«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Я нічого не маю проти, – поквапилася запевнити його Наталя. – Треба – значить, треба.
Кості Савицькому, який подзвонив за півгодини, вона сказала, що ввечері буде зайнята.
Бадюк жив у центрі міста, на тихій вуличці. Наталя знала, що він одинокий, і немало здивувалася, коли Бадюк, навстіж розчинивши двері, привітно сказав:
– Наталю Сергіївно, і ви наважились відвідати нашу оселю? Ласкаво просимо. Чи це щасливий збіг обставин, Чи, можливо, передчуваючи ваш візит, Женя сьогодні цілий вечір сидить дома.
Наталя ввійшла до скромно вмебльованої, але досить затишної кімнати. За шаховим столиком, куйовдячи волосся, сидів власкор Євген Горін, якого Наталя найменше сподівалася побачити тут і якого, правду кажучи, не хотіла бачити. Горін теж збентежився, одразу ж вийшов, згодом повернувся, але в розмову
Бадюків архів ледве вміщався у трьох пухлих канцелярських папках. У них була сила-силенна всіляких паперів: вирізки з німецьких газет і журналів двадцятип’ятирічної давності; пожовтілі од часу накази сосновського гебітскомісаріату і розпорядження міської управи; оголошення поліції безпеки про розшук ворогів «нового порядку», звернення націоналістів до «свідомих громадян»… Однак у папках були й інші документи: текст партизанської присяги на зшитковому аркуші в косу лінійку; донесення юних розвідників, які рясніли граматичними помилками, зате були навдивовижу зрозумілі й лаконічні; записані від руки зведення Радінформбюро; відозви підпільного міськкому, листівки і, нарешті, листи. Листи, поспіхом написані олівцем на партизанських аеродромах за ті короткі хвилини, коли розвантажували літак з Великої землі.
«Дорога мамо! Спішу повідомити, що я живий і здоровий. Перебуваю в партизанському загоні, активно борюся проти заклятих ворогів нашої Батьківщини – фашистів. Живу надією зустрітися з вами…»
«Альошо, пишу тобі здалека. Злигодні військової служби закинули мене – запеклого моряка – в абсолютно сухопутні краї. Як бачиш, незважаючи ні на що, я живу. І не тільки живу, а й б’ю гітлерівську сволоту під ліве ребро…»
«Шановний Іване Петровичу! Ми, бойові товариші вашого сина Георгія, з глибоким сумом повідомляємо, що Жора поліг смертю хоробрих у нерівній і запеклій сутичці з гітлерівськими загарбниками…»
Наталя обережно розгортала складені трикутниками і квадратами партизанські листи, боячись пошкодити ветхий од часу папір…
«Добрий день, Кіро! Льотчик, який передав од вас вітання і з яким я надсилаю цього листа, сказав, що ви вже одужали і почуваєте себе добре. Ми з хлопцями раді за вас. Шкода, що вас лишають у Москві, – хотілося зустрітися, побалакати… Кіро, я нещодавно дізнався про обставини загибелі моїх рідних. Батька, матір і сестричку гестапівці арештували в грудні, коли постраждали і ви. Батько допомагав підпільникам, і його продав той самий негідник, який виказав вас і багатьох інших товаришів. Шкодую, що цей «Привид» – навіть прізвища його справжнього не хочу називати – прийняв смерть не від моєї руки…»
– Василю Тимофійовичу, подивіться, – Наталя подала Лежнєву листа.
Лежнєв узяв, прочитав, потім показав Бадюкові. Той зазирнув в акуратно складений реєстр.
– Це лист Ярослава Нетреби, командира взводу партизанського загону «Месник», – сказав він. – Так, того самого Нетреби, з яким у Наталії Сергіївни нещодавно сталося непорозуміння.
І хоча Бадюк доброзичливо всміхнувся, Наталя почервоніла.
– Кому адресовано листа? – все-таки спитала вона.
– Кірі Назаренко, яку в грудні сорок другого року разом з іншими сосновськими підпільниками схопили гестапівці. Її засудили до розстрілу й повезли на роз’їзд двадцять сьомого кілометра, де гітлерівці звичайно розстрілювали в’язнів. Але партизани напали на конвой і визволили її та ще кількох дівчат. У загоні «Месник» вона пробула кілька місяців, потім занедужала і її літаком відправили на Велику землю.
– Що ви знаєте про «Привида»? – спитала Наталя.
– Тільки те, що він був провокатором і виказав у грудні сорок другого велику групу підпільників та партизанів.
– Кіра Назаренко жива? – спитала Наталя.
