Проклятий камінь
Шрифт:
— То ти знаєш мене? — каже і веде мене далі.
— А ви мене знаєте? Що я вам винен і чого хочете в мене?
— Ти Івась Білик із Кульчиць, — каже Фукс спокійно, але так гостро, аж мене зморозило. — Ти Івась Білик і коли не підеш зі мною тихо, спокійно, покірно, як приятель із приятелем, то пам'ятай, що лише пальцем кивну, а перед тобою наче земля розступиться, зараз тут буде Ґерґей і війт, а за ними міські посіпаки.
І приклав палець до уст, казав мені мовчати і знову так грізно глянув на мене, що мені поза шкіру наче мурашки пробігли. Не було що надумуватися довго. Коли б я був боронився і кричав, могло лише ще гірше бути зі мною. Тому я сказав собі, що краще йти на божу волю з тою страшною людиною, ніж відразу на ратуш до в'язниці, у страшніші ще може руки Ґерґеєві, війта, міських посіпаків, а хто зна, чи і не ката?
Так увійшли ми в Руську вулицю, а з Руської на ріг Ринку і до фатрівської камениці. Там жив Фукс. Ми ввійшли на перший поверх. Фукс застукав голосно до дверей. По хвилі відчинила нам стара, погана баба, з головою завиненою в жовту хустку, з-під якої вилазило сиве розкуйовджене волосся. Фукс дав знак цій бабі, а була це його мати, щоб собі пішла. Коли ми вже були самі в кімнаті, Фукс пустив мою руку, замкнув двері на ключ, сів на стільці та глядів на мене мовчки, наче кіт на зловлену миш. Я тимчасом уже трохи прийшов до себе, набрав трохи відваги тай став думати над собою, що то робити б та як видістатися з тієї матні? Я був уже великий хлопець, шіснадцятилітній, на мої літа доволі сильний. Тож глянув я на Фукса пильно, наче оком хотів змірити його й переконатися, чи дамся йому, чи ні, тай чи силоміць не видруся з рук того лихого чоловіка. Але Фукс видно зараз відгадав, що в мене на думці і що на очах, бо глянув на мене пронизливо, добув із піхви мечика, торкнувся пальцем вістря тай знову сховав, а потім так глянув на мене, наче хотів сказати самими очима: Не туди, братіку, дорога!
— Тепер можемо побалакати собі — сказав Фукс по хвилині.
— Я з вами, пане Фукс, не маю ніякої справи, — кажу.
— Але я маю з тобою — каже він на те. — Мусиш знати, що Ґерґей живий і приїхав із рудим Хаскелем до Львова.
— Ну й що з того — кажу вже сміливіше та бутніше.
— А те, що вони приїхали за тобою, щоб тебе схопити й дати на ратуш за те, що ти вбивник і злодій.
— Це неправда — кажу.
— Хоч і неправда, та вони так скажуть. А я хочу тебе рятувати. Ти мав спілку з козаком Тимченком, ти з ним напав Хаскеля й зрабував те, що жид мав при собі. Разом ви це закопали в лісі, а потім ти викопав.
— Я нічого не викопував — кажу.
— Ба, я це ніщо бачив у твоїх руках у шкіряному мішечку там у лісі.
Я онімів на таке. Досі ж думав я, що ніхто з них цього не бачив.
А він дальше: — Що це було?
— Не знаю нічого! — сказав я на це твердо. А він знов: — Де ти це подів?
— Не знаю нічого — я все своє.
І хоч він грозив мені і тюрмою й шибеницею, я не сказав нічого.
Тоді він уже лагідніше: — Дурний ти! На тортурах виспіваєш усе. А користь матиме з цього жид. А так мав би користь ти і я.
Так спокутував він мене, та я подумав собі: Хоч би прийшлося й згинути, додержу присяги. І вже хотів я так відповісти Фуксові, коли хтось застукав у двері. — Хто там? — питає Фукс.
— Отворіть, будь ласка! Це ми, я і пан Хаскель — обізвався голос за дверима.
Я пізнав голос Ґерґея.
— Аж тепер я пропав — подумав я собі — у два вогні попався. Та склалося інакше. Фукс ухопив мене за руку й повів до маленьких дверцят, отворив їх і друлив мене туди. Я злетів наче на якісь вузенькі східці, а кругом мене темрява.
