Проклятий камінь
Шрифт:
Ми побули ще цілі два дні у Львові. Батько спочатку ніяк не хотів узяти від мене грошей, бо — казав — «То твоє щастя і твоя голова була в цьому. Сховай же собі на чорну годину, бо бачиш, як я, тому, що не мав на час сто золотих для підстарости і гайдука, на моє нещастя мусів їхати в Туреччину й попався в поганську неволю.» Я став просити батька й радив йому, щоб у Львові, де до того була добра нагода, купив собі віз і пару коней, які йому будуть дуже потрібні до господарства в Кульчицях. Щойно тепер відізвалася в батькові фірманська жилка, аж очі йому весело засвітилися. Зараз же пішов із Боднарчуком добирати коні, і вже ми його майже не бачили ввесь той час. Я з матір'ю пішов до золотаря і замовив для нашої церкви в Кульчицях лямпадку зі щирого срібла, щоб завісити перед образом Пречистої Діви.
Не забули ми теж про Проця, що все ще був у Львові з капелею Синявського та, як лише мав вільну хвилину, забігав до нас. Ми з батьком урадили дати йому двадцять дукатів, бо він варт був того за свою чесність і за врятування декрету. Проць щиро розплакався і зараз не хотів брати грошей, лише просив, щоби батько переховав їх у себе до часу, аж Проць добре в Бережанах підівчиться співу та, як дяк, стане шукати хліба. Коли я сказав йому, що ми з козаками їдемо до Кульчиць і самі собі справимо екзекуцію декрету, аж підскочив і крикнув: — То і я поїду з вами, конче поїду! Як же б то могло бути, щоб я не був при тому, як гнатимете Ґерґея з вашої хати! Випрошуся на два дні. Хоч би і службу втратити мав, таки поїду!
Оба Тимченки ще з двома козаками, що їх дібрали собі, ставилися раненько перед Чесаковою каменицею, всі кінно і збройно, при шаблях і пістолях. Батько заїхав новим кованим возом, запряженим у два гарні коні, далеко ліпші, ніж ті, якими був виїхав у Туреччину з валкою. Я, мати і Проць, посідали, Чесак, Оленка та Красовський, що на зиму мав уже їхати до Київської Академії, розпращалися щиро з нами, і ми рушили зі Львова, а козаки за нами, наче за гетьманською каритою.
Вже вечоріло, як ми в'їхали до Кульчиць. Наша загорода була за селом, як то я вже згадував, то й мусіли ми їхати цілим селом. Побачили нас люди, з великої цікавости вибігли з хат, хто це так їде з козаками. То той, то цей зараз пізнав нас, стали перекликатися й вітатися й іншим переназувати. Що жило, бігло за нами: хлопи, баби, діти й собаки. Дехто кричав з усієї сили: — Максим вернувся з Туреччини! Максим вернувся з Туреччини!
Ваврик, церковний дід, уже приглухуватий, зачув лише щось про турків, думав, що то люди зчинили такий галас, бо йдуть турки або татари, виліз мерщій на дзвіницю і став дзвонити на сполох. Тепер усі, що ще були лишилися по хатах, навіть із найдальших загород, пустилися за людьми з великим криком. І так із цілою тією гурмою, серед безупинного крику їхали ми до нашої загороди. Проць, що мав із собою скрипку, вигравав на ній наче біснуватий, а козаки по своєму також вигукували.
Та що більше ми наближалися до нашої хати, то тихіше ставало, аж цілком затихло. Не знати, чи зі страху перед гайдуком чи лише з великої цікавости, що далі буде. Тимчасом із нашої хати доходить до нас музика, веселий галас і гуляцькі вигуки, видно Ґерґей має гостей і бенкетує з ними. І таки так було. Справляв собі гайдук лиходій забаву: запросив собі таких самих як він. Був там підстароста, що, видно, з Ґерґеєм знову побратався, як то буває між драбами: у них легко з ворога брат, а з брата ворог. Був підсудок від спринської жупи, митар із-під Самбора, німець наставник над тими людьми, що в лісах палили попіл, був якийсь обірваний шляхтюра чиншовий, один із таких, що то про них кажуть: «шляхтич із Помиєва, пана Віхотя син», і ще кількох драбів. А все те пило й гуляло при циганській музиці.
