Проклятий камінь
Шрифт:
Чесак розсміявся, але на мене глянув щирим оком, бо зараз пізнав мене. І вже забирався до міри, а тут Красовський: — А може лишилося вам іще щось з хотинської війни, хррр! з тої добичі, що ви її на турках мечем здобули, хррр! то переробіть на нього злотолитий везирський каптан або прикрійте йому що з тої султанської соболевої шуби…
— Або сирійте добре штани Красовському! — озвався нараз за нами якийсь приємний, хоч гнівний голос, наче срібний дзвіночок. — Або кажіть йому порядно вилатати шкіру в варстаті, або йому ліктем плечі перемірте, або зовсім уже переніцуйте того спудея, бо може навиворіт буде ліпший!
Обертаюсь і бачу: в самих дверях другої хати стоїть дівчинка, рік їй може тринадцятий,
— Панна Оленка! — озвався Красовський ніби переляканий. — Я й не сподіявся!
— І я також не сподівалася, щоб Красовський із мого батечка такі собі робив жарти! Красовський не сподівався, що я чую, а то поганий викруті Чого Красовський не сміє батькові при мені говорити, того нехай не сміє говорити, як мене нема! Я не позволяю, не позволяю!
Красовський забув язика в роті, а мені вперше притрапилося бачити це в нього. Бо він завжди мав відповідь готову на все і ніхто з нас ніколи не дорівняв йому язиком. Повертівся трохи на місці, наче б хотів щось сказати, але потім уклонився чемно і мовчки вийшов із хати.
Чесак за той час глядів на свою дівчинку наче на святий образ, увесь розрадуваний, а лице дивно роз'яснилося йому, що виглядав, як інша людина. Оленка прибігла до нього, обняла його раменами за шию, гляділа йому щиро-сердечно в очі та говорила: — Пощо ви, тату, розказуєте чужим людям про хотинську війну? Кожний знає, що ви там були в таборі та що чесно робили те, до чого згодилися, і що ви навіть не взяли заплати. Чи то не маєте мене, Оленочки, на це, щоб я слухала вашого оповідання? Чи Оленочка не цікава, не терпелива, та може не вірить, коли розказуєте їй?
Чесак нахилився до Оленки і тільки повіки моргали йому і вуси тряслися, а потім упало йому з очей кілька сльозин, великих наче горох, просто на волосся Оленки.
— Красовський добрий хлопець і я його дуже люблю, — каже до Оленки. — Він лише зі збитків таке говорить, от по старому, як то звичай у спудеїв.
Я тимчасом стояв і не знав, чи маю ще лишитися, чи йти, коли Оленка обертається до мене і питає: — А ти за чим тут прийшов?
— Мене прислав тут пан Ярослав Шпитко, у якого я служу, щоб пан Чесак зробив мені такий одяг, як іншим його челядникам.
— А ти з-під Самбора? — питається Оленка.
— З-під Самбора, — кажу. — А як панна Оленка пізнала?
— Бо маєш такий одяг, як під Самбором по селах носять.
Я трохи застидався, бо то був одяг уже старий і подертий. Я мав уже інший, ліпший одяг, а цей старий брав лише до роботи.
— Коли ти з-під Самбора, — каже Оленка, — то може ти чував про купця Зазуляка?
Того купця моя мама добре знала і, як це я свого часу згадував, просила його, щоб листи писав до львівських вірмен, чи не чули чого про мого батька. Так теж кажу Оленочці, а вона на те: — То мій вуйко: рідний брат моєї небіжки мами.
— Щоб ти знала, Оленочко, — відізвався тепер Чесак, наче б його хто відразу відмінив — що то той самий хлопець, про якого я тобі говорив, що пана Ляшкевича оборонив перед татарами! А як він з лука стріляє!.. хррр!.. Коли ми на тих татарів наперли, а було їх кількадесять коней… хррр… коли ми пустилися за ними в погоню… хррр…
— Як не чкурнемо зі страху в корчі!.. — відзивається нараз хтось у дверях, посміхається з Чесака, наслідує його голос і хропіння.
