Проклятий камінь
Шрифт:
Мені дуже сумно стало і дуже тяжко на душі, що ось інші, такі вбогі як і я і такі молоді як і я, а вже знають, куди йдуть і де зайдуть і яке завтра їх жде за Божею волею, а я не знаю, де мені ногою ступити, де голову приклонити, чого шукати і чого ждати. Я наче той листок несений вітром, непевний, куди доля несе мене і де кине мене та як згину. Не міг я здержати жалю тай став плакати, закриваючи лице руками.
— Чого плачеш, Івасю — каже до мене Красовський і видно, спочуває мені від щирого серця… Послухай, навчу тебе гарної пісоньки на забуття смутку, такої успішної, що йно хіба молитва від неї успішніша. Послухай:
Кто тилко знаєт, же Господь на небі, Hex ся не журит о своєй потребі; Коли Спаситель розказал нам жити, То й розгадаєт, що їсти і пити, Одежду дасть грішному тілу Упасти не дасть своєму ділу. Тилко всякі справи Кинь з руки ласкави, Будеш доброй долі Не згинеш ніколи При Єго милости. А хоць хто прикро і на тебе глянет, Вдові, сироті нех серце не вянет. Крикнеш до Бога: «Рятуй мя, Господи, І потішай мя во моєй пригоді!» Прудкая пред Ним летит стріла, Твоєго ані рушит тіла. В полудень і в нощі Ближній Бог помощі. Ані з своїм брати Тужи вічной страти: Господь Бог над нами!Слухав я цієї пісоньки, а за кожним її словом спливала мені розрада у серце.
Як уже сонце добре було на небі, побудилися всі й повставали. Ляшкевич приступив до мене, поклав мені обі руки на рамена тай каже:
— Я ще тобі не дякував, сину, але вже тебе маю у вдячному серці тай там на все останеш, а то по старому більша річ, ніж сама подяка. Я не знаю, хто ти і який ти, чесний чи ні, але це знаю, що Бог зіслав тобі віру на моє спасіння, а так без тебе не був би я вдячний Богові, коли б не був вдячний і тобі.
Сказав це, поцілував мене в голову, а я його покірно в руку.
— Я ніякий пан і не багач — говорив далі. — Я слуга й не високого стану, хоч доброму панові служу. Золотом тобі не заплачу, бо його не маю, а що я для сина мого зробив би, коли б його мав, то і для тебе радо зроблю, коли твоя воля піде за моєю волею. Бо бачиш, відвага не все з чеснотою в парі ходить. Стріляти вмієш, то знаю, але чи працювати вмієш, того не знаю. Каже Красовський, що ти сирота і шукаєш хліба. Кажи, як ти хотів би, щоб тобі помогти?
— Візьміть мене до Львова, — відповідаю і знову в руку цілую його.
— А що ж там будеш робити?
— Хліба шукатиму.
— Найдеш його в нас, при мені і при панові Шпиткові, коли варт будеш його. В ім'я Боже їдь зі мною до Львова!
Я так зрадів на ці слова, що забув усе своє нещастя, перебуту нужду, тривогу, що ще перед хвилиною сушила моє серце, Ґерґея, якого я лишив у крові на майдані, чорну скриньку, в якій сидів проклін, замкнений на ключ, усе, лише матері ні, яка мені зараз станула перед очима, так, наче дуже радо гляділа тепер на мене і на цю мою розраду.
Багато ще розказувати б, як ми вкінці найшлися на возі в дорозі до Львова. Стільки хіба скажу, що ми берегом ліса, обережно, а все той ліс маючи на думці, як безпечну втечу, зійшли до села Гошан. Там нас заспокоїли, що то були останні татари ті, що ми їх бачили вчора, та що всюди до Львова вже безпечно. Дістали ми підводи тай щасливо їхали до Львова. Співчували подорозі людському знищенню після того татарського загону.
