Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
Поки мене не було, справи нібито повернули на краще. Казали, що от-от знов розпочнеться наступ. Дивізія, яку ми обслуговували, мала наступати вгору по річці, і майор сказав мені, що я забезпечуватиму роботу постів, коли почнемо просуватися вперед. Передбачалося форсувати річку вище від тісної гірської ущелини й далі розгортати наступ схилом пагорба. Пости санітарних машин треба було розмістити якнайближче до річки, під надійним прикриттям. Місця для них, звісно, мала обрати сама піхота, одначе вважалося, що все розробляємо
Геть закурений та брудний, я пішов до своєї кімнати вмитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Х'юго. Він був одягнений, у чорних черевиках, чуприна його вилискувала.
— От і чудово, — мовив він, побачивши мене. — Підете зі мною до міс Барклі.
— Ні.
— Так. Я прошу, щоб ви пішли й помогли мені справити на неї добре враження.
— Ну гаразд. Тільки зачекайте, поки я причепурюся.
— Умийтеся і йдіть як є.
Я вмився, причесався, і ми рушили до дверей.
— Стривайте, — сказав Рінальді.— Мабуть, нам варто хильнути по чарці.— Він відчинив свою валізу й дістав пляшку.
— Тільки не стреги, — сказав я.
— Ні. Граппи [5] .
— Можна.
Він налив дві чарки, і ми цокнулися, відставивши вказівні пальці. Граппа була дуже міцна.
— Ще по одній?
— Можна, — сказав я.
Ми випили ще по чарці граппи, Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами. Іти містом було жарко, але сонце вже хилилося до заходу, і прогулянка тішила нас. Англійський госпіталь містився у великій віллі, що її збудував перед війною якийсь німець. Міс Барклі ми знайшли в саду. З нею була ще одна сестра-жалібниця. Ми побачили за деревами їхні білі сукні й пішли туди. Рінальді віддав честь. Я теж козирнув, але не так хвацька.
5
Граппа — Виноградна горілка.
— День добрий, — сказала міс Барклі.— Ви не італієць, правда?
— Ні.
Рінальді розмовляв з другою сестрою. Вони сміялися.
— Як дивно — бути в італійській армії.
— Ну, це ж не справжня армія. Усього-на-всього санітарний загін.
— Однаково дуже дивно. Чому ви тут?
— Не знаю, — сказав я. — Не завжди все можна пояснити.
— Он як? А мене навчали, що пояснити можна все.
— Вас чудово навчали.
— Ми що — повинні й далі отак розмовляти?
— Ні, чому ж, — сказав я.
— I то добре. Правда?
— Що це у вас за тростинка? — запитав я.
Міс Барклі була височенька на зріст. Одягнена в біле, — я гадав, що то форма сестри-жалібниці,— русява, із смаглявою шкірою і сірими очима. Мені вона видалась напрочуд гарною. В руках у неї була тоненька індійська тростинка, оправлена в шкіру й схожа
— Вона належала одному моєму знайомому, що загинув минулого року.
— О, пробачте.
— Він був славний хлопчина. Хотів одружитися зі мною і загинув на Соммі.
— Там було пекло.
— Ви там були?
— Ні.
— Мені розповідали про той бій, — сказала вона. — Тут, на півдні, війна зовсім не така. А потім мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Їм повернули її з іншими його речами.
— Ви довго були заручені?
— Вісім років. Ми росли разом.
— А чому ж не одружилися?
— Не знаю, — сказала вона. — Дурна була. Хоч би це могла йому дати. Але думала, що так для нього буде гірше.
— Розумію.
— А ви колись були закохані?
— Ні,— відказав я.
Ми сіли на лаву, і я подивився на міс Барклі.
— Які у вас гарні коси, — сказав я.
— Вам подобаються?
— Дуже.
— Коли він загинув, я хотіла обстригти їх.
— Ой, ні.
— Мені хотілося зробити щось задля нього. Розумієте, для мене те, інше, нічого не важило, і він міг би взяти все. Міг би взяти все, що хотів, якби я тільки знала. Я вийшла б за нього заміж чи як завгодно. Тепер-то я вже знаю. А тоді він збирався на війну, а я не знала.
Я слухав мовчки.
— Я тоді нічого не знала. Думала, так буде гірше для нього. Думала, що, може, йому несила буде це знести… Ну, і от — його вбито, і всьому кінець.
— Як знати.
— Ні, ні,— сказала вона. — Всьому кінець.
Ми подивились на Рінальді, що розмовляв з другою сестрою.
— Як її звуть?
— Фергюсон. Елен Фергюсон. Ваш товариш — лікар, правда?
— Так. Дуже добрий лікар.
— Це чудово, Так близько від фронту рідко трапляються добрі лікарі. Адже звідси близько до фронту, так?
— Авжеж.
— Якийсь безглуздий фронт, — сказала вона. — Але тут гарно. Скоро має бути наступ?
— Так.
— Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема.
— А ви давно у госпіталі?
— Від кінця п'ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою. Чи з простреленим плечем, Щось таке романтичне.
— Романтичний фронт тут, де ми.
— Так, — мовила вона. — Люди не уявляють собі, що діється у Франції. Бо коли б уявляли, таке не могло б тривати. Його не шаблею поранило. Розірвало на шматки.
Я нічого не сказав.
— Як ви гадаєте: таке завжди триватиме?
— Ні.
— А що ж його спинить?
— Десь зломиться.
— Ми зломимось. У Франції зломимось. Не можна чинити такого, як було на Соммі, й не зломитися.
— А тут вони не зломляться, — сказав я.
— Гадаєте, ні?
— Ні. Минулого літа їм добре велося.