Проклятий камінь
Шрифт:
Нехай же буде і по людському, — каже Проць — хоч ліпше було би по вовчому, бо мушу зачати від вовка, недоброї звірюки, від самого підстарости. Тож, коли Максимиха вимандрувала з Кульчиць а Івась також пішов у світ, остався я сам сирота, без хліба і без чобіт і без доброго слова, бо ніхто не мав його для мене. Мав я лише тіло, душу і скрипку, то й узяв це все докупи. Та й усе воно якийсь час держалося купи, бо я ходив по весіллях, по ярмарках, по відпустах і празниках, грав людям і з того жив. Як не було кому грати, вертався до Кульчиць до старої Семенихи. Вона позволила мені жити в себе, а я бабі за це подеколи дав якого шага. Коли я так раз вернувся, прислав за мною підстароста, забрав мені скрипку та й каже: — Ти волокито якийсь, вітрогоне! На панське не ходиш, поголовного не платиш, по коршмах тільки волочишся, дармуєш собі, ледащо! Будеш мені тепер служити!
Казав мені собі хату замітати, біля коров ходити, дрова рубати, в парубка мене свого обернув, а скрипку замкнув на ключ. Бузувір, розбишака добре знав, що я без скрипки не втечу йому. Як мені мою скрипку забрав, то все взяв мені: хліб забрав мені, розум і душу забрав мені, вже мене цілого мав, бо ж тіло мусіло лишитися при хлібі а душа при тілі, цілий же розум сидів у скрипці.
— Але як то кажуть: лихо само себе кусає — говорив далі Проць — і нема лиха, щоб не вийшло на добре. Мусів я бути в цій неволі, але тепер напевно і підстароста і гайдук жалкують того, що я мусів, а вам, Максиме і мені також обернулося це на добре. Раз приїхав підстароста із замку зі Самбора та й зараз казав мені йти по Ґерґея. Коли ж я привів його, пішли разом у світлицю, замкнулися, і чую, як до себе нараз стали взаїмно викрикати. Ага, думаю собі, найшов чорт згребло! Покусалися вовки! Підслухую під дверима та ось чого довідався я: Прийшла для вас королівська конфірмація на солтисівство і видали її зі замку підстарості, щоб віддав її вам або вашій жінці. І каже підстароста Ґерґеєві:
— Або ти мені, братіку, добре заплатиш, тоді я тую конфірмацію так сховаю, що людське око не побачить її, або не заплатиш, тоді я тебе із солтисівства так само викину, як ми Біликів викинули. Ґерґей у плач, просить, благає, погрожує. Все дарма. Тоді зачинають торгуватися наче два жиди.
— Даш мені двісті золотих?
— Дам п'ятдесят!
— Даш двісті?
— Чорт тебе побери, дам сто!
Не могли згодитися. Наматіркували собі, мало не побилися. Потім Ґерґей каже: — Як буде, так буде, а якось воно таки буде. Погодимося напевно. Прийдіть нині до мене на вечерю. Маю мід старий та вина мені прийшли з Угорщини. Легше доведемо до кінця справу.
— Або я хрін, щоб я з медом був добрий? Я добрий і без меду, — каже підстароста. — Як дасьте, скільки жадаю, то і без меду обійдеться.
Але вкінці стануло на цьому, що прийде та візьме зі собою мене і скрипку, щоб їм було весело.
Тут Проць потягнув добре меду тай каже: — «Грійте, кумцю плечі, поки горить у печі», а потім далі оповідав, а я і батько слухали його цікаво.
— Вечором їли, пили, танцювали, співали, добрі думки мали, а я мусів грати і слинку ковтати. Та бажав я тільки, щоб бодай котрий із них задавився, або щоб грець його побив. Сам підстароста пив за чотирьох, а гайдук Ґерґей, як я завважив, пив дуже здержливо. Видно, негідник, хотів тверезий іти на п'яного. Пили й усе торгувалися, але підстароста, хоч уже ледве держався на ногах і ледве белькотіти міг, навіть не гадав щось опустити. Чим більше пив драбуга, тим твердіший був. А мав у себе папери за пазухою, а між ними була і ваша конфірмація. Та її він навіть показати не хотів Ґерґеєві, а казав: — Як вирахуєте мені на стіл двісті золотих, при вас здрапаю або спалю декрет.
