Проклятий камінь
Шрифт:
Засіли там при великому столі львівський староста Мнішех, бурмистр міста доктор Сикст, два райці, а заразом золотники Седмиградський і Кудлич, королівський дворянин Курський, султанський чавш, міський перекладчик Байдулович і о. Бонифат, а на окремій лавці козаки і я біля них, переляканий, чи мені от-от ці панки не скажуть вийти за двері.
Староста Мнішех мав перед собою письма, що їх привіз Опанас. Коли розглянувся по світлиці, і побачив, що всі є, сказав Опанасові подати йому мішочок із коробочкою. Отворив коробочку малесеньким ключиком, про який я не знав, що є в мішочку, бо був схований в окремій зашивці, виняв із нього «Пророка Магомета», цей діямант, який я так довго носив при собі, за який я наївся стільки жаху, а котрого і досі не бачив та навіть не здогадувався, як виглядає ця біда!
Піднісся я з лавки, щоб краще бачити і глядів дуже цікаво. Досі я все думав, що як відчинять цю коробочку, то з неї вискочить вогняний диявол або неправду блисне якесь чудо, або світло величезне бухне з нього, як від лискавки, та осінить людину — а тут нічого з того всього!
Це наче кусень чистого льоду або кришталю, з якого я бачив чарочку в пана Шпитка, навіть не такий великий як голубине яйце. Між двома пальцями держить його староста до світла, а всі глядять на це вельми цікаво, наче на якесь чудо, мало очі їм не повискакують.
Думаю собі: Милий Боже, така дрібничка, а стільки крови задля неї полилося, такий камінець, а дали б за нього фіру золота! Коли б ті сльози, що їх моя ненька виплакала за одну ніч після нашого нещастя, затвердли на скло, був би з того більший самоцвіт ніж той камінь. А ось тим каменем тисячам і тисячам бідних людей гіркі сльози можна б осушити!..
Староста Мнішех сховав брилянт до коробочки та каже: — Кілька коронних панів, моїх приятелів, вставлялося за вами, Тимченку, як за лицарем, щоб я вам поміг продати цей камінь та що ви здаєтеся зовсім на мене. Чи так?
— Так, пане старосто — відповів Тимченко.
— Я казав оцінити цей самоцвіт панам райцям Седмиградському і Кудличеві, обом золотникам. Повторіть тим людям, пане Седмиградський, як ви оцінили з паном Кудличем.
— Оцінити цей діямант тяжко й легко можна помилитися — бо то сирий камінь і в такім стані в якім вийшов із землі. Треба би післати його до шліфарів, до Амстердаму або до Венеції. Нині годі сказати скільки з нього відпаде та який останеться завеликий і яка буде його вага. Друге, що на таку дорогоцінність попит дуже рідкий, нелегко може натрапитися купець, що купив би діямант для торговлі. А мусів би ждати покупця, то тратив би відсотки від великих грошей. На наші обчислення він варта 4.000 червоних золотих.
— То мало, дуже мало! — озвався Пугач. — То більше варта.
Староста глянув гостро на козака тай каже:
— Кому це мало, легко може нічого не дістати. Я затверджую цю таксу.
Пугач хотів іще щось говорити, але Опанас потряс ним і казав йому мовчати.
— Тих чотири тисячі дукатів поділиться на п'ять частей — говорив далі староста.
— Якже ж п'ять? — озвався знову Пугач, перебиваючи старості. — Нас лише чотирьох до нього.
На ці слова підвівся о. Бонифат і каже; — Я п'ятий в імені Христа.
— Так — каже староста — о. Бонифат є п'ятий до поділу, бо 800 дукатів мається відложити на викуп наших християн, що коротають свої літа в татарській і турецькій неволі.
— А я не хочу! — озвався Пугач. — Не хочу і не позволяю!
На те староста: — Кожний із вас візьме по вісімсот червоних золотих, як я вже казав, але кожний із вас має дати по двадцятьп'ять червоних цьому хлопцеві, бо справедливо заслужив, і кожний із вас йому має дякувати, що він додержав вам слова зі загрозою для власного життя. А він гідний того, бо за Божою поміччю свого батька визволив із неволі.
— Згода, згода! — озвалися оба Тимченки.
— Нема згоди! — крикнув Пугач. — Я не дам!
— А я не візьму — озвавсь я.
— І ти даш і ти візьмеш — каже староста. — Я так кажу і так мусить бути! А тепер розплатіться!
Чавш Ефакір Мехмет мав із собою в ратуші велику шкатулу, сильно ковану, бо ціла була оплетена залізом, наче густою сіткою. Отворив її та став виймати з неї валки, обвинені папером. У кожному валку було по сто дукатів. Довго розчислювалися, а як скінчили, староста власноручно дав мені один такий валок. Хоч маленький, на диво тяжкий, бо то було щире золото.
Вже всі мали розходитися, коли Опанас Тимченко каже: — Івасю! Я тобі винен сто дукатів, що то ти мені позичив їх у Рущуку.
І дав мені ще один такий валок.
Я брав це золото наче крізь сон, нічого не говорив і не дякував навіть. Я був мов непритомний і сам не знав, що роблю, так мене це нечайне багатство одурманило. Мені дзвонило і шуміло в ухах; я чув, що мені лице пашить, наче б я у грань дмухав.
Не кажучи ні слова і навіть не думаючи, вибіг я з кімнати. Я не ждав, аж інші вийдуть, а збіг зі сходів і гнав Ринком до Чесакової камениці, наче б я вкрав це золото в ратуші. Вже добіг до Клопотівської камениці, аж тут мене хтось хап іззаду за руку. Я оглянувся і бачу Опанаса зі Семеном.
— Не втікай так, — каже й сміється Опанас, — не бійся, я тобі того золота не відберу.
Щойно тепер охолов я та став дякувати Тимченкові. Тут надійшов із брами мій батько. Коли я розказав, із чим вертаюся з ратуша, вірити не хотів мені. Щойно як побачив дукати і на долоні зважив, а також вислухав, що говорив Тимченко, дав переконатись, що воно не казка, а правда.
— Тепер — кажу — можемо правуватися з Ґерґеєм, бо маємо з чим. Не потребуємо виганяти його насилу.
Але батько щойно тепер набрав сміливости тай каже: — Волю я потім двічі стільки заплатити в самбірському замку, а цього розбишаку палюгою прожену з моєї хати!
— Та так і буде! — озвався тепер Семен. — Я матиму позавтра ще кількох козаків, моїх приятелів. Вирушимо на цього злодія! Щастя буде його, коли здоров вискочить вікном із вашої хати!
І так стануло на цьому, що позавтра збройно наїдемо Ґерґея.
Заїзд на Ґерґея