Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Бассі переміг, — сказав я. — Він дужчий за мене. А мені треба йти.
— Йому справді треба йти, — підтвердив Рінальді.— У нього побачення. Я знаю.
— Мені треба йти.
— Позмагаємось іншим разом, — сказав Бассі.— Іншим разом, коли ви трохи зміцнієте. — I поплескав мене по плечу.
На столі горіли свічки. Всі офіцери були дуже вдоволені.
— На Добраніч, панове, — сказав я.
Рінальді вийшов зі мною. Ми спинилися за дверима, і він сказав:
— Вам краще б не йти туди п'яному.
— Я не п'яний, Ріні. Слово честі.
— Треба
— Дурниці.
— Зараз я вам принесу, малюк. А ви тим часом походіть тут. — Він повернувся з жменею смажених кавових зерен. — Пожуйте, малюк, і хай береже вас бог.
— Бахус, — мовив я.
— Я трохи проведу вас.
— Та я ж чудово себе почуваю.
Ми йшли містом, і я жував кавові зерна. Біля в'їзду до вілли, яку займали англійці, Рінальді попрощався.
— На добраніч, — сказав я. — А ви чому не хочете зайти?
Він похитав головою:
— Ні. Мені потрібні простіші втіхи.
— Дякую за кавові зерна.
— Пусте, малюк. Пусте.
Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою.
Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон.
— Здрастуйте, — мовила вона. — Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може.
— Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла?
— Їй трохи нездужається.
— Скажіть їй, будь ласка, що я дуже засмутився,
— Гаразд, скажу.
— Як гадаєте, чи варто мені прийти завтра?
— А чого ж ні.
— Красно дякую, — сказав я. — На добраніч.
Я вийшов за двері й раптом відчув себе самотнім і спустошеним. Перед тим побачення з Кетрін не так уже мене обходило, я добряче підпив і мало не забув про нього взагалі, а от тепер, коли не зміг побачити її, почував себе самотнім і неприкаяним.
Розділ VIII
Наступного дня ми дізналися, що вночі вище по річці буде атака й що нам належить послати туди чотири машини. I хоч усі говорили про це з великою певністю і стратегічною обізнаністю, проте ніхто не знав нічого до пуття. Я їхав першою машиною і, коли ми поминали в'їзд до англійського госпіталю, звелів водієві спинитись. Решта машин теж стали.
Я вийшов і сказав водіям, щоб їхали далі, а якщо ми не наздоженемо їх до повороту на Кормонс, — щоб почекали нас там. Тоді квапливо рушив алеєю, зайшов у вестибюль і попросив викликати міс Барклі.
— Вона на чергуванні.
— Чи не можна їй вийти хоч на хвилину?
Послали санітара спитати, і він повернувся з Кетрін.
— Я заїхав дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви на чергуванні, то я попросив вас покликати.
— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — А вчора то, мабуть, від спеки стало трохи млосно.
— Мені треба їхати.
— Я вийду з вами
— Ви справді одужали? — запитав я надворі.
— Так, любий. Ви прийдете ввечері?
— Ні. Я зараз виїжджаю на Плаву — там буде розвага.
— Розвага?
— Навряд чи щось більше.
— Але ж ви повернетесь?
— Завтра.
Вона розстібала щось на шиї. А тоді вклала мені в руку.
— Це святий Антоній. Приходьте завтра ввечері.
— Хіба ви католичка?
— Ні. Але кажуть, що святий Антоній добре вберігає.
— Пильнуватиму його задля вас. Прощавайте.
— Ні,— сказала вона, — не «прощавайте».
— Гаразд.
— Будьте розумником і бережіться. Ні, тут не можна цілуватись. Не можна.
— Гаразд.
Я озирнувся й побачив, що вона стоїть на сходах. Вона помахала мені, і я послав їй цілунок рукою. Вона знов помахала, а я тим часом уже дійшов до кінця алеї, заліз на сидіння своєї санітарної машини, і ми поїхали. Святий Антоній був у білому металевому медальйончику. Я відкрив медальйончик і витрусив його на долоню.
— Святий Антоній? — запитав водій.
— Еге ж.
— Я теж маю такого. — Він забрав ліву руку з керма, розстебнув комір френча і витяг з-під сорочки образок. — Бачите?
Я поклав свого святого назад у медальйончик, згорнув золотий ланцюжок і сховав усе в нагрудну кишеню.
— Ви не будете його носити?
— Ні.
— Краще носити. На те ж він і зроблений.
— Гаразд, — сказав я.
Я розстебнув золотий ланцюжок, надів його на шию і заклацнув замочок. Святий повис у мене на френчі. Розстебнувши френч і комір сорочки, я спустив його під сорочку. Поки ми їхали, я весь час відчував той медальйончик із святим у себе на грудях. А потім геть забув про нього. Після поранення я його більше не бачив. Мабуть, забрав хтось на одному з перев'язних постів.
Поминувши міст, ми поїхали швидше і незабаром побачили спереду над дорогою куряву від решти машин. А тоді на завороті дороги побачили й ті три машини, що здаля видавалися зовсім маленькими; з-під коліс здіймалася курява й осідала між дерев. Ми наздогнали їх, випередили й повернули на дорогу, що вела до пагорбів. Коли сидиш у першій машині, їхати валкою не таке вже й марудне діло. Я зручно відхилився на сидінні й озирав довколишню місцевість. Ми їхали підгір'ями, що тяглися понад річкою, а коли дорога крутіше пішла вгору, на півночі показалися гірські вершини, ще вкриті снігом. Я озирнувся і побачив, як слідом за нашою беруться нагору три останні машини, відокремлені одна від одної хмарами куряви. Ми залишили позаду довгу вервечку нав'ючених мулів, яку супроводили погоничі в червоних фесках. То були берсальєри [13] .
13
Берсальєри — Солдати добірного стрілецького корпусу.