– Жива. Тільки вона вже не Кіра, а Кіра Матвіївна. Солідна, але й досі ще вродлива жінка, – відповів Бадюк. – Цього листа вона передала Григорію Сидоровичу кілька років тому, коли він почав збирати матеріал про історію сосновсько-русанівського підпілля.
– Можна взяти цього листа на два-три дні? – спитав Лежнєв. – За його цілість можете не турбуватися.
– Що з вами поробиш!
– Тоді я попрошу у вас на тих же умовах і цей твір, – Лежнєв вказав на документ німецькою мовою.
– Втративши голову, за волоссям не плачуть, – засміявся Бадюк. – Беріть.
Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника
– Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, – усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: – Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.
– У нього багато спільного з однією моєю знайомою, – всміхнувся Лежнєв.
– У нас, журналістів, взагалі багато спільного із слідчими, – підхопив Бадюк. – Змістовній статті, нарису, фейлетону завжди передує певний пошук, розслідування. Одначе нам на це дають значно менше часу, ніж вам. Адже газета живе тільки один день і разом з тим вона повинна жити кожен день. Звідси в газетярів і певна поквапливість – «сьогодні в житті, завтра в газеті», почасти дилетантство – сьогодні пишеш про математика, завтра про селянина, післязавтра про поета. Висвітлюючи конфліктні питання, я завжди дотримуюся чудового правила давньоримських юристів: «Вислухай і другу сторону». Причому, винну сторону, по-моєму, треба вислухати терплячіше, уважніше, ніж потерпілу. Правда теж різна буває. Ви згодні зі мною?
– Не зовсім, – сказав Лежнєв. – Правда – це істина, а двох істин одночасно не буває.
– А ви як гадаєте, Наталю Сергіївно?
– З мене нікудишній філософ, – ухилилася од відповіді Наталя.
– А хочете, я розповім вам історію, яка має безпосереднє відношення до нашої суперечки? – сказав Бадюк. – Не заперечуєте?
– Ми з Наталією Сергіївною, признатися, того, й прийшли, щоб послухати ваші історії, – усміхнувся Лежнєв.
– Це справді моя історія, – почав Бадюк. – Хоча стосується вона не так мене самого, як людей, що колись були моїми друзями. Багатьох із них уже немає на світі, і тому, виносячи їхнє життя на ваш суд, я дозволю собі не називати їхніх справжніх імен. Зробити це мені неважко, бо головні герої історії, про яку я хочу розповісти, довгий час називали себе іменами персонажів відомого роману Дюма: Атос, Портос, Араміс, д’Артаньян. Так, то було велике братерство мушкетерів, хоча ними цього разу стали четверо сосновських хлопчаків із восьмої середньої школи імені Рози Люксембург. Нашими гербами були латки на старих батьківських штанях, а кулаки довгий час замінювали нам шпаги. Походження ми були в основному робітничо-селянського. Одначе був і прошарок службовців. Із службовців походив Атос, він же, як відомо, граф де ля Фер, – найрозсудливіший і найстатечніший серед нас: коли він давав у морду комусь із городенківських хлопчаків, з якими ми частенько билися, то незмінно казав при цьому: «Я дуже шкодую, месьє, але в мене не було іншого виходу». Ми ніяк не могли перейняти в нього цю вишуканість – не вистачало витримки, та й виховання, як то кажуть, було не те: батько Портоса був вантажник; д’Артаньян виріс у селянській родині; ну, а батьки Араміса, сиріч – мої, все життя працювали на тартаку. Де вже нам було таким «штилем» розмовляти!
Згодом до нашої компанії пристав і представник справдешнього дворянського роду. Ми прийняли його у свої ряди тільки через те, що він був особою жіночої статі, а жінкам, як відомо, прощають багато, навіть експлуататорське походження. Тим більше, що титуловані батьки нашої «дами», чкурнувши від більшовиків, лишили свою малолітню доньку напризволяще. Її прихистив і виховав колишній єгер її батька – простий, але дуже добрий чоловік Франц Гімпель. Ми всі називали його дядьком Францом, хоча дядьком він доводився тільки одному з нас. Вихованка дядька Франца взяла і його прізвище, хоча від неї ніколи не приховували, що вона донька обрусілого німецького барона Миколи Ернестовича Рененкампфа. А втім, титул баронеси нашу «даму» не задовольняв: графинею де ля Фер вона не схотіла бути по причині делікатного характеру. Після смерті матері Атос деякий час жив у свого дядька – Франца Гімпеля і підозрював, що наша «дама» мала до нього далеко не сестринські почуття. Вирішили назвати її панею Бонасьє – камеристкою королеви, хоча вона претендувала безпосередньо на титул королеви. Здається, вам не цікаво слухати?