Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Чалий Богдан

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Є у лісі справжня пошта В дереві дуплистім. Служить Дятел працьовитий Там телеграфістом. Хоч у нього рук немає — Робить, мов сторукий. Попросив його Барвінок: — Телеграми стукай. Перша — Півневі депеша На Сідало П’яте: «Злому Лисові дав перцю. Перемога, брате!»

А вже друга телеграма На город до Гната: «Жив, здоров... Як повернуся Розповім багато». Розказать хотів докладно, Як він бився з Лисом, Як обвів його круг пальця На шляху під лісом. Та подумав-передумав... Ні, це не годиться! Козакові вихвалятись — Це така дурниця! Біля пошти, в купі листя Спав кабан Захрюка. Він прокинувся і слуха: Що там Дятел стука? Вибиває телеграму На город до Гната? Де город цей? Що на ньому? Інтересно

взнати! Цей Захрюка-кабанюка Мав погану моду: Не минав ніде й ніколи Жодного городу. На грядки вночі залізе, Як почне там рити. Все сплюндрує, поламає — Страшно й говорити!

Вже по ньому і стріляли, Вже й камінням били,— Він настирливо в городи Суне своє рило. З ями виткнувся Захрюка, Весь у прілім листі, Та як рохне на Барвінка: — Ану, стій на місці! Де город? Якого Гната? Покажи дорогу.— І намірився Барвінка Ухопить за ногу. Як ножі, вперед направив Ікла свої грізно. Ех, загаявся Барвінок — Утікати пізно. Він говорить кабанові: — Покажу, зажди ти! — І подумав: «Треба якось Його обдурити». — Що ж, Захрюко-кабанюко, Каже він ласкаво,— Ти в городі погуляти Маєш повне право.

Рохнув весело Захрюка І заграв очима: — Зрозумів ти мій характер, Значить — молодчина! Їде спереду Барвінок... Ох, яка ж це мука! — Та не здумай утікати! Рохкає Захрюка. — Ну, кому ж,— Барвінок каже, Умирать охота? —

А Дзвінку на вухо шепче: — Мчися до болота! Коник Дзвоник розігнався — Скочив на купину. А Захрюка провалився Просто в трясовину. Залило болотом очі, Захлинувся злюка. — Ах ти ж підлий, ах ти ж хитрий! Завищав Захрюка. Коник Дзвоник по лозинах, По стеблинах скаче. А Захрюка лізе ззаду Та від злості плаче. Коник вискочив у поле, Креше копитами. А за ним летить Захрюка, Ляскає зубами. Ось шосе уже минули,

Ось і залізниця. Із-за гори кам’яної Пасажирський мчиться. Наїжачений Захрюка Дуже важко дише. Хлопчик Дзвоника пришпорив: — Ну, давай скоріше! Щоб коню піддати духу, Ляснув у долоні. Коник стриб — і опинився Зверху на вагоні. Поїзд мчиться, наче птиця, Буферами грюка. А за ним по шпалах чеше Змилений Захрюка. Наш герой кричить з вагона; — Спробуй наздогнати! Не потрапиш ти, Захрюко, На город до Гната!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Коли сонце вже йшло на спочинок Із вагона зіскочив Барвінок, Помахав машиністу рукою.

Поїзд свиснув і зник за горою. І поїхав Барвінок по полю, По широкому полю-роздоллю. Зупинився під дубом крислатим; — Будем, Дзвонику, тут ночувати! Розсідлав він коня бойового. Жупанину накинув на нього. Потім вивів його до криниці. Дав йому оберемок травиці. Сам же звив коло дуба кубельце І поклав під голівку сідельце. Ніч стояла така погожа... Недалеко десь пахла рожа. Кожна зірка — немов жарина, Їх лічити почав хлопчина. Рахував, рахував повільно. Спати... Спати хотілося сильно. Із-за лісу, з-за темного гаю Сіроманець вночі вибігає. А куди ж то біжить вовчисько? Чує, коником пахне близько. Ось він тихо підліз до дуба, Точить-гострить об кремінь зуба. Бачить; коник стоїть на припоні — Їсть із шаньки, а очі —сонні. Вовк стрибнув, щоб коня схопити,— Б’ють по носі його копита!

Вовк упертий заходить збоку. «Ну ж і трапився кінь, нівроку! Вчора з’їв рисака гнідого. Угамую й тебе, худого!» А конячка як дасть по лобі — Вовк від болю аж гаркнув: «Пробі!» Наїжачилась вовча шуба. Кінь рвонувся і... вирвав дуба! Вирвав, наче тонку билину. Дуб вовчиську упав на спину. Від страшного того удару Шерсть злетіла під саму хмару. Вовк розпався на сім частинок... Тут прокинувся наш Барвінок. Кулачками протер очиці. Вже у гаї щебечуть птиці. Кінь дрімає собі спокійно. Дуб стоїть на землі надійно... *** — Годі спати, у нас діла є! — Знов Барвінок коня сідлає. Сходить сонце, росою вмите. Дзвонить колосом стигле жито. Як багато на світі дива! Рідна земле, яка ти красива! Гей, Барвінку, пильніше дивися — Три дороги в степу розійшлися. Зупинився козак у тривозі: — По якій же їхать дорозі? У хлопчини одна турбота; Відшукати маєток Осота І той скарб дорогий дістати. Що його стережуть супостати. Ось біжить моріжком Перепілка, А за нею ще й діточок кілька. Наш Барвінок гукає: — Пташко! Покажи мені шлях, як неважко. Що веде до царя Осота. Позмагатися з

