Проклятий камінь
Шрифт:
І сиджу я так в укритті, чекаю і вважаю. Сонце вже добре стало западати, ліс потопав у мрячній тіні, хоч за лісом іще мусів бути день, коли рубання устало і бачу, що люди забираються додому. Пішли всі, один лише лишився, певно пильнувати знаряддя. З одним то вже мені лекше — гадаю собі — але всетаки тяжко, бо ж не переможу його, ні не вб'ю, тому буду ждати темної ночі і вважати, коли засне.
Не спускаю того вартівника з ока, прошу Бога, щоб то йому скоро зібралося на спання. Він трохи крутився по поляні, став складати до купи полишене знаряддя, але перестав; наслухував, наче б кого виглядав, може своєї жінки, яка мала принести йому вечеру; свиснув теж кілька разів, наче на собаку, подумав хвилю, а вкінці закинув на плечі полотнянку тай пішов.
Поляна опустіла. Я підіждав іще хвилину, чи не вернеться, а як побачив, що його серед дерев уже ніде не видати, вийшов із криївки, схопив мотику і зі стукаючим серцем забрався до роботи. Так як мене Семен учив, відмірив я дев'ять кроків, укляк, назначив собі місце від коліна, встав і нумо копати. Я вже ані не оглядавсь, ані не надслухував, чи не йде хто часом. Це нічого не помогло б, бо мені від того жаху і хвилювання очі й духа заступило і лише бреніло в мені в голові, наче в улию.
Недовго я копав. Ледве кільканадцять разів мотикою землю викинув, а вже натрапив на щось тверде. То був великий череп із горшка. Відкинув я його на бік і бачу другий череп такий самий, а на ньому шкіряний мішечок такий малий, що в пригорщу легко його взяти, червоним шнурком зав'язаний і довкола добре оплетений. Сховав я його добре за пазуху. І хочу дивитися, чи нема ще чого, коли нараз мене хтось хапає за обшивку і чую за собою слова:
— А ти, злодюго, що тут копаєш?
Я застиг і здавалося мені, що душа з мене вискочить! Уже мені не треба було оглядатися, хто то такий, бо по голосі пізнав я, що то гайдук Ґерґей.
Хвилиночку то я наче закаменів, але лише хвилиночку. Бо коли я вже раз знав, що то Ґерґей, ворог, розбишака, злодій нашого хліба, такий у мене дух злости повстав, така горяч облила мені серце, на таку відвагу, а радше на таку скаженість зібралося мені, що був би дав роздертися на кусні, а не втікав би перед ним.
Зірвався я на ноги, і шарпнувсь із усієї сили, а він мене за карк держить, наче залізними кліщами схопив, до землі притискає мене. Схопив я обіруч мотику та, як нею не замахну з усієї сили поза себе, так насліпо, не знаючи в що поцілю, чи в лоб, чи в рам'я, чи в ноги гайдука. І тільки почув я зойк і що мене рука пустила, а Ґерґей бебевх! на землю.
Скочив я вперед, обертаюся до Ґерґея, а мотику держу обома руками, готов боронитися аж до смерти. Бачу: Ґерґей лежить на землі, а кров йому з голови цюрком тече, біля ж нього стоїть підстароста Бжезінський та ще якийсь чоловік високий, рудий, по чужинному зодягнений, певно один із тих львівських німців. Німець той не рухався з місця, лише в мене очима ніби стрілив, так гостро і пронизливо глянув. А підстароста з келепом на мене садить:
— Бий, убий! — кричить.
Я відхилив голову перед келепом, бо підстароста мало не поцілив мене гострим кінцем, а тоді певно був би я не вийшов із того з життям. Одинокий мій рятунок був у втечі, тому лише стільки бачив мене Бжезінський, що йому треба було на розвалення голови, коли б його келеп був не хибив. Скочив я в ліс, утікаю що сили й духу. Чую тільки голоси: Лови, лови! але щораз дальше і слабше, аж цілком замовкло в лісовій глуші.
Впав я на землю, наче неживий від великого змучення, а мусів добре зімліти, бо не знав, що зі мною, так наче б я втратив життя й пам'ять. Як нарешті опам'ятався серед шуму дерев, окутаний нічною темрявою, не знав зразу, де я і що зі мною діється. Щойно по хвилині стануло мені перед очима все, що зайшло на поляні.
