Проклятий камінь
Шрифт:
То була моя вся виправа: я зв'язав клунок, попращав неньку, з великим її плачем і моїм, тай так із палицею в руці, клуночком на плечах одним золотим самими грошами в гаманці та з молитовником пустився у світ божий. Семенів лук і сагайдак із стрілами взяв я також.
Я задумав піти насамперед до Кульчиць, а то тому, що небаром мав я, хто зна на як довго, покинути ці сторони, тож хотів іще раз бути на «Семеновій поляні» (я так собі назвав її), хотів собі вбити в пам'ять лісову дорогу до неї, оглянути це таємниче місце, а також і кульчицьким людям сказати, де мене можна найти, коли б хтось питав за мною. А я мав Семена на думці, бо ану ж вернеться, або свого повірника пришле, то як допитатися мене?
У селі мене привітали насмішками і глумом. Пізнав я, який то гіркий хліб пече біда. Що кого поздоровлю чемно, по-людськи, здійму капелюх: «Слава Ісусу Христу!» — а він мені на це:
— Еге! Івась, пан солтис! А що ти, за своїм солтисівством прийшов?
— Із луком іде — каже інший — збройно, гей! Буде солтисівство здобувати!
Такі то вже наші люди.
Та стрінув я таки одну добру душу, мандрівного лірника Проця. Колись він у небіщика вуйкадяка служив. На війні він окалічів був і тепер жив із того, що дали йому добрі люди за те, що грав їм на лірі. Небіжчик вуйко навчив був його трохи читати й писати, але що біди не проженеш азбукою, а Проць був убогий сирота, то поштуркував ним, хто хотів. Коли ж нас прогнали з вільництва, тоді він стратив останнього приятеля і останній порятунок, бо я його дуже любив, а мати все помагала йому, як могла.
— А що в тебе чувати, Процю? — питаю його.
— А що мало би бути чути? — відповідає. — Собак чути, як брешуть, і людей, як плачуть.
— Що ж із тобою діється?
— От ходжу по мірі тай граю на лірі. А ти з мамою що тепер робиш, Івасю?
— Бачиш, Процю, ти перший говориш зі мною по людськи, а інші мене вітали наче пройдисвіта. Я такий нині бідний, як і ти, тому нами погорджують.
— Е, що там — каже Проць. — Погорджують, не погорджують, а я собі свій пан. Бо я небесна птаха, як і ти.
— Плетеш небилиці, Процю — кажу я і сміюся. — Жарт жартом, але вже досить його, Процю, — кажу. Скажи ж мені без жартів, що у вас чувати?
— Що далі, то гірше, — казала баба, як летіла з даху. Що чувати б? Біда й руїна людська. Підстароста для людей щораз тяжчий, що вже неодин задумує, як би то ґрунт покинути тай десь на далеке Поділля переселитися, а то й у степи на Січ, а гайдук Ґерґей у вашій хаті сидить, на лаві перед воротами до сонця вигрівається наче безрога, йно чорною лепетою потрясає і довгі вуса крутить, вуджену солонину їсть і пивом попиває, а черево йому росте й росте, що йно коби скорше трісло. Тепер нове нещастя придумали, гонять людей у ліс, буди роблять, будуть попіл палити.
— А навіщо попіл палитимуть? — питаю Проця.
— Та я передтим також не знав, що це за штука, тепер щойно вперше бачу! Приїхали купці зі Львова, самі німці, старший між ними Гайдер називається, закупили у старости Конецьпольського вільність на буди в лісі. Будуть рубати дерево, копати печі, укладати стосами, потім палити, попіл лугувати тай робити з того поташ, а той поташ повезуть на сплав на Ярослав до Сяну, а відтам аж у німецькі краї. Вже зачали в кільканадцять сокир. Ґерґей із гарапником ходить, витріскує ним і верещить, бідний народ у ліс гонить.
— А в котрім то місці?
— Бачиш там — показав пальцем Проць, як випровадив мене на горбок.
— Маєш тобі — подумав я собі в дусі, бо Проць саме в той бік показував, де я зі Семеном перебирався вночі до полянки. Ану ж там натраплять?
