Проклятий камінь
Шрифт:
І врадили, що Опанас із Семеном і Пугачем, бо Куліш зовсім здався на Опанаса, поїдуть зі мною до Львова. Я цілу цю нараду думав лише про Довганя, чи додержав він мені присягу, що буде, коли зрадив? Чи повірять мені тоді, що я говорив правду, чи вкінці скінчиться це моє горе та чи я перед цими чесними людьми у Львові, які певно сьогодні мають мене за злочинця, стану нарешті раз сміливо, з повною правдою і без ніякої скритости в серці, як невинна людина, гідна їх приязни?…
Та коли станув мені перед очима Довгань такий, якого я добре знав і яким виявився для мене в лихій пригоді, нахмарений і бурмотливий, але чесний і вірний, перестав я непокоїтись: певен був, що не заведусь на ньому.
Дали мені коня, Семен сів на другого і відпровадив аж до Кам'янця. По дорозі розказували ми собі, один одному наші пригоди від хвилини, як він мусів кидати Кульчиці. Коли я розповів йому, як гайдук із турецьким жидом Рудим Хаскелем шукав мене у Львові та як мене хотіли спій' мати і віддати до ратуша на муки, та коли згадав про те, що мені розказував золотар Льоренц, що Рудий Хаскель має листи від великих панів і від самого семигородського князя та що може далі буде стежити за нами, Семен сказав: — Рудий Хаскель? Уже він нікого не вкусить, зрадник, собака! Згинув, як заслужив собі, лише мені дуже жаль, що не з моєї руки та і не з козацької. Попався в руки волоського господаря Томжі, з яким мав свої справки і котрого також на свій спосіб обманув і зрадив. Томжа казав жидові голову зрубати. Голова його на високому палі два тижні сторчала на палі біля Яс, а тіло розшарпали голодні собаки.
Зустріч із Процем
Спинитись мав Захнович іще кілька днів у Кам'янці. Їзда до Львова не скоро мала закінчитися, бо ми їхали дуже помалу й часто попасали й на нічліг приставали саме зза коней. Захнович бажав привести їх до дому гладкі та здорові, щоб не втратили ні вигляду ні вогню.
Кам'янецькі вірмени мали свою пошту. Тож я скористав із цього й написав два листи, один до Чесака, другий до мами, прохав, щоб Оленка вислала цього мого листа Зазулякові, а він, щоб його передав моїй мамі. Я дуже радів, як писав ці листи, бо в уяві бачив неньчину радість, коли довідаються, що я визволив батька з неволі та що ми обидва вертаємося домів.
Батько, чим ближче було до дому, тим сумніший був, бо я не міг затаїти перед ним, що підстароста і Ґерґей відібрали йому війтівство і маму вигнали з дідицтва. Батько впадав у страшний гнів, страшно відгрожувався підстарості й гайдукові, що обом їм голови сокирою порубає, хоч би йому за це і прийшлося повиснути. Я потішував його як міг, за приклад давав йому, як Бог не покинув його в неволі та як я, без грошей, без науки й без досвіду, а таки дістався до нього над далеке море і до батьківщини привів.
У Золочеві припало нам попасати: ми мали тут стояти цілу добу. Після роботи коло коней вибіг я до міста, щоб його оглянути. Коли я минув замок і вже вертався до заїзду, чую: хтось кличе мене по імени. Обертаюся, і бачу: Проця. Дивом здивувався я, відкіля він тут узявся.
А він каже: — Чого, Івасю, глядиш тав на мене, як теля на нові ворота!
— А бо — кажу — бачу, що ти краще зодягнений і дивуюся, що ти аж тут забрив.
— А ти, Івасю, відкіля тут узявся? З дощем учорашнім упав?
— Коли турецький дощ тут падав, то я з дощем упав, бо з Туреччини вертаюся тай не сам. Батько є зі мною!
Проць вирячив очі й уста розняв широко з великого дива, а потім підскочив високо на здоровій нозі, а криву ніби в танці замахнув, шапкою вгору підкинув і крикнув радісно: — Батько вернувся! Слава ж Господеві! Матінко Божа! А де ж твій тато? Веди ж мене до нього, бо не повірю, доки не побачу!
Ми зараз пішли до заїзду, до стайні. Застали батька, як сидів у темному куті з головою підпертою на долонях, задуманого. Проць кликнув на батька радісно, начеб рідного батька вітав та став цілувати його руки. Батько також спочатку дуже зрадів, але зараз посумнів, бо Проць наче ще більш пригадав йому, що його обернули на прошака та що не має чого вертатися до Кульчиць, де його діди й батьки жили чесно в добрі і в добрі померли.
— Максиме, а що це з вами? — каже Проць — Ви хворі? Я сподівався застати вас веселими, а ви наче з похоронів!
— Бо я й похоронений, живцем похоронений, я без даху і без хліба! На стрічу найстрашнішій нужді йду!..
Процеві засвітилися очі якось так дивненько і він, замість теж розжалобитися, засміявся весело і каже: — А я теє горе пожену за море!
І добув із череса щось дуже старанно обвинуте в шмати та давай розвивати дуже обережно а помалу одну ганчірку за другою. А було тих ганчірок може аж п'ять, здавалося, що не буде цьому кінця. Ввесь час поглядав Проць то на мене, то на батька так весело, аж очі скакали йому, вкінці видобув якийсь папір, зложений кілька разів, розложив його, як широкий і довгий, та каже: — А то що?
— А то що? — повторяю також і я разом із батьком.
— Королівський декрет! — каже Проць. — Потвердження на солтисівство.
— Декреті? Коли прийшов? Хто тобі дав його? Відкіля маєш його? Давай же тут, покажи!
Тихо, жиди, нехай сам рабін гавкає! — каже Проць і втікає перед нами з папером і тільки пальцем показує на печатку, що була на папері надолині — як будете так разом питати і кричати, то нічого не довідаєтеся. Прийшов для вас декрет, Максиме, тай кінець! Помалу, помалу лізла, ця грамота, але таки вилізла, підстарості вилізла з кишені. Та не сама, мусів я їй допомогти дрібку, бо лізла пішки.
Дав нам укінці цей папір. Батько схопив його обіруч, а руки тряслися йому дуже і дав мені перечитати. Я перечитав раз, батько казав перечитати вдруге, втретє. І майже кінця тому не було, я вже трохищо не напам'ять знав цілий декрет, аж і батькові вкінці було вже того досить. Та й каже: — Бог свідок, який я тобі в серці вдячний, що ти в сам час так потішив мене, бо я вже з тої журби перестав їсти і спати.
— А я спав, лише не їв іще — каже Проць, коли батько обіймає його і в голову цілує, наче сина.
— Ходи ж їсти і мід пити, — каже батько — а при меді розказуй, як то все було.
Запровадив нас батько до господи та казав дати хліба і м'яса і меду. Коли ми попоїли, Проць потягнув добре меду, погладився по грудях, мляснув язиком, облизався та став говорити: — Давним давно за царя Гороха, коли було трохи сумно, мокро троха, на місяця краю, коли зуб зубові казав: — я тебе не знаю, тоді було велике половіддя, та ніяке не втонуло чортівське насліддя.
— Тай ти не утонеш, бо тобі годиться висіти — перебив йому батько — і певно ще будеш висіти, коли цього бурлацького свавільства не відівчишсяі Говори ж по людському!