Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Я таки буду співати в «Ла Скала», — сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму в «Тосці».

— Підем послухаємо, Маку? — мовив Етторе до віце-консула. — Треба ж буде комусь їх боронити.

— Може, на той час прибуде на підмогу американська армія, — сказав віце-консул. — Вип'єте ще, Сіммонсе? А ви, Сандерсе?

— Гаразд, — відказав Сандерс.

— Я чув, вам мають дати срібну медаль, — звернувся до мене Етторе. — Що вам записали в поданні?

— Не знаю. Та й чи дадуть узагалі, ще не знаю.

— Напевне дадуть. Ото

закрутяться коло вас дівчата в «Кова»! Заберуть собі в голову, ніби ви сам-один поклали дві сотні австріяків чи захопили цілу траншею. Повірте, що мої відзнаки далися мені нелегко.

— А скільки ви їх маєте, Етторе? — запитав віце-консул.

— Усі, які є,— сказав Сіммонс. — Задля цього ж і війну почали.

— Я мав отримати дві бронзові й три срібні медалі, — сказав Етторе. — Але затвердили тільки одне подання.

— А решту чому ні? — запитав Сіммонс.

— Ті операції не мали успіху, — відповів Етторе. — А коли операція не має успіху, медалей нікому не дають.

— Скільки разів ви поранені, Етторе?

— Тричі тяжко. Ось же в мене три нашивки. Бачите? — Він розправив рукав. То були паралельні сріблясті смужки на чорному тлі, пришиті до рукава дюймів на вісім нижче від плеча.

— Ви теж маєте одну, — мовив Етторе до мене. — Добре, коли їх маєш, повірте. Як на мене, то краще, ніж медалі. Даю вам слово, друже, мати три нашивки — це неабищо. На одну — і то треба дістати таке поранення, щоб три місяці пролежати в госпіталі.

— А куди вас поранено, Етторе? — спитав віце-консул. Етторе закасав рукав.

— Осьде. — Він показав глибокий червоний шрам. — I в ногу, отут. Я не можу показати, бо на мені обмотки. I ще в ступню. Там відмерла кістка і весь час смердить. Я щоранку витягую дрібні уламки, та вона однаково смердить.

— Чим це так? — запитав Сіммонс.

— Ручною гранатою. Є такі, схожі на товкачі. Враз шмат ступні відтяло. Ви, певне, знаєте їх, ті бісові товкачі? — обернувся він до мене.

— Авжеж.

— Я бачив того сучого сина, що пожбурив її, — сказав Етторе. — Мене збило з ніг, і я вже думав, що тут і амінь, але в тих клятих товкачах майже нема чому вибухати. А того сучого сина я застрелив з гвинтівки. Я завжди ношу гвинтівку, аби не видно було, що я офіцер.

— Який він мав вигляд? — запитав Сіммонс.

— Єдина ота граната в нього й була, — провадив Етторе. — Не знаю, на біса він її пожбурив. Мабуть, давно хотів подивитися, що з того вийде. Певне, й бою справжнього ще ніколи не бачив. Ну, я його й поклав, сучого сина.

— Який він мав вигляд, коли ви його застрелили? — знову спитав Сіммонс.

— А звідки мені, в біса, знати? — відказав Етторе. — Я пальнув йому в живіт. У голову не стріляв — боявся схибити.

— Давно ви вже офіцер, Етторе? — запитав я.

— Два роки. Скоро буду капітаном. А ви давно в лейтенантах?

— Третій рік минає.

— Вас не зроблять капітаном, бо ви не знаєте як слід

італійської мови, — сказав Етторе. — Говорити можете, а от читати й писати не дуже. Щоб стати капітаном, треба мати освіту. А чом би вам не перейти до американської армії?

— Може, й перейду.

— Та я й сам би з охотою. Слухайте, Маку, скільки там платять капітанові?

— Не знаю точно. Здається, десь так доларів двісті п'ятдесят.

— Милий боже, двісті п'ятдесят доларів! Ото було б життя! Швидше переходьте до американської армії, Фреде. А там, може, й мене перетягнете.

— Гаразд.

— По-італійському я можу командувати ротою. То легко навчився б і по-англійському.

— Бути вам генералом, — сказав Сіммонс.

— Ні, для генерала я не досить учений. Генералові до біса знати треба. Ось ви собі гадаєте, що воювати кожний дурень може. А в самих не стало б тями й на якогось там капрала.

— Мені, хвалити бога, капралом бути не доведеться, — сказав Сіммонс.

— А може, й доведеться, як візьмуться й до вас, лежнів. Ой, якби вас обох та до мене у взвод! I Мака теж. Я б призначив вас своїм ординарцем, Маку.

— Ви чудовий хлопець, Етторе, — сказав Мак. — Боюся тільки, що мілітарист.

— До кінця війни я буду полковником, — заявив Етторе.

— Якщо не загинете.

— Ні, не загину. — Він торкнувся великим і вказівним пальцями зірочок на комірі.— Бачили, що я зробив? Ми завжди беремося за зірочки, коли хтось згадує про загибель.

— Ходім, Сіме, — сказав Сандерс, підводячись.

— Ходім.

— До побачення, — сказав я. — Мені теж час іти. — Годинник у барі показував за чверть шосту. — Чао, Етторе.

— Чао, Фреде, — відказав Етторе. — Просто чудово, що вам дадуть срібну медаль.

— Не знаю, чи дадуть.

— Дадуть, дадуть, Фреде. Я чув, що вам неодмінно мають дати.

— Ну, бувайте, — сказав я. — Не вскочте в якусь халепу, Етторе.

— Не турбуйтеся за мене. Я не впиваюсь і не тягаюся з повіями. Не пияк і не бахур. Я знаю, чого мені треба.

— Бувайте, — сказав я. — Я радий, що ви скоро дослужитесь до капітана.

— Мені не треба дослужуватись. Мені дадуть капітана за воїнську доблесть. Ви ж знаєте. Три зірки із схрещеними мечами й короною над ними. Ось вам Етторе.

— На все добре.

— На все добре. Коли вам назад на фронт?

— Скоро вже.

— Ну, десь іще стрінемось.

— До побачення.

— До побачення. Бережіть себе.

Я пішов завулком, а звідти навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три роки. Його виховав дядько у Сан-Франціско, і він саме гостював у батька з матір'ю в Туріні, коли почалася війна. Він мав сестру, яку разом з ним послали до дядька в Америку, і того року вона закінчувала вчительський коледж. Він був загальновизнаний, узаконений герой, що наганяв нудьгу на всіх, хто з ним стикався. Кетрін терпіти його не могла.