ним охота! Перепілка сховалася в житі. — Ні,— промовила,— спершу скажи ти: Чи руйнуєш пташині гніздечка? Чи збираєш пташині яєчка? Аж обурився хлопчик: — Та що ти! Не роблю я такої підлоти. Пташок корисних кривдити шкода. Ними ж красна уся природа. Перепілка тоді говорить: — їдь праворуч, за сині гори. Там в яру, край старого дота, Ти побачиш палац Осота. Зняв Барвінок свою перчину. — Зараз,— мовив,— туди полину. Будь, сестрице моя, здорова. Дуже в тебе ласкава мова. Хай ростуть твої дітки великі, Хай же їх обминають шуліки! Знову їде Барвінок по полю, По широкому полю-роздоллю. Вітер віє, та пісню співає, Та бадьорі думки навіває. Що так швидко летить понад травами, Під вітрами легкими, ласкавими? То кружляє малесеньке Сонечко: — Гей, Барвінку!—гукає.— Гей, Дзвоничку! Я з далеких країв прилетіло, Болять крильця, болить моє тіло. Зупиніться хоча б на хвилину. На билину я сяду, спочину. Розкажу вам, чого я літаю, Розкажу вам, кого я шукаю.

Є над ставом біла хатка. Там живе мале дівчатко. Щебетливу, ніби пташка, Звуть ту дівчинку Ромашка. Русі в дівчинки косички. У косичках сині стрічки. Очі карі. Довгі вії. Все вона робити вміє: Вміє шити вишивати, І читати, і писати. Встане рано-пораненько, Одягається швиденько. Набере води з кринички — Руки вимиє і личко... Є у неї сад і квіти, Їх доглянуть — треба вміти! Я живу в саду Ромашки. Хоч маленька я комашка, Ні вночі, ні вдень не сплю, На листочках нищу тлю. Так жили ми тихо й мирно І дружили щиро й вірно. Але якось до садка Притаскало Будяка. Він гукнув: — Кінчай роботу! Я слуга Царя Осота! Царь за службу і заслуги Дав мені оці округи, Щоб отут я вкоренився, Жив собі та веселився. Отже, те, що в тебе є. Від сьогодні все моє! Забирай свої манатки І тікай з цієї хатки! Жартувати не люблю: Не втечеш — так задавлю! І тепер садок зів’яв. Замулився світлий став. Той Будяк квітує рясно. Мучить дівчинку нещасну. На будяччі павуки Почепили гамаки, Павутиння в’яжуть, кляті, У Ромашки просто в хаті І сичать: — Усе це наше! От мені Ромашка й каже; — Сонечку-комашко, Порятуй Ромашку! Крильця ж є у тебе. Піднімися в небо, Політай там вільно. Придивляйся пильно. Між доріг-стежинок Їде сам Барвінок. Під Барвінком коник Зелененький Дзвоник. Сядь біля дороги. Поклонися в ноги. Розкажи про мене. Про життя нужденне, Про важку наругу, Будяка-хапугу. Зброю хай готує. Хай мене рятує.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Гей, як свиснув Барвінок Хрещатий: — Начувайся, Будяче патлатий! Хоч у тебе й багато сили. Але ми ще сильніших били! Відпустив він повіддя шовкове — Заблищали стальні підкови. Попід гаєм, попід горою Кінь гарячий летить стрілою. Мчиться, скаче козак на ньому, Не боїться він тучі й грому. Раптом тьохнуло серце в Барвінка; На горі бовваніє хатинка... Хоч Барвінок — козак хоробрий, Хоч вояка із нього й добрий, Але й він сполотнів від страху. Як Будячу уздрів папаху. Затряслись його ноги і руки, Як.побачив круті шаблюки. А шаблюк тих не менш як двісті! Навіть коник закляк на місці.

Але страху герой не знає. Він із ходу у двір в’їжджає. — Гей, Будяче, бридкий, патлатий. Не пишайся, ш,о ти чубатий, В мене швидко ти станеш лисим! — І штрикнув Будяцюгу списом. Захиталась руда папаха: — Ти дивися, яка комаха! Повертай та тікай до мами. Бо ти ж важиш з конем два грами.

Я намажу вам п’яти салом! — I махнув лиш одним кинджалом. Не було б уже, мабуть, Барвінка, Тут поліг би, напевно, хлопчинка. Та, на щастя (спасибі долі!), Він прикрився щитом з бараболі. Гей, як брязнув Будяк по щитові. Покотилась луна по діброві, трава похилилась під гаєм. Загойдалися хмари над краєм. Відступив коник Дзвоник без бою І Барвінка потяг за собою. Заховавшись в глибокім байраці, Мовив Дзвоник своєму вояці: — Чи ти здуру, чи ти з переляку Так бездумно поліз у атаку? Треба якось приспати цю силу, Потім вдарити з флангу чи з тилу! Проковтнувши з десяток сльозинок. Сумно-сумно сказав Барвінок: — Справді, конику, вийшла промашка. Як же нам врятувати Ромашку? Бо сердешна там дуже бідує! Цей напасник її замордує... Сів Барвінок на круглім пеньочку. Бачить, треба латати сорочку, Бо Будяк в поєдинку невдалім Розпоров її гострим кинджалом. подумав Барвінок Хрещатий: – Де ж я можу тут голку дістати? Дзвоник глянув і вигукнув; — Бачу Он, під кущиком, хатку їжачу. На порозі сидить їжачиха І «Марічку» мугикає стиха. А її малюки-їжачата Ждуть з роботи любимого тата. Бач, зібралися всі біля ганку! Отуди й віднеси вишиванку. Всім відомо, що ця їжачиха В цілім лісі найкраща кравчиха: Як пришиє своїми голками. Відірвати не можна й зубами. — Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я: — Не лякайтесь, людинка — не звір я. Зняв з голівки шапчину червону І відважив усім по поклону.