Проклятий камінь
Шрифт:
Я знав лиш одне і це було для мене певне, що коли ми дамо вестися Юсуфові, куди йому завгодно, впадемо у засідку, бо вже не мав я ніякого сумніву, що той нечесник так умовився з турками з ґалери, як це говорила мені його добра жінка. Тож не треба було йти за його проводом, а навпаки, завернути в противний бік. Коли він схоче направо, то братися наліво, а коли він вкаже наліво, то ми візьмемо направо.
Задумавши таке, пустив я Юсуфа вперед, щоби проводив, а сам добув пістолю і держав її на поготівлі. Дав я так йому йти трохи в глибину ліса, а коли ми трапили на великий яр, що перетинав нам дорогу, Юсуф береться
— Юсуфе — кажу я тепер і дотикаюся його рамени — нам направо дорога.
— Наліво, наліво — відповідає Юсуф — видно, що здивували його мої слова. — Чи ти мене тут учитимеш дороги?
— А я таки направо хочу і направо піду!
— На зломання карку підеш! Чи ти збожеволів?
— Івасю! — каже до мене батько — той добрий чоловік знає краще дорогу. Ідім, куди він каже. Якже ж ти можеш знати краще від нього?
Я стиснув батька за руку на знак, щоб нічого не говорив і не перешкаджав, а сам підходжу до Юсуфа, що був пристанув, звертаю йому пістолю до грудей тай кажу: — Коли вже маємо скрутити карки, то волю направо, а не знаю ще, чи скручу чи не скручу, але це знаю, що як лише писнеш, зраднику, лоб тобі кулею розтріскаю!
Юсуф стояв хвилину ввесь нерухомий, наче б його хто в камінь перемінив, а вкінці каже: — То така твоя вдячність! То ти напосівся на моє життя за те, що я вирятував тобі батька, при чому наражував на небезпеку своє здоров'я а навіть життя? Ідіть же ви собі куди хочете, до самого чорта йдіть собі, а я з вами вже ніякої справи не маю.
Сказав це і хотів відскочити від нас і бігти у ліс. Та цього я сподівався і зараз пістолею до нього, кажу, що вистрілю, коли лише рушиться.
Батько в тій хвилині схопив його за карк і показав йому кинджал.
— Юсуфе, підете з нами, — кажу тепер — а дорогою мовчіть, бо як кликнете на кого, то це вже буде ваш останній крик у житті, певно смертельний.
Юсуф нічого не відповів і як я йому казав бігти направо, біг жваво, час-до-часу оглядався лише, чи має мою пістолю при карку. Пробігли ми так добру хвилину, а тимчасом місяць зайшов і зовсім стемніло. Ми мусіли йти помалу, бо ліс був густий, але все здовж того яру, що перетинав діброву. Я майже на ноги наступав Юсуфові, аж тут він нараз наче під землю запався, так зник з-перед мене відразу.
Я почув лише тріскіт і шелест, наче б хто спадав наділ, а подорозі хапався корчів. Нахиляюся до землі і пізнаю, що ми при самім березі яру. У цьому місці яр був досить глибокий і крутий, а закривали його береги. Видно, що Юсуф або напотемки впав у яр, або зрадник нарочно зісунувся, щоб нам утекти.
Наслухував я хвилинку, але він зачаївся, боявся певне ворухнутись, щоб я не вистрілив, звідки вчую шелест корчів. Не було що далі робити, як лише навпомацьки продиратися лісом, куди попало, на сліпе щастя, не знаючи нічого, куди зайдемо. Але нелегко воно було: в тій темноті, що ступиш, то ногою й головою зачіпиш. А нам конче треба було йти, щоб якнайбільше віддалитися від того місця, де нам Юсуф пропав, бо ми були в немалому страху, що зрадник-поганець тим яром дістанеться до турків, які засілися в лісі, а потім покаже місце, де нас лишив. Але скоро ми заспокоїлись, бо ніччю ледве чи можна б нас знайти в лісі. Залізли ми в корчі, полягали відпочати, бо і мені і батькові цього треба було. Покріпився батько їдою і
Я вже не знав, що нам далі робити, і зібрав мене великий жах. Нічого не відповів батькові на його слова, батько також не говорив нічого, та й так сиділи ми в нічній тишині.
Нараз почули великий гук, короткий, але сильний, наче грім, аж ліс цілий довкола нас відізвався, наче б відповідав на заклик. Батько зірвався на рівні ноги й каже: — То на ґалері вистрілили з великої гармати! А знаєш чому? Там уже відкрили, що я втік і це знак для всіх, хто лише жиє, має здоганяти мене, а хто скрив би мене, буде покараний смертю. Але я волю смерть, ніж неволю.
— І я волю — кажу я на те і Богові себе і батька поручаю, готов на все.
На козацьких чайках
Пустилися ми далі лісом, куди попало, аж уже й стало світати. Легше було нам тепер, а коли небо над нами заясніло вже днем, і крізь густе листя дуброви падало дощем світло наче коралі від ранішньої зірниці, бо сонце сходило дуже червоно, прибуло нам трохи серця і ми жваво продиралися все в один бік, на схід. Нараз дуброва прорідла й світло з-поза дерев стало пробиватися наче крізь зелене решето: ми були вже на краю ліса. Чуємо, щось реве і гуде і грімко гуркотить.
— То море говорить — каже батько. — Ми знову над морем.
Виглянули ми обережно з лісу. Батько розглянувся й каже: — Не видно ще людей. Треба нам бігти полями в гори. Небагато ми пройшли тим лісом, пристань таки зараз за нами. Ми зробили колесо й зайшли малощо не на те місце, звідки вийшли.
Дуже мене воно перелякало, але батько знав добре цілу набережну околицю, бо на неї все глядів з тієї ґалери і так знав кожне село й кожну скелю, що не тратив духа, але й мені ще додавав. І як передше здався був зовсім на мене, коли його приставлено в човні, так я тепер мусів здатися на батька, бо сам я був мов сліпий у тих сторонах.
Пустився батько до гір, якими я йшов до Мезембрії. Та не довго ми йшли, бо нараз бачимо, що в віддалі стоять гуртки піших і їздців, мов розставлені в чати. Ми завернули зараз у противний бік, до моря й біжимо щосили, відбігти якнайдалі, заки нас завважать. Бігли ми так із усієї сили якої пів години і добігли до самого моря. Вже нам віддих заперло і ноги стали під нами вгинатися в колінах, що ні бігти ні стояти ні говорити, лише повітря ковтати, як риба на сухому березі. Нараз чуємо крики поза собою, спочатку далекі, потім щораз ближчі, аж вкінці, чую вже виразно, що кричать: — Дур! дур! себто: Стій! стій!
Батько на цей крик добув останніх сил і скочив до моря, а я за ним. Але в душі вважаю і себе і батька за пропавшого. При березі, але вже у воді, були великі палі, а до тих палів прив'язаних декілька невеличких рибальських човнів. Батько кинувся до одного з них і став відв'язувати; не оглядався навіть, чи хто не бачить.
Скоро човен був відв'язаний. Скочили ми до нього, батько схопив за весло, що лежало на дні і відбив від берега. Схопили хвилі човен, а море було того дня дуже неспокійне, дійсно майже чорне, як його назва і лише від червоного сходу сонця наче кривавилося місцями.