Проклятий камінь
Шрифт:
Була вже пізня осінь, коли ми під Бакотою переправлялися через Дністер. Тут долетів до мене голос церковних дзвонів. Ніколи не забуду, як зраділа в мені душа, коли їх почув. Це наче привіт був для нас нещасних. Від довгого часу уперше тут почув я дзвони, бо в турецьких краях християнам не вільно будувати ані веж на церквах, ані дзвонити. Не чув я їх і в степах. Тому то ті далекі звуки дзвонів, що з Дністром плили до нас, здавалися мені такою солодкою музикою, начеб співали їх небесні хори.
Але ті дзвони не саму славу Господню голосили. Несли вони під небеса людський жаль,
Милий Боже, який же ж то страшний допуст Твій на нашу батьківщину, а вже найстрашніший хіба на цю подільську країну, таку врожайну та молоком і медом пливучу, як то кажуть, коли б не ті жорстокі татари! Ми під угорськими горами мало зазнали татарів, а у Львові, тому що він сильна фортеця, не боялися їх міщани, але тут на подільській землиці, щойно пізнав ти, брате, що то значить татарин!..
Їхали ми попід великі насипи зі землі. Роблять їх тут густо, щоб із них далеко бачити, чи не йдуть татари. Шанці ті копані на борзі, а в них бідний народ, як міг, боронився, майже голими п'ястуками. Їхали ми попри бочки напів згорілі, в яких палили смолу, щоб людям давати знати, що йдуть татари. А скільки всюди знищення людського добробуту й праці, цього не буду розказувати, щоб жалю не завдавати. Як їхали ми до Жванця, впали наче в саму татарську пащу, хоч уже татарів давно не було. Всюди стрічали ми вози, а в них вояків і селян, по полях тинялися ще то тут то там громадки людей, що то їх татарам відбито по дорозі: чоловіки й жінки, діти, яких татари вели вже в ясир, на арканах наче худобину. Тепер, урятовані, верталися додому, але невеселі, бо змучені, голодні, недужі.
Під Кам'янцем стрічали ми все різних вояків, що верталися на зимівлю, але найбільше запорізьких козаків. Вони готовилися повертати на Запоріжжя за Дніпро, цим самим Чорним Шляхом, що його ми проїхали. У Кам'янці мали ми попасати кілька днів. На другий день нашого там побуту Захнович вечором, заки поклався спати, дав мені листа тай каже: — Завтра рано як лише розідніється, маєш це письмо занести до Княж-поля й віддати його панові Романові Торосевичеві. Він, як чую, вернувся там із Балти, а має до мене пильну справу.
Той Торосевич був вірменин, але займався не торгівлею, а воєнним ремеслом. Село Княжпіль лежить від Кам'янця дві милі. Вибрався я на другий день у дорогу дуже вчасно, ще не світало, бо день був короткий, а я йшов пішки. Торосевича не було дома і мав вернутися щойно на другий день. Захнович не казав мені ждати відповіли, то ж я віддав листа козачкові і не гаючись пустився назад до Кам'янця.
Дорога вела попри велику коршму. Вже здалека побачив я, що в ній мусить бути багато козаків, бо на подвір'ї стояло кільканадцять коней, а з коршми долітали до мене веселі крики, як то звичайно буває, коли собі де охоту справляють.
Правду сказати, і мене там трохи тягнуло, щоб бодай приглянутися веселому товариству. То й хвильку задержався на дорозі, вагався чи
Обертаюсь і бачу перед собою страшного козарлюгу, при шаблі, з перерубаним лицем, бо довга, синя, видно недавно загоєна рана йшла йому через ніс аж до бороди, з рудими вусами, із строгим поглядом. Глядить мені в очі і каже грізно: — Пророк Магомет.
— Варна! — відповідаю зараз, а слово це вилетіло мені з уст наче своєю власною волею. Так мені вбив Семен у пам'ять ці слова, що я і через сон був би так відповів.
— Тимченко здоровить тебе! — каже на це козак, але не жде ні хвилі, що скажу йому на це, а скочив, схопив мене з усієї сили за горло, повалив на землю, придавив мені коліном груди і так мене здавив, що не можу навіть крикнути ні відітхнути.
В цій хвилині бачу, біжить іще двох козаків і ще заки я міг вимовити якенебудь слівце, вже мені руки мотузками зв'язали і потягли в поле. Тут чекали вже коні. Привів їх з-дід коршми якийсь хлопець. Козаки повсідали, а один із них, той страшний, перерубаний, що до мене був заговорив Семеновими словами і зараз потім повалив на землю, прив'язав тепер мене до свого коня.
Досі не знав я, що зі мною, так це все нечайно сталося, а в очах мені ще скакали то іскри, то чорні точки, так той козак був здавив мене. Щойно тепер прийшов я трохи до себе і бачу, що один із тих козаків, то не хто інший, лише козак Тимченко. — Семене! — кликнув я.
Семен лише глянув на мене з великим гнівом, але нічого не відповів, лише зараз відвернув голову в інший бік.
Козаки пустилися полями, а я мусів бігти щосили і кроку коням додержувати. І вже я малощо не зімлів, але Семен став щось говорити до того, що мене мав на посторонку й зараз потім стали їхати помаліше. Дуже задиханий не міг я зразу навіть слова промовити. Щойно, як відсапався трохи, кажу: — Семене! Завіщо мене волочите в пиках, наче татари?
— Ти знаєш, завіщо — відповідає коротко Семен.
— Ані я не знаю, ані ти не знаєш, бо ти мене ще не питав.
— Не бійся, — каже Семен. — Знаю я добре. Я був у Кульчицях, там мені говорили…
— Що тобі говорили?
— Що ти викопав і втік.
— То зле говорили тобі.
— Або може ти не викопав? — питає Семен.
— Викопав — відповів я, але вже сміливо і з гнівом, що Семен не вислухав мене, а казав мене спіймати і зв'язати.
Їхали ми далі, а я все мовчав, аж Семен знову зачав:
— Чому ж далі не говориш?
— А чому ж ти сам мене подорозі не спитав? Чому наслав чоловіка, щоб напав на мене наче на опришка? Та ж ти перший мене мусів бачити, коли ти мене другим показав, які мене не знали!
— Бо так треба було! — каже Семен. — Так треба було, щоб повірили мені, бо самий я перед тими людьми також наче виновник. А так переконалися, що я говорив правду. Нас є чотирьох до того, що я закопав, а ти забрав: мій нещасний батько, про котрого не знаю навіть, чи він іще жиє в турецьких руках, я і ті два старші молодці, Куліш і Пугач. Чому ж ти викопав?