Вкінці підстароста вже й сидіти не міг — лише глядів, коли звалиться зі стільця. Лише на топірці опирається. Каже йому Ґерґей: — Ідіть же до ванькира, висапайтеся. Потім знову будемо говорити!
Завів його до ванькира до ліжка, сідає на ньому підстароста, але не хоче кластися. Ґерґей підлазить до нього, ніби хоче його обіймати й цілувати, а тимчасом під жупан до паперів сягає, злодій. Та підстароста, хоч п'яний, уважає. Що Ґерґей підкрадеться до нього, то він за топір і в голову прицілюється йому. Відступив Ґерґей і вернувся до світлиці. Видно, хотів підіждати, аж підстароста засне, але таки боявся його, бо кличе мене до кута й каже: — Процю, хочеш заробити приятеля і п'ять золотих?
— Добре одно, добре і друге. Чому ж би ні?
— Процю, підстароста лихий чоловік, страшний драбуга. Він тебе має за собаку. Робити каже тобі, як волові працювати, а їсти не дає, ще й скрипку забрав тобі. Тепер має тебе наче у в'язниці!
Ага, туди стежка в горох, думаю собі, але нічого не кажу, лише жалісно похитую головою.
— Процю, каже далі гайдук — ти вмієш читати. Йди но ти до ванькира, вийми тому п'яниці папери з-під жупана. Між тими документами є один, що в ньому стоїть про Максима Білика і той папір має велику печатку. Вважай добре, про Максима Білика буде там. Візьми ж той папір і тут принеси його. Дістанеш за це п'ять золотих.
— Або топором у лоб, — кажу я на те — а то певніше, ніж ваших п'ять золотих обіцяних. Обіцянка галка на вежі! Дайте зараз п'ять золотих, а папір буде.
— А як не буде?
— Чому не має бути? Напевно буде. А коли б я цього не доказав, то ж і так маєте мене в руках. Дав мені п'ять золотих на руку цей мадяр, а дуже тяжко прийшлось йому воно, хоч негідник певно обіцював собі в душі, що мені потім зараз відбере їх. То ж іду я до ванькира, але зі скрипкою під пахою. Дивлюся, підстароста сидить на ліжку і дрімає. Підходжу до нього, а він отвирає очі тай зараз за топір. Та як пізнав, що то не гайдук, каже лише: — Процю, а де я?
— У себе дома, пане.
— Коли так, то ти мені здійми жупан і чоботи визуй мені, бо піду спати.
Стягнув я йому чоботи, а він зараз поклався і хропить. Я під жупан, схопив папери, попав щасливо на цей із великою печаткою. Бачу, стоїть там написано виразно великими буквами: Максим Білик, кілька разів. Я схопив декрет, сховав за пазуху за сорочку, відчинив стиха вікно і бевх! вискочив у сад, а потім у ноги, в ліс, та й стільки бачили мене в Кульчицях. Дістався я під Перемишль і хотів далі йти, як на Угорщину. Та коли я грав людям у Нижанковичах, почув мене один мандрівний музика. Сподобалася йому моя гра, а що саме згодився був у Бережанах у Миколи Синявського, забрав мене зі собою. Тепер то вже і ноти вмію трохи читати, а як краще підівчуся, то може й дяком стану.
Ми з немалою втіхою вислухали того цілого оповідання, а батько ще казав дати меду, хоч у гаманці не багато було.
— Нехай Бог заплатить тобі, Процю — каже батько. — До смерти того тобі не забуду. А заки станеш дяком, усе моя хата стоятиме для тебе отвором, як і передше. Останнім шматком хліба поділимося з тобою. Але, Процю, чи ти дав знати моїй жінці, що прийшов королівський декрет?
Я зараз хотів їй це переказати, і сам був би пішов до Стрілкович, хоч то мені було дуже небезпечно, але Максимихи в Стрілковичах у ткача Севастіяна нема.
— Нема її? — озвався я і батько. — Де ж тепер шукати її?
— Казали мені люди, — каже Проць, — що пішла до Львова, бо їй пан Зазуляк із Самбора якусь добру службу нараїв, а в Стрілковичах небога не могла вижити. Там певно її знайдете.
Батько посумнів на цю вістку, але мені щось говорило, що коли Зазуляк, вуйко Оленки, нараїв ту службу, то мама може бути хіба у Григіра Чесака, а не деінде. А тепер то я хотів би вже на крилах летіти до Львова.