Пощупав я за пазухою, чи той викопаний мішечок маю ще, та вже майже не жалував мого клуночка зі святочним одягом і з чобітьми, який лишився на полянці. А то був увесь мій маєток. Та й заснув я смачно наче на найм'ягчій постелі.
Пригода з татарами
Коли я пробудився, вже дніло, а рівно з ранньою зіркою і в моїй бідній голові стало світати і тепер мені було ясно, що я наробив і яке нещастя сам на себе стягнув. Змовив я молитву і став роздумувати над своєю гіренькою долею. Та що більше роздумував, то більша тривога мене збирала, що я пічну тепер і який кінець прийде мені?
Вважай же ж, небоже, — так я собі говорив у думках — як ти тепер висиш і що тебе жде? Вбив ти Ґерґея — бачили тебе, як ти викопав Семенів скарб. Семен убив жида, ти вбив гайдука, обидва ви злочинці, обидва вбивники, а що гірше, обидва ви спільники і грабежі й убивства, бо кожна дитина в Кульчицях знає, що ви приятелювали. Семена вже викликали всюди і пішли за ним листи і до городів і до міст і до вояцьких станиць. Підуть тепер листи і за тобою всюди, а що буде як зловлять тебе? А певно зловлять, бо де ти втечеш, коли не знаєш ні світу ні людей? У темний льох насамперед кинуть, потім візьмуть на муки, а вкінці або повісять або кат мечем голову тобі зрубає, а може і почвертують тебе в Самборі на ринку. Куди ж тепер підеш і де голову склониш? До Кульчиць не вернешся ані до мами, ані на роботу до Солі не підеш, бо ти вже Процеві казав розповісти, щоб тебе там шукали і вже всі знають про це.
Страшна розпука огорнула мене, коли я так усе це роздумував, а вже найбільша, коли подумав про маму та як її серце буде боліти з жалю, що я перемінився в злодія й убивника та що я вже для неї помер, бо хоч мене не зловлять і не покарають смертю, то і так більше не побачить мене. Чи не краще, щоб я сам повісився в лісі на першій сухій гілляці?
Але по добрій хвилині, коли я того жаху і тих страшних думок добре наївся, дав мені Бог знову якусь розраду, бо так то є по старому в людині, що найде в, самій собі й отрую, і лік на неї, і зі своєї власної душі, наче з одної і тої самої криниці, і гіркого і солодкого нап'ється, а відки йшла тривога відси нараз і відвага росте.
Або я направду такий злочинець? Або я щось із нечесного замислу зробив, із захланности, з жорстокого серця? Коли я вбив Ґерґея, тож я не хотів його вбити, бо хто зна, чи мене на смерть був би не скатував цей лихий чоловік і що було б чекало мене. А й так іще не зовсім про мою шкіру мені йшло, але також про цю Семенову тайну, про цю його таємничу річ закопану, на яку я йому присягнув. То може я тепер перед людьми злочинець, але перед власним сумлінням ні, Бог бачить. І коли б я тепер перед матір'ю станув, міг би їй сміло в очі глянути і за злочинця певно не мала б мене.
Коли так мені відваги трохи прибуло, вже мені і лісова глуша не здавалася такого страшною та й завтра не таке чорне, хоч було певне, що мене доля кинула в світ наче камінь із пращі та що я чув, як лечу, а не знав, де впаду. Тепер треба було думати про найближчі клопоти, як із того ліса безпечно видобутися, куди йти, де людей шукати і хліба. А що зробити з тим викопаним мішечком? Виняв я його зза пазухи — не велика то річ, легенька, а ось давить мені голову, наче величезна каменюка.
Не мав я досі часу побачити добре, що це таке. Щойно тепер приглянувся. Дивлюся: мішечок із м'якої шкіри, обв'язаний шовковим червоним шнурком, а в мішечку щось тверде, кругле, наче яйце. Думаю хвилину: розв'язати мішечок чи ні? І не знаю, чи вільно мені це та чи не зломлю присяги. Але ж бо я не задля цікавости зроблю це, лиш обережність сама велить, щоб я знав, як це ховати, як носити, щоб не стовкти, коли воно крихке, не попсувати, коли слабе.