Проклятий камінь
Шрифт:
Коли я так приглядався, бачу нараз, що коло одної гармати стоїть якийсь чоловік, дуже нещасливий, грубезним ланцюгом до неї за одну ногу прикований. Козарлюга невисокий, але зате барчистий, та дуже виснажений, з великою, чорною, але вже шпакуватою бородою, лице худощаве, очі запалі; визирав із них голод і смуток. Був майже нагий, бо мав на собі одіння зі згребного полотна, майже в лахмітті, діра на дірі, скрізь тіло визирало.
Із спочуттям у серці глянув я на нього. Він оглянувся довкола, головно в той бік, де топчі розложилися на мураві, та починає тричі хреститися. Видно, хотів нещасний дати мені знак, що він християнин. Я підступив ближче. Він сів на землю, бо досі стояв, ніби відвернувся від мене в противний бік і говорить спровола, притишеним голосом, але виразно, по українськи:
— Християнська душе, чоловіче милосердний, чи ти мене чуєш і розумієш?
— Чую і розумію — відповідаю тихцем, але так, щоб він міг мене чути.
— Слава Богу, що ти не німець, бо я тебе за такого мав — каже цей в'язень на ланцюгу, видно так йому здавалося по моєму одязі. — Не дивися в мій бік, але на місто, на мечет дивися.
А був недалеко мечет, себто турецька святиня з вежею й золотистим півмісяцем на вершку Тож я ніби дивлюся на цей півмісяць, а вуха пильно надставляю.
— Душе християнська, пожалій християнської душі! На святого Спаса і Богородицю благаю тебе, подай мені пильник. У хлібі мені його подай. Там, бачиш, недалеко пекар, купи два бохонці хліба, один ніби для себе, а другий для мене. Розкрій один хліб, сховай у ньому пильник і подай мені, а не бійся, бо нам милостиню вільно давати, коби не в грошах, бо ті собаки зараз відберуть.
Коли б я навіть не мав був страченого батька десь між турками, був би тому нещасному бранцеві зробив, що він просив, хоч би то не зовсім безпечно мало бути. А тут я ще подумав, що хто зна, чи і мій бідний батько не в такій самій нужді тепер жиє, до Бога зітхає, благає визволення? Тож іду я на безестан, себто базар, то є на те місце, де є самі крамниці з різними крамами. І зараз бачу цигана коваля, що сидить на землі, а перед ним на продаж молотки, кліщі, пилки, пильники, цвяхи й інший ковальський крам. Вибрав я пильник, який мені виглядав найліпший, зовсім не торгувався, бо йшлося про важнішу річ, ніж про один або два аспри, на які мене циган ошукав. Купив я два бохонці хліба, скрився в закутині одного дому, де ніхто не бачив мене, розкроїв один хліб надвоє, скрив у ньому пильник, а крім того ще й один золотий цекін, що стільки значить, як добрий дукат.
Узяв я ці два хліби, сам зачинаю ломити мій бохонець і ніби смачно їсти тай, так заїдаючи, підходжу знову до гармат. Цей бранець ніби мене вперше побачив, зривається зі землі та хоч топчі в наш бік дивляться, наче прошак простягає руку, потрясає голову і до мого хліба молиться. Я ніби хвилину вагаюся, а потім цей другий хліб із пильником і дукатом подаю йому. Він хапає його жадібно і зараз наче виголоднілий пес кусає його, кріпко держучи обома руками, щоб не розлетівся. Бачили це топчі й один на мене щось крикнув і рукою махнув, щоб я геть собі йшов, але хліб тому в'язневі лишили.
Кілька днів побули ми в цьому Рущуку і купці вже покінчили свої справи. Був час їхати, тимчасом Гарбарів візник не лише не виздоровів, але ще тяжче занедужав. Не було надії, щоб недужий скоро повернув до здоров'я, а наша валка не могла уже довше тут залишитися. Треба було конче шукати нового візника. Не легко воно було в чужому місті та ще й між бусурменами. Аж зголосився якийсь болгарин.
