Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Чалий Богдан

І перед ним схилилась

Голівка золота;

— Наш хлопчик, наш Барвінок

Потрапив у полон. —

І тут про все дізнався

Привітний Махаон.

Ромашка й коник Дзвоник

Йому розповіли.

Як вкрадено Барвінка,

Де вкрадено й коли...

Ромашка ледь не плаче;

— Його ж сьогодні вб’ють! —

Що значить друга втратить.

Ви ж знаєте, мабуть...

Якби-то нам злітати

В Осотів стольний град

І кинути у яму

Барвінкові канат.

Єдиний порятунок

Це був би козаку.

Він вилетів би з царства,

Немов на літаку.

Задумався метелик;

— Де ж взяти нам канат?

Стривайте! В мене друг є.

Текстильник Шовкопряд!

Сплете такий канат він,—

Всміхнувся Махаон,—

Що міг би погойдатись

На ньому навіть слон!

А то й драбинку цілу

Із шовку він сплете.

Якщо ви йому більше

Шовковиці дасте!

Ну, дівчинко, на спину

Мерщій мені сідай.

Та ніжками не совай,

Пилку не оббивай.

І подались шукати

Шовковицю стару,

А коник залишився

Чекати у яру.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

В царстві гордого Осота Б’ють у барабан... Чорне військо довгоносих Вийшло на майдан. То не ворон, то не чорний Ходить серед гав — То Тхоряка-розбишака Перед військом став. На годинник, на блискучий Погляда

з-під брів. Без царя не починати — Є наказ царів.

То не яструб, не шуліка Виліта з-за хмар — То каретою із дота Виїжджає цар. Хилитається карета, Котиться важка, Її слуги змайстрували З битого горшка. Та карета без секрету,— Просто сміх і гріх, Її тягнуть сто стоніжок — Десять тисяч ніг! Ставлять трон біля помосту,— Лізе цар з горшка... У фальшивих діамантах Аж горить рука. Ось розсівся він на троні. Поруч — Блекота. Цар причмокує губами. Гладить живота. Підлетів Тхоряка бравий І, віддавши честь, Г аркнув: — Можна починати? — Починайте! — Єсть! Сонце в небі зупинилось, Полягла трава... Вже Барвінка до помосту Тягне Кропива. Огинається Барвінок, Б’є лиху мадам. — Де ваш цар? — гукає хлопець,— Я йому ще дам! Жук Рогач ножі направив — Нахились! — гуде. Та невже ж таки козацька Голова впаде?! Раптом цар гукнув: — Хвилинку! — Й мовив до Тхора: — Я гадаю, скарб Барвінку Показать пора. Нам відомо, що за скарбом Він сюди прийшов. У бур’ян шугнув Тхоряка І з’явився знов.

У зубах притяг він ранець Зовсім ще новий. Засміявся; — Глянь, Барвінку, Доки ти живий! Сподівався, вченим станеш. Знатимеш усе, А тебе у нашім царстві Пилом занесе! — І ніхто сюди не прийде,— Поглумився цар,— Тільки ранньою весною Заспіва комар.

А Барвінок глянув гордо. Як герою й слід. Один день в тюрмі посидів, А вже схуд і зблід... Та міцна у нього воля І тверда рука — Він зненацька вирвав зброю В Рогача-жука. І загнав ножаку просто Катові в живіт. У царя перед очима Загойдався світ. Крикнув він, блискучу шпагу Витягши свою: — Зараз царською рукою Я його уб’ю! Як смикнувся, як рвонувся — Перекинув трон. Тут неждано появився В небі Махаон. Крильця.ми махає. Мов барвиста пташка, А на спинці в нього Дівчинка Ромашка. Дівчинка Ромашка Кинула драбинку: — Лізь до мене швидше, Не зівай, Барвінку! Учепився хлопчик За драбинку цупко:

— Зараз біля тебе Буду я, голубко! І поліз на небо По міцній драбинці... — Жди,— гукнув,— Осоте, Привезу гостинці! І на Махаоні Полетіли друзі. Цяткою розтали Десь на виднокрузі. Блекота зомліла. Тхір роззявив рота. Зупинилось серце У царя Осота. Кропива колюча Вдвох із Лободою Самодержця ледве Відлили водою. Військо довгоносих Шугонуло в нори. Заволав Тхоряка: — Горе ж мені, горе! Доле ж моя, доле, Заблудила де ти? Знов мені не їсти Курячі котлети!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Сіло сонце за горою,

Обрій квітне, наче мак.

Що то лине в синім небі, Вертоліт, а чи літак? Махаон летить крилатий Крізь тумани голубі, Наших друзів із полену Він виносить на собі... Не іржання, не сюрчання — З яру чуть щасливий сміх: То побачив коник Дзвоник Двох улюбленців своїх. Йде метелик на посадку. Ось дорога. Ось стерня. Мить іще — і обнімають Друзі вірного коня. Він танцює, він гарцює — Він підків не береже. То почне сюрчати дзвінко. То щасливо заірже. Махаон дивився збоку. І в душі радів за всіх. Потім чемно попрощався І полинув до своїх. А Ромашка вслід гукнула: — Залітай тепер до нас! Я зварю узвар солодкий. Приготую свіжий квас. Сів Барвінок на травичку: — Як я воленьку люблю! — Швидко дівчинка нарвала І козельців, і щавлю. Сіли друзі до вечері, Лиш зійшла ясна зоря. Мимо біг вухатий зайчик — Їм позичив сухаря... І

сказав Барвінок тихо. Як поїли всі харчі; — Треба царство бур’яняче Зруйнувати уночі! — Схаменись,— Ромашка мовить. Ти вже зразу за своє! — Підморгнув Барвінок хитро; — В мене думка свіжа є!

