Проклятий камінь
Шрифт:
— Довгане, а шукали мене тут із ратуша?
— Шукали, — каже Довгань і тягне мене за собою до індермаху.
Я був без шапки, бо лишилася у Фукса. Toж кажу йому, що мушу взяти собі стару шапку з мого ванькирика. Пустив мене, але йшов слідом за мною. Вже було зовсім стемнілося. Йду на помацьки в кут, де стояла моя скринька, а мав я на думці не шапку, але цю залізну Семенову коробочку. Чи є ще вона? Шукаю — скриньки моєї нема.
— Довгане, а моя скринька? — питаю переляканий — може забрали мені її?
— Може були б узяли, — каже Довгань, — але я її завчасу сховав. Є в індермасі за белями бавовни. Іди й ти зараз туди, сховайся за белею, а з Фуксом не заходи собі!
— Довгане, хай Бог заплатить вам за те, що ви мене живого видерли цьому злюці! В саму пору було, бо коли б не ця щаслива нагода, вже було б по мені!
— То ніяка нагода, — пробурмотів сторож. Бо у нього все так було, коли говорив що — я тебе рано здалека бачив, як ти з Фуксом за панбрат ішов. Я ввесь час мав Фуксів дім на оці, а коли тебе не було і пан Ілля розпитував, а Красовський і Чесак приходили, добре я їм говорив: Фукс! Вони сміялися з мене, а моя правда була: Фукс.
Завів мене до склепу між товари, де вже була моя скринька. Я ніби шукав шапки, а хопив за сукманку, нащупую, залізна коробочка є! Виняв я її й крадьки сховав у кишеню, хоч і так Довгань був би не міг бачити, бо в індермасі була темна ніч.
— Довгане, — кажу я тепер — заки розвидніється, мене вже тут не буде. Така Божа воля, що хоч я нічого злого не зробив, мушу втікати перед злими людьми. Одначе мушу бачити пана Ляшкевича, конче мушу. Маю вельми важну справу до нього. Чи пан Ляшкевич дома?
— Пан Ляшкевич нагорі, а пани на вечері з тим купцем, що приїхав.
— Ідіть же до нього, благаю вас, ідіть і викличте його мені. Скажіть: маю важне діло до нього. Не моє діло, чуже, але важне, дуже важне. Ідіть же, прошу вас! Я вам лиш одно скажу: Фукс!
Довгань надумувався трохи, але пішов. А певно це його найбільше переконало, що я Фукса назвав. За хвилину вернувся з ліхтарнею, а за ним прийшов Ляшкевич. Не сказав до мене ні слова поглянув лише мені в очі, та здавалося мені, що не з гнівом, а наче з жалем і смутком.
— Пане Ляшкевич, не про себе хочу я вам говорити, не пора тепер на це. Але візьміть отсі папери тай несіть їх зараз до пана Шпитка й до цього купця з Венеції, брата доктора Курція! — кажу я тай витягнув із кишені папери, що їх найшов у коморі у Фукса і даю йому їх до рук.
— Що то за папери й відкіля маєш їх? — питається Ляшкевич.
— Фуксові забрав я їх, а що в них, подивіться.
Ляшкевич узяв папери тай пішов, а Довгань зачинив залізні двері від індермаху тай також відійшов. Пройшла добра година, коли я почув знову ключ у замку й увійшов Довгань.
— Пан Ляшкевич каже тобі йти до нього — каже й іде з ліхтаркою наперед.
Пішов я за ним на другий поверх, де була Ляшкевичева кімната. Застав я його самого. Знову глянув на мене так само як передше, з жалем і смутком, а мені це прикріше було, ніж коли б накинувся на мене з гнівом.
— Говори, як дістав ти ці папери? — питається.
Я розказав коротко, що вранці Фукс мене насилу запровадив у свою хату, що замкнув там мене у темній коморі, що я найшов там ці папери та втік крізь вікно. Але що зайшло між нами, цього й словечком не згадую. Ляшкевич каже на це: — Яке тобі діло з Фуксом?
Мовчу хвилинку, не знаю, що сказати, а вкінці кажу:
— Фукс хоче мати від мене оте, чого я йому не можу дати й хоче знати те, чого я йому не скажу.
— Ані мені?
— Пане Ляшкевич, — сказав я і цілую його руку — пробі, не гадайте зле про мене! До часу вірте, що я не злочинець і на совісті не маю ніякої вини. Не викажеться на мене ніщо, але я сьогодні сам не в силі оборонитися, хоч як бажав би цього.
— То не кажи мені, — каже Ляшкевич — коли не хочеш, або не можеш. Я навіть не рад знати. Волю вже так. Та мусиш знати, що у пана Шпитка не можеш остати, а у Львові також ні. Шукав тебе пан війт, хотів тебе на ратуш. Пан Шпитко казав, що тебе вже нема дома. Коли ж ти вернувся б, обіцяв зараз ставити тебе в уряді. А цього тобі не треба говорити, що пан Шпитко додержить слова.
— То маю зараз іти? — питаю.
— Через ніч уже лишися і завтра ввесь день, але щоб тебе око людське не бачило. Один лише Довгань буде знати про тебе. Тридцять літ служу панові Ярославові, а за ввесь той час я ні разу не збрехав. Та коли спитає мене, скажу, що тебе нема. Ти вирятував мене з нещастя, може й від смерти. Тому й я тебе хочу вирятувати з нещастя а може також від смерти. Але вже сквітуємося. Вже нічого більше не можу зробити.
Великий жаль стиснув мене за серце, що трачу і добру славу й добродія, що ті всі чесні люди, котрих мені Бог дав був сироті, за злочинця тепер матимуть мене та що знову мусітиму тинятися по світу, наче собака бездомна. Я розплакався і від цього плачу слова не міг промовити.
— Бог тебе не покине, радше стелиться тобі тепер дорога, на якій можеш доступити великої ласки, — потішав мене Ляшкевич — коли ти варт її. Чого ти так дуже бажав, тепер маєш: поїдеш у Туреччину!
— В Туреччину! — скрикнув я і власним ухам не вірив.
— То Боже Провидіння. Папери, що ти їх забрав із дому Фукса, я віддав братові доктора Курція з Венеції. То цирографи і записи на великі суми, що належать його небіжчикові братові. Без цих паперів, хто зна, чи був би він їх коли-небудь відібрав, а в них лежать великі багатства. Отже пан Курцій, вдячний за це, призначив для тебе десять цекінів. У твоїй скарбонці призбиралося також трохи гроша, разом то дасть суму. З цим можеш батька шукати. Дорога не буде тебе коштувати ні там, ані назад, коли Бог щасливо поможе.
Я впав до ніг Ляшкевичеві, хотів цілувати його ноги, але він не допустив до цього і говорив далі: — Так зложилося на твоє щастя, що позавтра виїздить пан Гарбар із валкою до Туреччини. Попрошу його, щоб узяв тебе зі собою. Поїдеш як його челядник. Дам тобі також листа до Рущука до василіянина о. Володимира. Він там тепер є тай знає про багатьох християнських бранців. Може він що чував про твого батька, то поможе тобі. І гроші і лист передам тобі завтра вечором Довганем. Як найти пана Гарбаря, також дізнаєшся від Довганя. Завтра ввесь день пересидь у криївці, щоб тебе, сохрань Боже, ніхто не бачив, бо йде про твою голову.