Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Як же це ви вскочили в таку халепу? — запитав він. — Ану дайте гляну на знімки. Так… Так… Ага, ось воно… З вигляду ви здорові, мов кінь. А хто ця гарненька дівчина? Ваша кохана? Так я й подумав. Ну чи не паскудство ця війна? Тут болить? Ви славний хлопчина. Будете в мене як новісінький. А тут як? Ну звісно ж, болить. Так вони люблять робити боляче, ці лікарі. Як вас лікували досі? Ця дівчина не говорить по-італійському? Треба навчитися. Прегарна дівчина. Я міг би її навчити. Хай мене теж покладуть у цей госпіталь. Ні, але я неодмінно буду у вас за акушера, безплатно. Вона не розуміє? Вона народить вам гарного хлопця. Такого ж гарного й білявого, як сама.

Ну, все добре. Все гаразд. Прегарна дівчина. Спитайте, чи не згодиться вона повечеряти зі мною. Ні, не буду відбивати її у вас. Дякую. Дуже дякую, міс. Оце і все. Все, що я хотів знати. — Він поплескав мене по плечу. — Перев'язувати не треба.

— Вип'єте зі мною чарочку, докторе Валентіні?

— Чарочку? Аякже. Вип'ю десять чарочок. Де вони?

— У шафі. Зараз міс Барклі дістане пляшку.

— За ваше здоров'я. За ваше здоров'я, міс. Прегарна дівчина. Я принесу вам кращого коньяку, ніж цей. — Він утер вуса.

— Коли, ви вважаєте, можна оперувати?

— Завтра вранці. Не раніш. Треба випорожнити шлунок. Промити вам тельбухи. Я зайду до тієї старої внизу і скажу все, що треба. До побачення. До завтра. Я принесу вам кращого коньяку. А ви тут непогано влаштувалися. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду вранці.

Він помахав рукою з порога, вуса його стирчали догори, смагле обличчя всміхалося. На рукаві він мав зірку в чотирикутній облямівці, бо був майор.

Розділ XVI

Тієї ночі у відчинені балконні двері, крізь які нам було видно ніч над дахами, залетів кажан. У кімнаті було темно, туди доходив лише тьмяний відсвіт нічного міста, і кажан не злякався, а почав собі никати попід стелею, неначе просто неба. Ми лежали й дивилися на нього, і, гадаю, він нас не помітив, бо лежали ми дуже тихо. А коли кажан вилетів геть, ми побачили, як десь ген за вікнами спалахнув прожектор і світляний промінь поповз по небу; ми стежили за ним очима, аж поки він згас і знову стало темно. Вночі повіяв свіжий вітерець, і ми почули голоси зенітників, що чатували біля своєї гармати на сусідньому даху. Стало холоднувато, і вони понадягали плащі. Серед ночі мене пойняв острах, щоб до нас хтось не зайшов, але Кетрін сказала, що всі сплять. За ніч ми один раз заснули, а коли я прокинувся, Кетрін у кімнаті не було, але я почув, як вона йде коридором, а тоді двері відчинились і вона знов лягла поруч мене й сказала, що все гаразд, вона була внизу і там усі сплять. Вона підходила до дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві. сні. Вона принесла сухого печива, і ми з'їли його й випили трохи вермуту. Ми були голодні, але вона сказала, що вранці мені однаково зроблять промивання шлунка. Над ранок, коли вже розвидніло, я знову заснув, а коли прокинувся, побачив, що її знов немає. Вона прийшла свіжа й гарна і сіла на ліжко, і, поки я держав у роті термометр, зійшло сонце, і ми чули дух роси на покрівлях, а потім дух кави з сусіднього даху, де були зенітники.

— Оце б нам піти прогулятися, — сказала Кетрін. — Якби було крісло на колесах, я покатала б тебе.

— А як би я заліз у те крісло?

— Якось примостили б.

— Можна було б виїхати в парк і поснідати на вільному повітрі,— Я визирнув у відчинені балконні двері.