***

Що за гуркіт, що за гомін

Із-за гаю, з-за гори?

То на зяб орати їдуть

Добрі коні—трактори.

Приглядається Барвінок: — Хто це, хто це за кермом? Крикнув: — Дядю, добрий вечір! — Та іще й віддав чолом. Тракторист мотора глушить. Придивився з-під руки І зрадів, немов дитина: — Добрий вечір, малюки! Не забув я ще. Барвінку, Як ти виручив мене! А яка ж подружка в тебе,— Просто сонечко ясне! Ви ж були шофером, дядю,— Чом тепер ви — тракторист? Посміхнувся друг Барвінків: — Я до всього маю хист: Можу трактора водити І комбайна, і авто, Бо уміння за плечима Не носив іще ніхто. Так чого ж це ти, Барвінку, Завітав у ці краї? — Розповів Барвінок дяді Про мандрівочки свої. І про те, як у Ромашки Віднімав Будяк город, Як хотів його убити Ненависний цар Осот... — Цар Осот? — схопився дядя. Де ж те царство? Де воно? Лемеші свої на нього Ми вже гостримо давно! Гей, Барвінку, гей. Ромашко, Коник Дзвоник — всі сюди! Лізь, Барвінку, на кабінку. Шлях показуй нам, веди! Загули мотори грізно. Задвигтів широкий шлях. До Осотового царства Тракторист плуги підтяг. — Зустрічай гостей. Осоте! — Крикнув хлопчик ізгори. — Я привіз тобі гостинця! — І рвонули трактори.

Огорожу, брами й варту Миттю зрізали плуги. Засичало, загарчало, Запищало навкруги. Лободу розшматувало І зарило неживу, Блекота підбита впала На колючу Кропиву.

Кропива кричить; — Рятуйте! Пропадаєм, гинем ми! — Тільки пір’я полетіло З кропив’яної тюрми. — Довгоносики! До бою!— Залунали голоси,

Та лишилися від війська Тільки ніжки і носи. Цар Осот карету витяг, Сам стоніжок запряга. Підганяє їх, лупцює, Не шкодує батога. Та леміш його застукав У вузенькому кутку, І загинув цар могутній При розбитому горшку. Трактор ріже, трактор крає. Аж земля під ним дрижить. Тут Барвінок наш як крикне; — Зупиніться! Скарб лежить! Трактор став. Нового ранця З ями витяг тракторист. Як побачив те Барвінок, Затремтів, неначе лист. Дядя скарб кладе в кабіну І говорить: — Синку мій, Недаремно ти боровся, Забирай і володій! Що ж лежить у тому ранці? Не роздивишся у тьмі. — Справжній скарб! — промовив дядя. Та побачите самі. *** Хто чухрає через поле В галіфе, а без чобіт? То Тхоряка утікає. Вже йому не милий світ... Наче вихор, мчить полями. Не догнали б і хорти. Пощастило розбишаці Від загибелі втекти. Він шугнув до Лиса в нору, — Ти звідкіль? — злякався Лис. — Ой, пропали ми, пропали, Ой, до чого дожились! Пирхнув Лис; — Лакузо царський. Лізь хутчіше у чулан. Будеш в мене підмітайлом! Не великий з тебе пан. І тепер Тхоряка нору Підміта, як автомат. А вночі шука дорогу До курей і до курчат. *** Ніч минула, сонце встало, Народився день новий. Де ж Барвінок? Де ж Ромашка? Де наш коник бойовий? Гей, по полю, по роздоллю. По шляхах та по стежках Наш невтомний коник Дзвоник Воза доброго потяг. Тракторист сьогодні вранці Змайстрував цього візка. Не скрипить чудесний возик, Хоч поклажа нелегка. Славний скарб лежить на ньому, А Ромашка — наверху. Сам Барвінок чимчикує, Мов чумак той, по шляху. Він коня веде за повід. Перед ним — далека путь. На город до діда Гната Наші друзі скарб везуть. *** Уже видно село Та ще й Гнатів город під горою. Зустрічать Барвінка Гарбузові родичі Вибігли юрбою. Гордо і статечно Виліз на трибуну Гарбуз Головатий: — Вернувся з походу До свого городу До нашого роду Барвінок Хрещатий. Ну, показуй, синку, Славний наш Барвінку, — Що є в тому ранці! Тихо, як у вусі, Стало на городі Пораненьку-вранці. Хрін — старий музика, Щоб відкрити ранець. Кинув балалайку, Витягає книжку. Витягає зошит І — невиливайку! А Ромашка й каже: — Це ж новий «Букварик», — Це чудесна книга! — Я навчусь читати! — Вигукнув Барвінок, Крутячись, мов дзига.