Приходить до Гарбаря, кланяється низько тай каже: — Шукаєте, пане, арабаджика?
А треба знати, що так тут із турецька називають візників.
— Шукаю.
— Візьміть мене, коли воля ваша.
Видно, сподобався Гарбареві цей чоловік із самого погляду, бо не відправив його так зараз із місця, як інших, що зголошувалися. Мені тимчасом здавалося, наче б я того чоловіка колись знав, або принайменше бачив колись, але ніяк не можу собі пригадати, де то було. Коли так увесь час дивлюся на нього і шукаю в пам'яті, він також скоса поглядає на мене і незначно моргає оком, наче б хотів мені сказати: «Не кажи, що знаєш мене!» Щойно тоді пізнав я його відразу: це ж був не хто інший, а той бранець, прикований до гармати, якому я подав пильник у хлібі.
Коли б так був не глянув на мене й не дав знаку очима, був би я його ніколи не пізнав і в пам'яті даремне шукав би, бо так змінився, що рідний брат був би відперся його на перший погляд. Обголив бороду, підстриг і підкрутив уса, а зодягнений був убого, але чистенько, як то болгари люблять зодягатися. Мав велику баранячу шапку, темний каптан, широкі згибчасті шаравари, на ногах личаки, а перепоясаний був червоним вовняним поясом.
Я не чув, що він відповідав Гарбареві на його запити, але міг зміркувати, що Гарбар не всьому якось був радий і не всьому вірив, що чув. На болгарина наче з недовір'ям поглядав, надумувався й вагався. Та вкінці таки згодився, але виразно показував, що робить це з біди й конечности. Новий візник зараз пішов до возів і вже того дня навіть не виглянув із стайні.
На другий день раннім ранком мали ми виїхати в дальшу дорогу. Коли я побачив, що мій львівський одяг дуже впадає в очі та що в ньому між турками недобре буде вештатися, головно коли вже буду сам і без опіки, купив я собі при помочі нашого коршмаря в безестані вбогий болгарський одяг і зараз надягнув його. Гарбар похвалив мене, сказав, що сам хотів мені таке порадити.
А наш старий візник уже так занедужав, що став просити та благати, щоб йому конче спровадити священика. Новий наш візник каже: — Найкраще відставити його до манастиря Пресвятої Трійці. Там він і висповідається й ченці ним займуться.
Рада його подобалася всім і рішили його там відставити. Мені щось наче стрілило в голову: «Піди там, може щось про батька довідаєшся!» І став я просити, щоб мені дозволили піти в манастир.
Занесли туди недужого і я пішов із ними. Пішов я та й прошу одного ченця, щоб завів мене до о. Ігумена, бо маю дуже важну справу. Чернець не відмовився, завів.
Привітав я по християнські о. Ігумена та й відразу кажу, чого я прийшов: чи не міг би він порадити мені, як відшукати батька, і подаю листа від Ляшкевича.
А о. Ігумен питається:
— А як твій батько називається, може він є в моєму списі, бо я, знаєш, маю спис багатьох бранців, що просили мене, написати про них до їх родин.
Зрадів я на таке тай кажу: — Максим Білик.
— А Білик — каже о. Ігумен — так, перед кількома місяцями бачив я його.
— Значить мої батько живі — зрадів я. — А де ж бачили ви його, преподобний о. Ігумене? — питаю.
— Бачив я твого батька у Варні — на султанській ґалері. Продали його до весла. Просив мене, щоб дати знати жінці — говорив, заглядаючи в записки — та переказати їй, щоб при моїй помочі або при допомозі львівських вірмен викупила його з неволі та щоб на це продала солтисівство. На викуп треба 500 талярів. Галера, що на ній є твій батько, належить до ґалер, що мають пристань під Мезембрією й тамечки треба тобі про нього питати.