Про славних жінок

Джованні Боккаччо (1313–1375), відомий широкому загалу читачів головним чином завдяки творові «Декамерон», жив у нелегку для Європи добу: політичні перипетії, часті зміни правителів, придворні чвари, розгул «чорної смерті» – пандемії чуми, що в середині XIV століття хазяйнувала кілька років по всій Європі, зменшивши її популяцію майже на п’ятдесят відсотків. Але саме такі події надихнули автора на написання творів, що дожили аж до сьогодні. Назва «Декамерон» у буквальному перекладі з грецької означає «десять днів». Отже, твір містить сто новел – упродовж десяти днів десятеро молодих людей, що втекли від чуми із Флоренції, рідного міста Боккаччо, переповідають кожен по історії. В той час пандемія зменшила населення міста на третину, що спричинилося до його занепаду. Автор писав твір у 50-х роках, а згодом переписав його у 70-х, уже під кінець життя. Цей останній манускрипт зберігся до сьогодні. Чудовий переклад «Декамерона» архаїчною українською мовою здійснив Микола Лукаш у 1969 році.

Незважаючи на те,

що «Декамерон», а також ряд поезій написані італійською, Боккаччо присвятив кілька останніх десятиліть свого життя творам латинською мовою. Очевидно, такому рішенню посприяло спілкування поета з Петраркою, визначним гуманістом того часу. Саме тоді Боккаччо уклав «Міфологічну енциклопедію», «Географічну енциклопедію» і, врешті, твір «Про славних жінок», який читач тримає перед собою.

Твір головним чином пов’язаний з періодом античності. На той час основним заняттям жінки вважалося вовнопрядіння. Це мало у собі глибокий підтекст: означало самодостатність родини. Тому навіть у міських матрон вовнопрядіння було символом жіночого обов’язку. Жінки в Стародавньому Римі хоча формально і вважалися громадянами, та все ж не брали участі у виборах, отже, й на керівні посади їх не обирали. Почасти саме з цієї причини про жінок знаходимо не надто багато свідчень у творах тогочасних літописців – світло чоловічої слави затьмарювало їх. Однак незважаючи на такі обставини, все ж натрапляємо на деякі свідчення про жіночу відвагу, чесність та відданість у творах давніх істориків. Так, історик Аппіан (95 – 165 рр.) пише про героїзм жінок, які вберегли своїх мужів під час громадянської війни, про Порцію, доньку Катона і дружину Брута, що покінчила самогубством, довідавшись про смерть чоловіка; Тацит (56 – 117 рр.) описує мужність Епіхариди, учасниці змови проти Нерона; Овідій у «Героїдах» у поетичній формі оспівує листи відомих жінок (Пенелопи, Медеї, Дідони, Сапфо та ін.) до своїх коханих чоловіків. Тому чудові приклади жіночої відваги та чесноти все-таки дійшли до нас крізь хащі віків. Очевидно, давні історики прагнули показати, що не лише чоловіки гідні називатися «мужніми». Згадаймо, що Іван Франко назвав тендітну Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Боккаччо, італійський просвітитель, сучасник Франческо Петрарки (1304–1374), пишучи твір «Про славних жінок», прагнув показати розмаїття жіночої вдачі: не всі жінки присвятили себе мистецтву вовнопрядіння, не всі, як Пенелопа, непохитно чекали своїх чоловіків, – були й зовсім протилежні постаті. Показуючи позитивне й негативне, Боккаччо прагнув донести ідеали античності до своїх сучасників.

Зростаючи у Флоренції, Джованні мав змогу спілкуватися з непересічними особистостями свого часу. Він товаришував із Ніколасом Аціаролі, канцлером королеви Йоанни: його сестрі, дружині графа Алтавільського, Боккаччо згодом присвятив свій твір «Про славних жінок». У молодому віці він спілкувався з Паоло да Перуджа (? – 1348), укладачем збірки міфів, – широкий міфологічний контекст бачимо у його творах, зокрема у щойно згаданому. Теолог Діонісій ді Борго (1300–1342), гуманіст Барбато да Сульмона (1300–1363) мали неабиякий вплив на формування світогляду Боккаччо. Велика заслуга у формуванні Боккаччо як літератора Франческо Петрарки, його наставника і вчителя. Від першої ж зустрічі їх поєднала щира дружба, що тривала впродовж усього їхнього життя. Петрарка заохотив Боккаччо студіювати грецьку та римську літературу – твір «Генеалогія поганських богів», що й до сьогодні не втратив свого значення, очевидно, був першим результатом їхнього спілкування. Незважаючи на поганські вірування древніх, Боккаччо вважав, що в античності можна багато чого навчитися; і це видно у багатьох його творах, особливо у творі «Про славних жінок».

