Проклятий камінь
Шрифт:
На другий день ранком станув я перед козаками наче виновник. Хоч сумління моє було чисте проте дуже несміло розказав я їм цілу справу. Дошку, себто завіщання Довганя, держав я перед собою, мов татарин щит, наче б хотів заслонюватися нею, якщо Пугач із шаблею кинеться на мене. І мало бракувало, щоб справді так не сталося. Бо коли старий Тимченко і Семен вислухали мене мовчки, видно думали, що тепер діяти, то Пугач дуже сердито вдарив п'ястуком у стіл і став страшно відгрожуватися.
— Мовчи, Пугачу! — крикнув старий Тимченко — дурний крикуне, бо нічого не вигавкаєш, а по лепеті певно дістанеш! Я ж казав уже тобі, що твою частку матимеш. Я не візьму, Куліш не візьме, Семен не візьме, а ти своє візьмеш і вдавишся, або інша погибіль буде тобі!
Пугач глипнув дико, але замовк і лише під перерубаним носом воркотів, як пес, що хоче вкусити, а боїться палиці.
— Покажи цю таблицю — каже до мене Тимченко.
Дав я йому її, поклали на столі й усі три стали пильно приглядатися.
— А ти що кажеш на це письмо? — питає мене Семен. — Ти ж знав того Довганя, бував із ним, розмовляв, ти краще можеш відгадати його думки, ніж ми, що на очі його ніколи не бачили.
— Що я кажу? — відповідаю. — Кажу, що Довгань певне хотів дати знаки, за якими, як по слідах, можна потрапити до місця, де сховав або закопав мішочок.
— То так і буде — каже Опанас і глядить на дошку та думає.
— А як ти знаєш, дурню, що закопав? — питає мене Пугач і вишкірив до мене зуби.
— Бо йдуть знаки одні за одними, а останній знак, то напевно рискаль; тож я гадаю, що закопав.
— А що тут стоїть на самім початку? — питає Семен і кладе палець на тих двох рисках, получених угорі третьою рискою. — То найважніший знак, бо то початок усього шукання.
— Ворота, виразні ворота! — скрикнув Пугач, дуже гордий із того, що відгадав, коли інші не могли. — Ворота як бик!
— Бик є, — каже Опанас — бо ти бик, але воріт нема!
— А я вам кажу, що то ворота! — каже знову Пугач. — Ходім шукати тих воріт!
Семен розсміявся, а Опанас за ним, так що і я від сміху не міг здержатися. Опанас подумав хвильку, а нараз підскочив і каже: — А де ж мої очі! Івасю, а де тут у вас вішають?
Я видивився на нього, бо не зрозумів відразу.
— Де у вас стоїть шибениця, на якій міщани вішають злодіїв? Бо це виразна шибениця те, що Довгань намалював на самому початку. Два палі, як звичайно, нагорі поперечка, впоперек гак, виразно гак, лише висільника нема. Ходім, веди нас заразі А ти, Пугачу, бігай зараз до Волинця, нехай позичить рискаля, щоб не вертатися до міста, коли найдемо місце на тих слідах.
Сталося, як хотів старий Тимченко. І зараз усі чотири з рискалем пішли ми на місце, де вішали злочинців. Недалеко нам було, бо шибениця стояла зараз за містом.
— А що там далі на тому завіщанні? — питає мене Опанас, коли ми вже станули під шибеницею.
— Є такий знак, що подобає на серп — відповідаю й показую на дошку.
— Коли так, то вже мені прояснилося в голові, що Довгань мав на думці. Бачите це стернище? Тамтуди підемо, бо серп певно поле значить. А що є після того серпа?
— Сокира — кажу.
— Тепер я вже дома! — озвався Опанас. — Той твій Довгань недурний був. Писати не вмів, а таки добре написав. Он там за полем є ліс — а з чим ідеться до ліса?
— Зі сокирою! — вирвався тепер Пугач і дуже задоволено оглянувся по нас, начеб щось дуже трудного відгадав.
— Он мудрагель! — каже Опанас — як він зараз усе знає. Пугачу, тобі отаманом бути!
Тимченко знову задумався і на дошку позирає, а потім оглядається довкола тай каже:
— Шибеницю маємо, поле маємо, ліс маємо, а таки ще нічого не знаємо. Ліс іде довкола, стернище на всі сторони світа. Шукай вітру в полі! В який бік іти: всюди стерня, всюди ліс!
Я мав свою власну думку, але не був певний, чи добра, тому кажу несміливо:
— Ідім так, як Довгань ішов. Як ішов від міста, то станув насамперед лицем наперед шибениці, так я ми тепер стоїмо.
— А якже ж ти знаєш, де перед? Перед може бути з обох боків. Хіба тебе вже вішали? — каже Пугач.
— Бо такий звичай у Львові, — кажу — що злочинця вішають лицем до міста. Довгань мені все так говорив. Серп є зараз перший знак, що наступає, то я гадаю, що нам треба йти від правого стовпа просто в бік, начеб хто стрілив із того місця.
— Добре кажеш, — відзивається по хвилинці надуми Опанас — так і підемо.
Ішли ми тепер полем, так як я казав. Опанас раз-у-раз обертався й уважав, чи добре. Потім казав Пугачеві вийти далеко вперед, аж під сам берег лісу і там станути, а ми гляділи, чи напрям добрий і вже йшли просто на Пугача. Коли прийшли до лісу, каже Опанас:
— Коли цей ліс у цьому місці широкий, то Довганове завіщання на ніщо не придасться, бо в лісі тяжко просто триматися.
Казав нам іти по одному. Висунувся насамперед один, а ми стояли. Коли той один уйшов простісінько добрий шмат, але так, що ще можна було його бачити, то задержався, а другий ішов до нього і змінював його. І так усе, що ми наче живим ланцюхом перетинали ліс, а не сходили з простої лінії. Не довго цього треба було, бо на щастя ліс у тому місці був зовсім вузький і ми знову найшлися на стерні.
— Тож маємо другий серп — каже Опанас. — А що є по тім другім серпі?
— Хрест — кажу і показую на дошці.
— Хрест? Є і хрест! — каже Семен і вказує пальцем перед себе.
Далеко поза стернею на горбку стояв великий хрест, який не знать на яку пам'ятку поставила там побожна людська рука. Тепер уже справа була легка. Ми скоро перебігли стерню і скоро станули біля хреста. Хрест був дубовий, без розп'яття, дуже старий і вже спорохнявілий. Видно довго тут стояв, а ніхто не дбав про нього, бо і село було відси далеко, а з міста ніхто сюди не заходив, бо то було вже зовсім за міськими ланами і за Болями.