. Я слухаю.
– Нема чого мені розповідати, – вигукнув Щербак. – Тільки майте на увазі, ганьбити покійницю не дозволю.
– Хто ж її ганьбить? – дивуючись своєму спокою, спитала Наталя.
– Ви.
– Чим же я зганьбила ім’я вашої покійної дружини?
– Хоча б тим, що про її поведінку скрізь і у всіх розпитуєте!
– Ще чим?
– Досить і цього, щоб люди язики розпустили, – трохи спокійніше мовив Щербак.
– Ні, ви не тільки це мали на увазі, – напосідала Наталя, відчуваючи, що за роздратуванням Щербака щось криється.
– Що мав, те й сказав.
– Неправда.
– А ви мене брехуном не робіть.
– А ви не будьте ним, – зірвалася Наталя. – Почали, то доказуйте. – І замовкла, бо до кабінету зайшов Лежнєв. Він не похитав докірливо головою, не кинув осуджуючого погляду, але по якомусь невловному руху його брів Наталя зрозуміла, що він чув її крик.
– Іване Гавриловичу, ми не хотіли вам раніше казати, але зараз змушені сказати: ваша дружина не просто загинула під час пожежі, її вбили. Це нам уже точно відомо. Невідомо тільки, хто це зробив.
Щербак очманіло глянув на Лежнєва, потім на Наталю.
– Як – убили?..
– Мабуть, спершу оглушили, потім підпалили будинок.
– А дільничний?
– Він пробував перешкодити злочинцеві.
– А мені казали, що ви вважаєте, ніби дільничний з Анею…
– Хто казав? – не витримала Наталя.
Цього разу Лежнєв сердито подивився на неї. Проте звернувся знову до Щербака:
– Ми з Наталією Сергіївною зобов’язані знайти убивцю. Це не так просто – злочинець не звичайний, та й пов’язано все це із справами давніми. Але ви можете допомогти нам.
– Та я ж нічого не знаю. Я, певна річ, вірю вам…
– Називайте мене Василем Тимофійовичем.
– Я вірю вам, Василю Тимофійовичу, але якось не збагну того, що ви сказали… За що? Адже вона – вірте мені – мухи не зобидила. Ви не уявляєте, яка вона була: душевна, тиха… Не було в неї ворогів!
– А от у цьому ви помиляєтесь, Іване Гавриловичу. Був у неї ворог. Страшний, жорстокий, здатний на будь-яку підлість, на будь-який обман. Хто він – ми поки що не знаємо, хоча нам добре відомо, в якому лігві його вигодували і вимуштрували. На його руках не тільки Ганнина кров…