Хоча праця і не найвідоміша з усього доробку Боккаччо, вона певним чином унікальна і новаторська; це збірка життєписів понад сотні жінок, що відзначилися тими чи іншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродійств, так і злодіянь відомих жінок донести до своїх сучасників ідеал моралі, виховання та поведінки. І як помітить читач, питання, які автор виносить на розгляд своєї аудиторії, залишаються актуальними й сьогодні. Звідси – й справжня літературна цінність твору.

Більшість представлених у книзі жінок – міфічні постаті. Це наштовхує читача на думку провести паралель з творами насамперед Овідія – «Метаморфозами» чи «Героїдами». Переважно жінки, про яких розповідає Боккаччо, були поганами, та все ж у них, як бачимо з викладу автора, не забракло гордості, самоповаги, мужності й всіляких інших чеснот, яких, очевидно, бракувало сучасникам автора в часи пізнього Середньовіччя і якими, як здогадується читач, наш вік також не надто пересичений.

«Про славних жінок» – перша у західній літературі збірка біографій жінок. У передмові до цього твору Боккаччо визнає, що підштовхнула його до роботи книга Петрарки «Про славних мужів». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дійшов висновку про необхідність створення аналогічного твору, присвяченого жінкам. Хоча більшість героїнь книги – міфічні постаті, але і їх автор намагається прив’язати до земних реалій. Адже всі вони мали батьків, багато хто – й нащадків. Боккаччо, будучи обізнаним з міфологією, намагається виявити реальні події, що могли стати підґрунтям для міфу. Так, наприклад, Європу, за міфом, викрав Юпітер, що перекинувся білим биком, автор же висловлює здогад, що це всього-на-всього лише корабель, на знамені якого був намальований білий бик. Насправді події настільки віддалені від нас, та й від самого Боккаччо, що важко судити, як воно було в дійсності. Очевидним є лише те, що автор не належить уже до когорти античних поетів-мрійників, яким, наприклад, показує себе Овідій у «Метаморфозах» чи «Героїдах», розповідаючи практично про тих самих осіб (Арахну, Тисбу, Іолу, Гекубу та інші), що й Боккаччо. Проте хоча Боккаччо ставиться до героїв цілком по-іншому, все ж очевидно, що автор «Про славних жінок» був глибоко обізнаний з творчістю античного поета. Розповідаючи про Геракла, Одіссея та інших міфічних героїв, Боккаччо не виділяє їх на фоні реальних постатей – Александра, Кіра, Карла Великого. Для нього всі вони – матеріал, на якому автор намагається навчити свого читача належних моральних якостей.

Дружина мужнього Геракла, що стала причиною його загибелі – як духовної, так і фізичної; дружина Одіссея – взірець хранительки подружньої вірності; дружина Нерона – приклад розпусти. На матеріалі цих міфічних та історичних постатей Боккаччо показує добре й погане, не вважаючи, що термін «славний» слід сприймати у настільки вузькому значенні, щоб він завжди відповідав лише термінові «чеснотний». Як говорить автор, з «ласкавого дозволу читача», під «славними» він розуміє й тих, про яких іде поголос в народі за будь-які вчинки. Боккаччо говорить у передмові, що до «славних» він зараховує не лише тих, які прославилися добрими діяннями; автор вважає, що слово «славний» має значно ширше значення – вміщує не тільки позитивний, але й негативний бік слави. Адже й ми часто використовуємо слово «слава» поряд з його антонімом – «неслава», часто навіть без не, лише умовно беручи слово в лапки. Тобто слава може бути двоякою: або доброю, або поганою – так її і сприймаємо. Адже кожен, хто привернув до себе увагу людей, відзначився якимось вчинком.

