Проклятий камінь
Шрифт:
Жид глядів більше на наших коней аніж на нас, щойно як Семен так крикнув і так близько до нього під'їхав, що коліном торкнувся майже його коліна, підвів очі на козака:
— Рудий Хаскель! Рудий Хаскель! — крикнув Семен. — Собачий сину! Знаєш ти мене? Знаєш Тимченка?
Жид затрусився, поблід і в наглім жаху подав назад коня, але в цю ж саму мить козак хап його за горло і так сильно стиснув, що малі очі жида кров'ю набігли й вилізли наверх наче галки. Жид аж захропів, але в цю ж мить, як мав плетений канчук у руці, так ним із усієї сили вдарив коня, що на ньому сидів Семен. Свиснула жидівська нагайка в повітрі наче гадина, і наче гадина звинулася на коні. Кінь запищав з болю й страху і наче бішений кинувся великим скоком набік. Семен упав на землю. Жид затяв нагайкою свого коня й пустився тікати. Наче вихор розмітав за собою кур'яву і ось же пропав з очей мов у темній хмарі.
Семен зірвався на ноги, струтив мене зі свого козацького коня ніби клюску на землю, зіп'явся на кульбаку, не сказав до мене ні слова та стрілою пустився за жидом.
Стільки я його бачив і чув, що свист пущений із луку… Піднявся вгору високо другий туман куряви та закрив Семена й коня. Лишився я сам посеред дороги а гусарські коні тимчасом пігнали на поля. Я не знав, що робити, чи ловити коні чи чекати на Семена — стояв я здурнілий від страху й цікавости, з очима вліпленими у хмари куряви, що неслися щораз далі, щораз далі, аж опали під горами.
Запорізька тайна
Минув день, а Семен не вертався. Коней, зловлених у полі, щойно під вечір привели в село. Та вже їх не поставили в нашій стайні, лише у дворі в підстарости. Прийшов гайдук Ґерґей у нашу хату тай казав мені зі собою йти до двору. Йшов я з великими страхом, наче б я був співвинуватий у цьому, що сталося з цим жидом і Семеном. Питали мене строго, а навіть нагаями погрожували, щоб я все сказав, що тільки знаю, нічого не затаїв. І я все сказав, хоч того не багато було і ніхто з цього не міг бути мудрий. Того дня не спав я цілісеньку ніч. Мати також. Усе нам здавалося, що козак вернеться, а як лише що ворухнулося, на подвір'ї вітер чимсь потрутив, собака десь у селі забрехала, я вибігав із хати, чи то не Семен вертається.
— Нехай би вже і не вернувся, коб ми вже ніколи його не побачили — каже мені мати на другий день рано — коб лише не зловили його. Бо хто зна, як то було і що сталося? Може що страшне, може який розбій, убивство того рудого жида…
Поцілила мати в саму правду, бо під вечір вуйко дяк, що Семена у нас пізнав і дуже полюбив, прибіг до нас задиханий і каже:
— Їхали нині солярі з Дрогобича; говорили, що там недалеко Борониці найшли люди на полі якогось турецького жида, шаблею страшно порубаного, що вже знаку життя не давав. Зложили його у жида-квотника, що живе недалеко, а цирульник, що його прикликали, ще в ньому життя домацався, але каже, що смерть йому певна від розлупаного черепа.
— Від Семенової шаблі! — скрикнув я майже з радістю, бо хоч я з тої цілої пригоди нічого не розумів, то таки насліпо держав із козаком проти жида.
— Певно, що не інакше — каже на те вуйко — але хто там знає, чи і Семенові не дісталося, бо жид цей мав у руці вистрілений пістоль.
— Може і Семен убитий! — каже мама. — Може пострілений поволікся де в ліс або в поле і там сконав. Нещасний сирота!
То його кінь лишився б — кажу я на те — а як коня нема, то Семен певно здоровий вийшов. Знаю я того коня добре; не відступив би від свого пана ні на крок; так би при ньому вартував наче собака і скарше здох би, ніж утік від нього.
Так ми й усі в селі говорили і заходили в голову, що то за справа була між Семеном і тим подорожнім турецьким жидом. Тимчасом знову день цілий минув без слиху й вісти, і все, як нам було тайною, так і лишилося. Тої ночі я знову не міг заснути, все думав про жида й Семена, і обидва мені стояли на очах так, наче б їх обидвох живих мав перед собою. Лежу так у малій хаті з отвореними очима — мама спала в світлиці — і в голові клубиться мені від самих дивних річей, наче в якійсь страшній казці. Дивлюся в мале віконечко, проти моєї постелі, а ніч була доволі ясна, хоч місяць не доходив іще повні — коли нараз бачу, якась тінь підсувається і чую наче легкий стукіт. Не вірю спочатку ні очам ні вухам, думаю, що то лише привид, але ось знову і тінь бачу виразнішу, і стукання чую голосніше. Зриваюся з постелі та в цій хвилині приходить мені на думку, що то хіба Семен мусить бути.
Обережно, тихесенько, щоб матері не збудити, викрадаюся до сіней, відсуваю засуву і з порога визираю на подвір'я. Дивлюся, а тут під вікном стоїть Семен. Побачив мене зараз, приступив до мене тай каже пошепки:
— То я, Івасю, я, Семен. Де мої пістолі?
— Я сховав їх у хаті — кажу. А треба знати, що на другий день, після того як пропав Семен, я і мати забрали з порожньої стайні всі його речі: лук, сагайдак, пістолі й кобзу до комори.
— Лук і кобза нехай будуть твої, на пам'ятку по Семенові, але пістолі мені винести і сам збирайся, бо мені треба тебе.
Впав я у хату, зодягнувся скоро, потиху з комори забрав пістолі й викрався на двір, наче злодій, щоб мати не чула. Козак узяв пістолі, схопив мене сильно за рам'я і лиш одно слово сказав: — Ходім!
Наша загорода стояла досить далеко поза селом, майже на безлюдді, то ж не було великого страху, щоб нас хто бачив, хоч, як я сказав, була ясна ніч. Одначе Семен розглянувся добре довкола, якийсь час наслухував і аж потім пішов зі мною, дуже скоро. Перебігли ми поле і запали в ліс.
На скраю ліса Семен задержався тай каже:
— Отвори ти добре очі як рись, гляди гостро і міркуй собі та запам'ятай дорогу, щоб ти тут добре визнався та щоб ти міг трапити без мене чи днем чи ніччю туди, куди я тебе тепер заведу. Так уважай і пам'ятай, як коли б тобі йшлося про смерть або життя.
Вступили ми в ліс і йшли довго, дуже довго, що мені то кілька годин здавалося, а Семен по дорозі все вчив мене, як пізнавати дорогу, показував мені знаки, по яких я маю братися то просто, то вліво, то вправо; туди підеш, так скрутиш, відси просто, наче з лука стрілив, на північ візьмешся. Казав мені лізти на дуже високу сосну і сам виліз, а відтам на зорі казав уважати, котрі з них мені добре дорогу покажуть, коли б цього було треба.
Вкінці прийшли ми на більшу поляну, сховану в чорній гущавині, з одного боку від ліса перекраяну глибоким яром. Від тої поляни на північ ліс виразно наче вгору скочив, бо так стрімко там лісовий ґрунт піднімався, що ми нараз станули мов перед стіною і коли б були хотіли дістатися далі, не збочуючи з дороги, то хіба лізти по драбині треба було б. Тут Семен станув і питається:
— Ти запам'ятав собі добре дорогу?
— Запам'ятав.
— Трапиш додому?
— Траплю.