То був той італійський мулярчук, що то тоді також був із нами в лісі. Називався Мікеліно Палермі, як мені пізніше сказали у Львові. Ввійшов до кімнати якось так незамітно, що ми навіть не чули його. Станув собі проти Чесака зухвало та викривляється. Оленка зблідла, прискочила до мулярчука, відіпхнула його і крикнула:
— Негідний ледащо! Геть зараз із хати! Мулярчук, замість уступити дівчині, відіпхнув Оленку сердито,
Так то я заробив собі на одного ворога, бо відтепер мав я його у Палермі. Але і здобув я собі теж прихильність добрих людей, бо до таких Чесак належав душею і тілом, а між мною й Оленкою вже відтепер була велика приязнь. Написав я листа до мами, а Оленка вислала його до свого вуйка Зазуляка в Самборі. Я був так певен, що дійде. В листі писав я мамі, як Бог ласкаво допоміг мені, що я найшов добрих і чесних людей, що вже сам на власний хліб учуся працювати та що мені все щось говорить до серця, що батько ще живий, що до нас вернеться та що тут у Львові інший світ і нема тут таких посіпаків, як підстароста і гайдук. Усі, з ким я тут пристаю, чемні й ласкаві для мене. Навіть Довгань, усе хмарний і воркітливий, наче б усякому божому сотворінню був неприхильний, часом на мене веселіше глянув і нераз тягар за мене радо підніс, не давав мені самому змучитися.
Але ця пригода не довго тривала. Насувалася вже тяжка хмара над моєю головою, хоч я її ще не бачив і не прочував.
Ой, нависли чорні хмари…
Одного дня під вечір робили ми порядки в торгівлі, заки замкнути її. Я помагав при обмітанні шаф і слоїв із порохів. Робили це в нас усе раз на тиждень, у суботу, дуже пильно і того дня все замикали крамницю вчасніше. Пильнував тої роботи завжди Ляшкевич.
Коли я так стояв на драбині і глянув крізь відчинене вікно на Ринок, бачу йде попри нашу крамницю якийсь високий, рудий чоловік. Приглядаюся ліпше, і бачу, що це той самий німець, який був із підстаростою на лісовій поляні тоді, як Ґерґей приловив мене при копанні. Німець так гостро і так пильно глянув був тоді на мене, наче хотів мене собі добре на все запам'ятати.
Я відвернувся скоро від вікна, щоб мене не побачив. Серце забилося мені з жаху, а було чого лякатися, бо ж той німець був свідком, як гайдук Ґерґей упав від моєї руки, залитий кров'ю. Мало хибувало, був би я впав із драбинки, так дуже налякався того німця. Я вдав, буцім то я дуже занятий роботою і цілу голову сховав за великий слій, який я підніс одною рукою, другою ніби витираю порохи. А рука бігала мені сюди й туди, аж дивно було, що я нічого не збив. Але добре так сталося, бо той німець під саме вікно підступив і поздоровив Ляшкевича. Ляшкевич подякував, але в розмову не вдавався і німець пішов далі. Підіждав я хвилиночку, аж добре відійде, злажу з драбинки і питаюся: — Пане Ляшкевич, що то за чоловік поздоровив вас?
— То Фукс, каже коротко Ляшкевич — фактор радного Гайдера.
Не знаю вже, як я скінчив цю роботу, бо напомацки рухався з отвореними очима, а таки сліпий, і так мені було, як коли б то тільки моя тінь була у крамниці, а я сам десь далеко на іншому світі.
Побіг я до мого ванькирика, хоч іти спати було ще за рано. Та я хотів бути сам один, щоб не показувати по собі, що я неспокійний і дуже боюся. Цілу ніч намучився я, щойно над ранком заснув.
Коли пробудився другого дня, а була це неділя, ніщо вже мені з того не було в голові, що мені вчора не давало заснути. А одна дурничка, що Чесак зробив мені новий міщанський одяг і що сьогодні вберу його вперше, так мене врадувала, що життя здавалося мені приємне, а світ гарний, як ніколи. Коли я вже зодягнувся, таким чепуруном здався сам собі та таким інакшим від учорашнього, що подумав собі: Нема вже вбогого Івася, я тепер пан! І зараз вибрався на місто.