Зараз підліз я вгору назад під двері, слухати, що говоритимуть. І чую: — А то лихо, що хлопця ще не маєте — каже Фукс.
— Його зловлять, а ви ходіть на ратуш, як свідок, що ви бачили, як цей хлопець у лісі копав і вдарив мотикою пана Ґерґея.
А Фукс: — Це все дарма, коли не маєте хлопця. Його не найдуть, бо втік.
— Утік? Куди? — скричали обидва.
— У Львові є чотири виходи, дві брамі, дві фірті — певно одною з них утік.
— Е, вам жарти в голові, а нам під ногами горить — кажуть обидва.
— А мені не горить, — каже Фукс спокійно, — бо я так, гейби мав його в кишені. Та за дурно не виявлю його вам.
Тут стали торгуватися за мене. Довго торгувалися. Жид давав сто, двісті, триста й п'ятсот дукатів, та Фукс не хотів відступити від тисячі.
Жид не мав при собі стільки грошей. То й рішили, що поїдуть до Винник, де жид мав свояка, який виручить йому потрібну суму. Фукс виняв ключ із дверцят і за хвилю вийшли всі три.
Втеча
Я аж лекше відітхнув, як вони відійшли, хоч і свідомий був у якій я небезпеці. Сливе безвихідній. На всі боки забезпечився драбуга: чи сяк чи так, йому все зиськ. Або мене страхом візьме й видам йому цю прокляту викопану скриночку й діямант буде його, а як ні, то віддасть мене жидюзі й дістане обіцяних тисячу дукатів. Та хоч би я й видав йому діямант, то живий не вийду з його рук; не схоче він мати свідка й жде мене те саме, що цього венецького доктора Курція, про якого оповідав мені Довгань, що Фукс його спрятав, а маєток загарбав і так вкінці злочин заховав, що досі ніяк не могли попасти на сліди. І стало мені ясно, що мушу відсіля втікати й то заразісінько, заки вони вернуться з Винник. Став я розглядатися довкола, бо очі вже привикли до темряви. Була це невеличка кімнатка. Згори падало слабесеньке світло невеличкими щілинками з-надвору. Очевидно є там вікно, але закрите віконницею. Та вікно так високо, що годі досягнути його рукою. Став я шукати чогось, що по ньому міг би видістатися нагору. Найшов якусь дерев'яну скриню й підсунув її так, щоб з неї можна досягти вікна. Виліз на скриню, станув на пальцях і шарпнув дошку, що була прибита замість віконниці. А скриня піді мною трісь-трісь, а я гу-гуп, як довгий, на землю.
Зірвався я зараз на рівні ноги. А в кімнатці вже ясно, бо та дошка вже не заслонювала вікна. Приступаю до паки, а на ній віко заломалося й тому я впав. У паці різні, різнісінькі папері й книги якісь. Сів я на паці й думаю, що мені діяти. А все дивлюся в це кругле віконце, що одно-одиноке могло бути виходом для мене з цеї тюрми. Та чи продістануся я крізь нього? Воно дуже маленьке. При тім став я розглядати папері. Не розумів я їх, бо всі були писані по латині. Було там ще кілька плящинок і довгий кинджал.
Впав мені в очі насамперед кинджал, бо міг мені бути дуже пожиточний у потребі. Взяв я його в руку і виняв із шкіряної піхви; трохи була його ржа над'їла, але ще був гострий і як зброя міг добре служити. Згорнув я потім папері тай хочу їх назад укинути до скрині разом із тими плящинками, коли на однім із них падає мені в очі виписане більшими буквами назвище: Андрій Курцій. Я кинувся на ці папері та дякував у думці Красовському, що навчив мене читати, бо переділе я ледве з друкованого вмів читати, а писаного ні в зуб. Було тих паперів кільканадцять штук. Я хоч не міг усього не лише розуміти, але навіть і відчитати, то ясне було, що все це торкається того венецького доктора Курція, що то задержався був у Фукса у Львові та так загадочно згинув без сліду і без вісти. Мене зморозило, я здеревів. Здавалося мені, що з тих паперів тече кров і що як добре зачну заглядати по кутах між те хламіття, найду там трупа. Дзвонило мені в ухах, і вже з тих паперів стало мені зовсім певне, що Фукс убив доктора Курція та що так же, мене вб'є. Тепер було мені ясно, що маю лише двоє перед собою: втекти або вмерти, а третього нічого нема.