Із хати ніхто не запримітив, що ми над'їзджаємо, бо вся компанія робила такий галас і так викрикувала при музиці, аж вікна брязчали. Ледве віз станув перед брамою, вискочив мій батько і віжки кинув якомусь чоловікові, щоб потримав коні, а сам біжить подвір'ям до своєї хати. Мати за ним, майже за поли держала його, бо боялася, щоб у першому гніві не наробив якогось нещастя, я за мамою, а за нами козаки.
Впав батько перший у хату, а мав таку вдачу, що як його схопив великий гнів, то полотнів увесь на лиці. Як упав у хату, мало не вивалив дверей, і можна було перелякатися його, такий блідий був; подобав радше на мерця, ніж на людину з цього світу.
Як побачив його Ґерґей, наче скам'янів, очі вилупив і одну руку підняв угору, наче хотів перехреститися. Батько наче труп блідий, із синіми устами, скочив до Ґерґея, схопив його за горло, став трясти ним і кричить: — Розбишако! Геть мені з хати!
Гайдук іще більше вибалушив очі, почервонів, навіть відсапнути вже не міг. Батько може неправду був би вдушив його в цій першій запапьчивості, коли б не я і не мати. Ми стали шарпати батька за плечі й за руки, кричати, щоб спам'ятався, та й так із бідою відірвали його від Ґерґея.
Затихло в хаті, хоч мак сій, музика перестала грати. Козаки, щоб не дармувати, як кинуться з нагайками на гостей, як стануть періщити, то кожний утікає як може, а підстароста перший через вікно скаче, ще лише Семен наздігнав його і потягнув кілька разів добре по спині. А що котрий вікном або дверми втече, то його ця товпа на вулиці, а ціле село було там, вітає вигуками і сміхом і собаки як скажені брешуть на кождого, що тільки хильцем у поле п'ятами киває й Бога благає, щоб урятуватися щасливо з бешкету.
Ґерґей також хотів утікати, як лише батько пустив його, але козаки задержали його, а Тимченко крикнув на нього: — Пращайся зі світом! Зараз повиснеш!
Кинувся Ґерґей на коліна, руки підніс наче до молитви, повзе навколішках до мого батька і неньки, благає ласки, бо вже певний був, що смерть жде його на гиляці. Батько виняв декрет, розложив папір, підсуває його Ґерґеєві перед ніс і каже: — Знаєш ти це?
— Знаєш ти це? — повторили козаки. — Декрету не шануєш, песький сину? — І тарах, тарах, тарах! Сипляться нагайки на хребет гайдукові, що аж у клубок звинувся.
І хоч мати не дала його довго бити, всетаки дістав досить. Коли ж знову став проситися і цілував по ногах моїх батьків, каже до нього Опанас Тимченко:
— Ми даруємо тобі життя і здоров'я, бо за тобою просить ця добра жінка, то ж ми зробимо це для неї. Але затям собі, що коли б ти колись наставав на тих людей, на їх здоров'я або на їх майно, коли б їм лише волосок упав із голови, ми тут зараз повернемось і на шаблях рознесемо тебе, так, що збиратимуть кусні з тебе, наче гриби до коша, щоб їх укупі закопати! Знай, що нам поручено перевести екзекуцію декрету! Не окриєшся ти перед нами, не оборонить тебе ніхто, бо ми, діти вільного Запоріжжя, не боїмося ні самбірського замку, ні старости! Втікай же до чорта!
Ґерґей зі страхом і покірно вислухав Тимченкових слів і нишком винісся за двері, наче вибитий пес. Та ледве кульчицькі люди побачили його на подвір'ю, стали викрикати на нього і страшно ганьбити. Бо той лихий чоловік тяжкий був для цілої громади, не було такого, кого не скривдив би. Тому вся та лють, що перше окривалася перед жахом, наче придушуваний вогонь, тепер вибухла грізним полум'ям.
Стали на нього перші баби і діти кидати камінням і болотом, собак тровити, а хлопи вже коли ломили з плотів на його кості. Був би певно не вийшов живим, коли б не козаки. Вони взяли його між себе і випровадили в поле. Втікав Ґерґей наче вовк, що видерся з сіті, хоч велике черево заваджало йому, але страх підганяв його через поля і скоро уже й не видно стало його під лісом.