Одначе я не показував цього перед Процем і кажу далі:
— Процю, маю до тебе просьбу. Я знаю, що ти добра душа тай усе був для нас доброзичливий. Може трапитися, що тут питатимуть за мною або за мамою; може про батька прийде якась вістка, може й сам батько вернеться ще. Хто зна, Бог милосердний і дивні речі діються на світі. Може теж зі Львова від вірмен прийде якесь письмо, може від козака Семена хтось мене шукатиме, бо я маю ще його кобзу в себе. То щоб ти знав і щоб кожному сказав, що моя мама є в Стрілковичах у ткача Яреми, а я буду в Солі, при жупі на роботі. Може і пан Жеребко, що батькові нараяв цю нещасну фірманку, буде щось переказувати, а може і зі замку прийде щось…
Ми розпращалися. Проць відійшов підспівуючи. Як мене лишив, так я довгу хвилю стояв на місці. Що мені тепер робити? Різні думки билися мені в голові. Тимчасом увійшов я в ліс і звернувсь ід поляні, на місце, де Семен закопав ту свою таємничу річ. Я не знав, яка вона, а тепер можуть попасти на неї люди, що в лісі копатимуть печі і палити попіл.
Я пам'ятав добре кожен знак, легко розпізнавав, але ще досить далеко було від Семенової поляни, а вже чую: бах! бах! бах! Валять селяни сокирами, а ліс наче говорити вмів би: бах! бах! бах! милями відповідає так, що виразно здається, наче б дерева зі страху перекликувалися.
Приходжу на саме місце, дивлюся й очам не вірю: на поляні, про яку Семен гадав, що хіба вовк там часом заблудить, роїться від людей, стоять буди з гиляччя й візки, лежать усюди топори, пили мотики, шнури, драбини. Ось тобі тайна! Заходжу собі в голову, як ті люди дісталися тут, бо по дорозі я ніде сліду людської ноги не бачив, іду між них, ніби то також до роботи належу, та розглядаюся на всі боки, щоб побачити, куди це все примадрувало на поляну.
Недовго треба було шукати. Нема що казати: Семен не дурний, то правда, але цим разом козацького розуму не показав. Не знав тутешніх лісів, так як і я їх не знав. Узявся до ліса з того боку, з котрого до поляни було і дуже далеко і дуже тяжко, тому думав, що то глибина пущі і сам кінець світа, а не знав, що з іншого кінця був беріг ліса близько, а дорога зовсім легка, бо рівна і гладка, що йно дерева вирубати, а фірою на поляну заїдеш.
Розглядаюся тепер іще пильніше по людях і знаряддю та бачу: від тієї скелі, і то власне просто від щілини, як би стрілив, що крок майже кілок за кілком вбитий у землю і хто зна, чи котрий із них не сидить на самім дев'ятім кроці. Підійшов я до одного з робітників і питаюся, навіщо ті кілки повбивані?
— Тут будуть копати — відповідає.
— А коли ж зачнете?
— Може нині, але найпевніше аж завтра, бо чекаємо на тих німців зі Львова, а якось їх не видати — каже робітник.
Коли б мені обухом хтось по голові дав, так мене не оглушив би, як тією вісткою. Пішов я з поляни в ліс, бо не хотів, щоб мене якісь знайомі бачили, але пішов недалеко, так що все, що там діялося, я міг добре бачити з-поза дерев.
Сів я на мосі, підпер голову руками тай так сидів довго, а плакати мені хотілося, що я вже на все дурний і ради ніякої не бачу. Бо що робити? Зробив мене Семен сторожем і повірником своїм, під присягою і клятвою мене оставив; тієї речі закопаної рушити мені не вільно, але і глядіти на те хіба не можу спокійно, як її інші найдуть, рушать і заберуть. Знати це, а не радити і не рятувати, то ж це буде також зрада і зломання присяги. Головне, щоб Семен мав те, що закопав. Коли я викопаю, то йому добре переховаю, і горло скорше дам, аніж допущу, щоб хтось забрав. Але як то зробити? Треба підіждати ночі. Як люди підуть із поляни, візьмуся тоді до роботи; коби тільки ще за-дня самі не зачали копати…