З жалем минали ми Любінь, увесь у пустелю і згарища перемінений, що лише зрідка вихилявся з ліса на Горбах, як винужденілий чоловік, що врятувався з голим життям, а тепер зі сльозами благав милостині.
Ще був добрий день, коли ми станули у Львові. Я досі не бачив великого міста; у Самборі лише був я кілька разів із мамою, а виглядав мені дуже величавий. Тому я вибалушив очі, коли нараз ми з'їздили з гори до міста і я побачив стільки мурів, стільки башт і стільки веж, що здавалося, там у тих укріплених мурах нема домів лише самі церкви і самі замки. А це все довкола обкопане фосою й валом і замкнене великими боронами на залізні ретязі, товсті наче дрючки. Як усе це замкнуть на ніч, тоді ввесь Львів сидить наче у кованій замчистій коморі, що хіба птах дістанеться до міста.
В'їхали ми в ринок по камінній дорозі, а я здивувався, що така пуста та оглядався за тими людьми, які живуть у тих високих кам'яницях на два і три поверхи, бо ледве тут то там промайнув хтось. Але зараз пригадав я собі, що то було після моровиці, яка щойно була устала та й то ще не зовсім. Іще мало хто вернувся був до міста з тих, що втекли перед пошестю, а з тих, що не мали де втекти, мало хто лишився живий, і в очах тих, що лишилися при житті, малювався великий жах. Пізнати було, що безнастанно гляділи на смерть і самі ждали смерти ввесь той час Божого допусту. І мені зробилося сумно й душно та здавалося наче б мене живцем хотіли замурувати і наче я вже тепер не мав чим дихати.
Станули ми перед домом дуже високим а вузьким, бо мав лиш по три вікна на кожнім поверсі; збудований був із тесового каменя, з брамою такою широкою надолі, що вже лише на одно вікно збоку лишилося місця. Брама була замкнена, а цілий дім виглядав на пустий і зовсім вимерлий, бо всі вікна мали замкнені віконниці, а на туркіт воза по кімнаті ніхто не вийшов ані не виглянув.
Перший зіскочив із воза Красовський, схопив за залізну довбешку, що була впущена у браму, і став сильно тарахкати. Зі сіней йому відповідав лише глухий гук, наче з величезного барабана. Я тимчасом задивився в дім, передовсім у браму, бо над нею були три людські голови, різані з каменя, а кожна з них здавалося гляділа на мене то смішно то грізно, що й у сні не бачив я ніколи таких кошмар. Одна з них була з рогами і пащу страшно на мене розз'явила, наче хотіла мене пожерти, друга кудлата викривила до мене широку пащу, третя мала великі мертві очища, а з-поміж страшних вусів звисав їй поганий язик. Жах збирав увійти до тої брами, коли б над нею вище не було Пресвятої Діви з Дитятком, також вирізаної з каменя, всеї в полум'янистих проміннях, із вінцем золотих зір над короною.
Відчинив нам нарешті дужий чолов'яга, високий і плечистий, наче той Перевернигора з казки. То був сторож дому й заразом і робітник до тяжких робіт біля дому й торгівлі, або гамаль; так у Львові називали з-турецька таких слуг. У довгих, дуже широких і склеплених сінях вдарило на мене якесь тяжке повітря, а таке гостре і запашне, що аж в очі й ніс било і гризло. Пізніше сказали мені, що воно на те, щоб відігнати пошесть. За час неприявности пана Шпитка й Ляшкевича, цей сторож, що лишився був сам пильнувати дому, безперестанно кадив паленим оцтом, камфорою, сіркою й різним зіллям. Ляшкевич порозмовляв хвилину з Довганем, бо так називався цей сторож, і пішов до горішних світлиць. Довгань запровадив мене до малого темного ванькирика в подвір'ї, вказав мені постіль, але не сказав ані слова, та лишив мене самого. Вже смеркалося, то я поклався спати й заснув.