Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Чалий Богдан

Лис його якось в гаю запримітив, Зразу ж, хитрющий, що треба, змикитив. «Ну, брат, діла твої,— дума,— пропащі Ти потанцюєш у мене у пащі!» Жінці сказав він: — Швиденько мий горщик. Звариш увечері з півником борщик! — Сам у траві заховався, пригнувся. Півень-гуляка на нього й наткнувся. Бідний не встиг кукурікнути й «здрастуй». Як йому в шию вчепився зубастий. Півень як крикне: — Біда! Ку-ку-ріку! — Тут і проснувся Барвінок від крику. Будить він коника: — Спати вже годі! Хтось у біді... Може, станем в пригоді. Бачиш, он Півня Лис тягне під лісом!— Смілий Барвінок погнався за Лисом. Лис, не чекаючи злої пригоди. Скаче, летить через пні І колоди. Славний Барвінок за злодієм мчиться: Може чудесна загинути птиця! Дзвоник уже наступає на Лиса, Вершник направив в потилицю списа... Злодій почув, що цибулею пахне,— Як загарчить та убік як

шарахне! Вирвався Півень із пащі злодюги Та й почухрав до своєї округи. Вдарив Барвінок в потилицю Лиса — Хащі густі навкруги затряслися! Лис, як скажений, підскочив угору. Звився, як вуж, і прожогом — у нору. Хвіст у злодюги патлатий, як віник. Тож за хвоста і вчепився Барвінок. Він із нори довгохвостого цупить. Коник злодюгу підковами лупить. Почастували так Лиса лихого. Що аж пиляка летіла із нього! Галас і гомін почула Лисиця, На допомогу зубатому мчиться. Навіть худенькі малі лисенята Любого татка біжать рятувати. Тягнуть у нору татка за вуха. Цупить Барвінок до себе щодуху. Лис відбивався глиною й мохом. Вирвавсь із рук і у нору— прожогом! Цілий клубок золотистих шерстинок З нього насмикав відважний Барвінок. Славно розправився з Лисом противним. Всипав борщу йому доброго з півнем! Іде, їде Барвінок під лісом, Переможно махаючи списом. Коник Дзвоник тихенько питає: — Як же Півник себе почуває? Чи співатиме він ку-ку-ріку? Чи не зроблено з нього каліку? Зажурилися наші герої... Раптом Півень з ліщини густої Як шугне, як стрибне на дорогу Та як схопить конячку за ногу. А Барвінок його — по спині: — Отаке-то к лихій личині! Визволяєш його зі скрути, А він хоче тебе ковтнути... Та якби не я і не Дзвоник, Ти попав би давно в ополоник! — Дуже соромно Півневі стало: — Справді, розуму в мене мало... Вибачайте,— сказав,— не буду!

Я ніколи добра не забуду. Нате лапу на дружбу велику. І врочисто гукнув: — Ку-ку-ріку! А куди ж це ти їдеш, козаче? Спорядився на битву неначе? Промовляє Барвінок Хрещатий; — Я хлопчина меткий і завзятий! Жде мене незвичайна робота: Відніматиму скарб у Осота. Де будяччя сплелося дике. Зберігається диво велике. Біля нього стоїть на чатах Ціле військо злодюг затятих. Там живе довгоносиків зграя, Нею лютий Будяк заправляє, За фельдмаршала в них Тхоряка, Куроїд і лихий розбишака. Той, хто скарб незвичайний дістане, Дуже вченим, розумним стане. Мовив Півень; Тепер все ясно. Побратала нас доля вчасно. Хоч я й дуже боюсь Тхоряки, Куроїда і розбишаки. Довгоносиків дай хоч зграю — Розгребу, заклюю й поковтаю! І коли у Осотовім краї Тебе лихо важке спіткає. Бий мені телеграму, брате: «Птахоферма. Сідало П’яте».

На підмогу в лиху годину Я всю армію курячу кину. Побратимами будем тепер ми! І побіг зозулястий до ферми. *** Сутеніти вже стало навколо. Вийшов місяць — млиновеє коло. Засвітилися зорі чисті. Задрімали комашки в листі. Тож Дзвінкові сказав Барвінок: — Час, мій коню, і нам на спочинок. Де ж зупинимось ми ночувати? Ліс кругом, голосів не чувати...

Озирнувся Барвінок, аж бачить — Щось велике в траві маячить — Височенна струнка будова (То коробка була сірникова). У коробці просторій порожній Влаштувались на ніч подорожні. В ній було, як в новім готелі, Бракувало лише постелі. Мовив коник; — Пробач мені, брате. На твердому не можу я спати. Об підлогу намуляю боки, Наберешся зі мною мороки... — Не журись, моя рідна коняко,— Мовив хлопчик. — Постелемо м’яко! — Крізь щілину він вискочив з хати І подався підстилку шукати

Обтрусив край дороги кульбабку, Пуху з неї нагріб повну шапку... Вкривши пухом підлогу дбайливо, Постелив він постелю на диво! Звив Барвінок тепленьке кубельце І поклав під голівку сідельце. Снився хлопцеві скарб знаменитий, А коневі — овес соковитий.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Надворі ніч, а Лисові не спиться. — Чого не спиш? — пита його Лисиця. — Хіба заснеш? Маленьке хлопченя Мене обдерло, ніби я — щеня. Ногами било, за хвоста тягло, Мов це не хвіст, а просто помело. Тепер хоч лізь від страму в лопухи. Глумитись будуть навіть ховрахи! Про мене Тхір придума анекдот І віднесе Осотові у дот. Сміятись будуть жаби у ставку, Кричатимуть не «ква» — «ку-ку-ріку». І Півень втік... А я ж таких Півнів, Здається, зроду, Лисонько, не їв! Ну я ж його застукаю в кутку, Підстережу в глибокому ярку! Сердитий Лис із ліжка устає. Шаблюку гостру з скрині