Незважаючи на те, що перш за все об’єктом уваги автора є відомі богині, славні цариці та дружини імператорів з довгим родоводом, Боккаччо не погорджує навіть безіменними героїнями. Так, у творі знаходимо розповідь про звичайну римську дівчину (65). Однак Боккаччо, ще не цілком відходячи від традиційності, все ж приділяє велику увагу походженню своїх героїв. Тому й у цьому випадку, розповідаючи про безіменну дівчину, він все ж зазначає, що походила вона не з простолюду і що відсутність відомостей про її батьків позбавила дівчину належної частки слави.

Показово, що твір не є сухим викладом історичних фактів та подій, у кожній біографії читач бачить живу людину. Саме тому автор часто не звертає уваги на важливі історичні події, на які посилаються інші історики, попередники автора. Мова Боккаччо стисла і точна, без зайвих прикрас та додатків. Однак часто натрапляємо на дуже довгі речення, незвичні для української мови, тож їх було доцільно при перекладі розділяти, хоча деякі залишено – задля збереження стилю та експресивного навантаження окремих пасажів тексту. Проте такі риси роблять твір самобутнім, неповторним і виправдовуються метою, яку ставив перед собою автор: донести ідеали античності до своїх сучасників.

Читаючи цей твір, бачимо, який вплив на автора мала епоха гуманізму та просвітництва: біографії «Славних жінок» мають таку ж структуру, як і вищезгаданий твір Петрарки. Кожна розповідь починається іменем та походженням героїні, автор докладно розповідає про її родичів, описує соціальне становище. Згодом пояснює, за що саме він включив цю біографію до книги, і нарешті у формі плинної живої оповіді детально розкриває процес здобування слави своєю героїнею. Впродовж розповіді Боккаччо часто вдається до повчальних відступів, у стилі епохи Відродження повчаючи християнок, його сучасниць, на прикладах поганських жінок. Насправді, у творі зустрічаємо лише кілька біографій жінок-християнок: більшість персонажів – погани, про що говорить сам автор. Однак навіть на цьому матеріалі він вказує, що багато якостей цих поганських жінок були б гідними і християн. З кожної міфічної розповіді Боккаччо намагається виснувати повчальний урок. Говорячи про Цирцею та Одіссея, автор зазначає, що історія має приховане значення: «Розглянувши таким чином звички чоловіків та жінок, можемо чітко зрозуміти, що всюди є багато Цирцей, а ще більше чоловіків, котрі своєю розпусністю та злочинністю перетворилися на диких звірів» (38). Таким людям автор протиставляє розважливого та мудрого Одіссея – чоловіка, якого неможливо підлабузництвом заманити у пастку.

Риторичне вихваляння і засудження – основа гуманістичної літератури, тому мусимо приймати відступи на вихваляння чи засудження тих чи інших вчинків – хоча ці відступи подекуди видаються надто настирливими. Але це, очевидно, тільки з погляду сучасного читача: для читацької аудиторії того часу такі повчальні відступи були цілком зрозумілими і необхідними елементами твору. Читаючи твір, помітимо, що дуже часто Боккаччо вихваляє вдівство та засуджує повторне одруження, але графиня Андрея, якій Боккаччо присвячує книгу, одружена вдруге. Тому невідомо, на що сподівався автор: чи на те, що графиня не читатиме його твору, чи на те, що, прочитавши, замислиться над своїм вчинком. Хоча останнє – малоймовірно, бо автор щонайбільше вихваляє Андрею, говорячи, що вона гідна свого імені (Андрея грецькою означає «мужність»), до того ж графиня була сестрою доброго товариша автора і дружиною графа, наближеною до високих придворних кіл цариці Йоанни, яку автор також всебічно вихваляє. Але найімовірніше – автор писав Присвяту значно пізніше, аніж увесь твір, і така Присвята була радше даниною часу і традиції, аніж його первинним задумом. Тому й виникли такі делікатні неузгодження. Розуміємо, що автор аж ніяк не мав наміру критикувати вчинок такої поважаної особи.