Проклятий камінь
Шрифт:
Несміливо розв'язав я шнурок, майже зі страхом, начеб там гадина жива сиділа. Дивлюся, а в мішечку виразно: чорне яйце! Беру в руку, бачу, що зі заліза, придивляюся ближче і бачу, що з одного боку того залізного яйця є завіски, а з другого замочок, видно дуже мистецький, бо очко в ньому до ключа таке мале, що зеренце пшениці. Міркую собі, що це залізне яйце, то лише скриночка, а в середині там є щось, що буде для мене тайною, бо ключика в мішечку не було. Та для мене доволі знати, що це чорне яйце ні не стовчеться ні не зіпсується і я можу носити його в кишені як хочу.
А таки, хоч яке мале і легке, і нетяжко було його сховати, сотнаром ваготіло мені. Тож я з ним непевен був сам себе, ані моєї волі, ні здоров'я, бо як цього не згубити, як не зрадитися, як оправдатися, коли де труситимуть мене, бідного хлопця? А то зовсім не тяжко, бо бідному напасти і лихої пригоди довго не шукати. То так було мені з цим, наче з краденим золотом, наче на злодію, все шапка горіла.
Пустився я в дорогу тою темною, глухою пущею, бо треба знати, що в тих часах ліси як зачиналися від Самбора, так тягнулися цілими милями в різні сторони, як це я вже згадував. Ще вони були неторкнені, як то пізніше сталося за мого життя, що польські пани немилосердно вирубували, винищували та палили ліси, так що можна було сказати, що цілі ліси з нашої батьківщини поплили Вислою до Ґданська. Стільки мене козак Семен навчив, що я перебираючися через ліс, не блукав і не колував, як це приключається необачному, що в такім борі блукається туди й сюди, а там вертається, відкіля зачав іти. Я йшов усе в однім напрямі на схід, хоч не міг знати, куди мене заведе ця дорога.
Так ішов я майже цілий божий день, не відпочивав, лише коротко і зрідка, бо хотів якнайскорше віддалитися від того проклятого місця, де я вбив Ґерґея. Я був тоді певний, що я його напевно вбив. Обдер я і обшарпав одяг на собі, покалічив босі ноги, але не зважав ані на голод ані на біль, ані на страшне змучення, а пробирався щораз далі. Та я не бачив кінця цьому, бо вже певно добре було сполудні, а ліс не рідшав переді мною, ані не бачив я в ньому людського сліду. Я вже примирав з голоду і змучення і розпука бралася мене, що хіба прийдеться мені тут марно згинути. Нараз чую наче людські голоси недалеко перед собою. Обережно й помалу йду далі та з-поза дерев бачу невеличку лісову поляну, а на ній громадку людей. Всі зодягнені з-міська. Я провів цілу ніч і майже цілий день сам саміський у лісовій глуші, тож радий був, що бачу людей. Виходжу на полянку, здіймаю шапчину й кажу чемно:
— Слава Ісусу Христу!
Видно, ніхто не почув мене здалека і ніхто з того боку, від самої гущі не сподівався гостя, бо всі аж зірвалися з землі наче перелякані тай ніхто навіть не відповів на це християнське поздоровлення. Здавалося мені, що нема що тут робити між ними мені бідному. І вже я навіть не дивився на них, хочу минути їх і йти далі в ліс, коли чую, як один із них кричить:
— Гей, гей! пане аркарій!
Я не чув ніколи цього слова, тому не кажу нічого, а йду далі.
— Гей, а куди то? — кричить на мене той сам голос. — Від татарів, чи на татарів?
І здогонив мене хтось, схопив за руку і кричить:
— Стій же, чоловіче!
Оглядаюся, а то хлопець, менший від мене, може яких чотирнадцять літ, зодягнений з-міська.
— Чи ти хочеш попастися у татарські лика? Спішно тобі між татарів, у Крим?
За тим хлопцем рушилися і всі ті, що були на поляні, та кричать:
— Не рушся, лишися! Нехай тебе лихо бере самого, але як із лісу лоб виставиш, то їм дорогу до нас покажеш, чорт тебе побери!
Так на мене галюкають, а всі нараз, що ні зрозуміти, чого хочуть, аж той хлопець до них:
— Ви це краще покажете своїм криком, ніж він! Ви такий вереск зчинили, що дивно було б, щоб татари не вчули цього, хоч би вже в себе дома були, на Перекопі!
Зараз зробилося тихо, хоч мак сій. Головно ж один, що так страшно і мужньо глядів, що присягнути б: татарів живих наче горіхи гризтиме, чоловік із довжезними вусами, гострокінчастою бородою й заржавілою шаблею при боці, той один сполотнів, сів покірно на мураві і трясеться зі страху.
— Коб то ми всі на війнах бували, — каже тепер той бистрий хлопець, а очі йно сміються йому — так, як пан Чесак, і такий меч на головах поганців страшно пощерблений при боці мали, то я був би спокійнісінький. Могли б ви кричати, скільки завгодно. А що, пане Чесак, ви певно не боїтеся татарів?
— Я мав би боятися? — сказав той із гострокінчастою бородою, і надувається, і вуси крутить, і знову страшно довкола поглядає, що йому йно очі перевертаються, а при цьому хропить наче лев.
— Або то мені новина татари! Хрр! Хай лише який покажеться! Хррр!! — По тих словах ударив по шаблі. А цей цікавий підросток:
— Хто то сказав би, що той лицар, пан Чесак, належить до кравецького цеху! Така гетьманська душа, а ось іглою й ножицями орудувати мусить! Пане Чесак, а під Хотином скільки ви татарів убили?
— Чорт рахував би їх там, хррр! — відповідає той кравець і поглядає строго. — Та коли б кожний із тих, що там були, таксамо робив, як я, то ми до ноги були б висікли тих поганців! Хррр!
Той підросток моргнув до мене, а що в молодості збиточник збиточника легко відгадає і до збитків скорий, то я зриваюся, вдаю переляканого тай кажу:
— А що там за нами рухається між деревами?
Ледве я те сказав, а тут Чесак аж у малу купку ввесь запався, відразу з лицаря баба; трясеться й очима милосердя благає.
Стали всі сміятися, а було на поляні ще двох мулярів і один ремісник, що працював у золотників, а тепер ішов до Львова за роботою. Чесак насупив брови й вуси, потряс шаблею, глянув на мене грізно, по вояцьки, тай каже:
— Тому хлопцеві заваджають уха, хррр! Вже я бачу, що заваджають йому, зараз йому їх пообтинаю, хррр! Коли ти боягуз і маєш душу в п'ятах від самого шелесту листя…
— То не страш таких лицарів, як пан Чесак, — скінчив за нього той веселий хлопець. — Пане майстер, хррр! Що вам так дзвонило перед хвилиною, чи ваші ножиці чи зуби?
Я посмілішав тепер і питаю того цікавого хлопця (пізніше довідався я, що він називається Красовський), чому вони тут сидять і відки їм прийшло говорити про татарів? Він каже мені, що біля Львова нечайно з'явилися татари, на кілька миль довкола попалили села, багато крови пролили, добичі дуже багато набрали, а що найсумніше, певно якихсь кілька тисяч людей на ликах у ясир спіймали. Вже їх орда завернула, але ще увихаються громадками та хапають, що дається.