дістає І гострить, гострить, об каміння тре,— Лисицю ж наче по душі дере. — Ти що задумав, чоловіче мій? Із дому йти? І думати не смій! Десь в темноті наскочиш на біду... — Не слуха Лис: — Однаково піду! Біжить розбійник, нюхає сліди. — Ось я ж тебе накрию. Підожди! — Сердиті очі світяться вогнем. — Сліди підків! Тут їхав він конем. Отут мене побачив він здаля... А тут ще пахне Півником земля... Ось тут Барвінок їхав навпростець... Ну, стережіться, скоро вам кінець! Без шелесту, без шереху біжить. Сталеве лезо грізно блискотить. Ось на дорозі видно знов сліди. Метнувся Лис туди, сюди, туди... Барвінком пахне, пахне і конем, А їх нема, не знайдеш і з вогнем. Лежить якась коробка на шляху. Наткнувся Лис і тільки плюнув: «Тьху!» Він загилив коробку, ніби м’яч: — Ну, де вони? Ну просто хоч заплач! А та Коробка об пеньок — торох! Зчинився в ній страшний переполох. Барвінок встав, злякався, задрижав, А коник Дзвоник дзвінко заіржав. Підскочив Лис від радості: — Диви! Так ось, мої голубчики, де ви! Ану, скоріш вилазьте із кубла. Розплачуйтесь за злі свої діла. Ви в мене Півня, кляті, відняли? Ви за хвоста з нори мене тягли? Підковами лупили по боках? Я проковтну вас зараз, як комах! — Коробку Лис біля зубів трима. Схопив Барвінок спйса обома. Прицілився, замірився — та штрик! Улучив Лиса просто у язик. Підскочив Лис, сердито заскавчав І дзигою крутитися почав. Хотів Барвінок вилізти надвір. Та знов схопився за коробку звір.

Блискучою шаблюкою трясе: — Не втечете! Заплатите за все! За Півника й за дірку в язиці. Я викурю вас, хитрі стрибунці! Земля з-під лап посипалась дощем. Розбійник яму вирив під кущем, На дно коробку здавлену поклав, Піском засипав, ще й утрамбував. — Тепер і ви узнаєте біду, А я піду дружину приведу. Моя Лисичка зробить з вас салат І нагодує вами лисенят... Або — ще краще — поїмо живцем І зап’ємо холодним сирівцем... Підскочив Лис, зловтішно заскавчав І до нори, танцюючи, помчав.

* * *

Сидить Барвінок в темряві густій; — Що ж нам робити, добрий коню мій? Невже ж і справді виходу нема? Повітря мало, сирість і пітьма... Поклав голівку Дзвоник на плече. Сльоза з очей росинкою тече. Барвінок каже: — Конику, не плач. Ти ще по полю мчатимешся вскач! Він горошинку висунув з дверцят: — Рости, до сонця пробивайся, брат Гукни, що ми у ямі сидимо. Не дихаєм, нічого не їмо. Із горошинки вирвалось стебло. І вгору, вгору весело пішло. І вигукнув Горошок на весь ліс: — Рятуйте! Друзів убиває Лис! Почули це мурашки-трударі, До того місця збіглись на зорі. Біжать, мов коні. Тягнуть, як воли, Свій екскаватор з гаю притягли. Той екскаватор — з гілочок сухих. Замість ковша — розчеплений «горіх.

За мить із ями вишкребли пісок, І залунав Барвінків голосок: — А я хлопець завзятий, Я Барвінок Хрещатий! Хоч було мені й тяжко, Врятували комашки. Врятували комашки — Трударі-роботяжки! Щоб витягти коробку немалу, Поставили мурашки кран-стрілу. За двері гаком гострим зачепили І крутонули корбою щосили. За мить була коробка нагорі. Сказав Барвінок: — Ну, богатирі, Спасибі вам, що ви в пригоді стали, Спасибі вам, що нас урятували.

Немов гора Барвінку впала з пліч, І він придумав дуже хитру річ. — Погляньте, друзі, настає вже ранок Так приготуймо ж Лисові сніданок. Мурашки жваві із усіх кінців Назносили в коробку камінців І потім повну зсунули назад... Сказав Барвінок: — Ось тобі й салат! Утрамбували землю, як було. І всіх — неначе вітром розмело. Заліз Барвінок під лопух і жде. Аж ось і Лис поснідати іде. За ним веде Лисиця лисенят. Поглянеш збоку — лисячий парад. Усі зубасті, всі голодні, злі, Хвостяри довгі тягнуть по землі. Ось підійшли. Коробку витяг Лис, Поклав на травку — всі аж затряслись. Важку коробку Лис у лапу взяв I біля вуха нею помахав: — Ге! Торохтить, немов сухий горох. Барвінок вмер, а коник, мабуть, здох! Роззявив пащу радий душогуб: — Ось я їх зараз покладу на зуб... Зубами лясь, каміння в роті — хрясь!

Аж чорна юшка з рота полилась. Він з переляку ледь не одубів. Не стало в нього чотирьох зубів. Ой, скільки в лісі реготу було, Усе живе від сміху полягло! Барвінок наш ходив на голові, А коник аж качався по траві... Ось Барвінок їде лісом Та поміж кущами. «Треба, — думає, — послати Друзям телеграми».