— А насправді ми зробимо ось що, — сказала вона, — підготуємо тебе до відвідин твого приятеля доктора Валентіні.

— По-моєму, він чудова людина.

— Мені він сподобався менше, ніж тобі. Та лікар він, як видно, добрий.

— Іди знов до мене, Кетрін. Прошу тебе, —

сказав я.

— Не можна. Так хороше було вночі, правда ж?

— А ти не зможеш чергувати й цю ніч?

— Можливо, що й чергуватиму. Але ти не захочеш до мене.

— Ще й як.

— Ні, не захочеш. Тобі ніколи не робили операції. Ти не знаєш, як тобі буде.

— Буде добре.

— Тебе нудитиме, і ти про мене й не згадаєш.

— Тоді йди до мене зараз.

— Ні, любий, — сказала вона. — Мені треба зробити температурний графік і підготувати тебе.

— Ти просто не любиш мене, а то прийшла б.

— Дурненький ти. — Вона поцілувала мене. — Ну, з графіком усе гаразд. У тебе весь час нормальна температура. Така мила температура.

— А в тебе все миле.

— Де там. А от твоя температура справді мила. Я страшенно пишаюся твоєю температурою.

— Мабуть, у всіх наших дітей буде хороша температура.

— У наших дітей буде, напевне, препогана температура.

— А що ти маєш мені робити, поки прийде Валентіні?

— Та небагато. Але речі досить неприємні.

— Як на мене, краще б хтось інший.

— А як на мене, то ні. Я не хочу, щоб тебе торкався хтось інший. Нехай я дурна, але як подумаю, що до тебе може доторкнутися якась інша жінка, то ладна очі їй видряпати.

— Навіть Фергюсон?

— А надто Фергюсон, і Гейдж, і ще ота, як її там?

— Уокер?

— Еге ж. Тут забагато сестер. Якщо не буде нових хворих, нас відішлють звідси. Тепер уже є чотири сестри.

— Можливо, привезуть ще поранених. А мати менше сестер просто не можна. Госпіталь же чималий.

— Добре, якби ще когось привезли. Бо що, як мене кудись відішлють? А таки відішлють, якщо не буде нових хворих.

— Тоді і я поїду з тобою.

— Не кажи дурниць. Ти ще нікуди не можеш їхати. От видужуй швидше, любий, і ми неодмінно кудись поїдемо.

— А що буде потім?

— Можливо, війна скінчиться. Не може ж вона тривати вічно.

— Я видужаю, — сказав я. — Валентіні поставить мене на ноги.

— З його вусами та щоб не поставив! До речі, любий, коли тобі дадуть ефір, ти думай про щось інше, не про нас. Бо під наркозом люди часто робляться надміру балакучі.

— Про що ж мені думати?

— Про що завгодно. Тільки не про нас. Думай про своїх рідних. Чи навіть про якусь іншу дівчину.

— Не хочу.

— Тоді проказуй молитви. Це справить добре враження.

— А може, я й не говоритиму.

— Та звичайно. Багато людей мовчать.

— От і я мовчатиму.

— Не хвалися, любий. Будь ласка, не треба. Ти такий милий, і тобі ні до чого хвалитися.

— Ані словечком не прохоплюся.

— Ну от, знову ти хвалишся. Не треба хвалитися. А коли тобі скажуть глибоко дихати, просто починай проказувати молитви, чи там вірші, чи ще щось. Буде страшенно мило, і я пишатимусь тобою. Та й так пишаюся. В тебе страшенно мила температура, і спиш ти, наче хлопчик: обхопиш рукою подушку і уявляєш, ніби то я. Чи, може, інша дівчина? Якась прекрасна італійка?

— Ти, ти.

— Ну звісно, що я. Ой, я так люблю тебе, а Валентіні чудово прооперує тобі ногу. Добре, що мені не доведеться цього бачити.

— Але вночі ти чергуватимеш.

— Еге ж. Тільки тобі до того буде байдуже.

— Постривай, побачиш.

— Ну ось, любий. Тепер ти чистенький і всередині, і зовні. А скажи, багатьох ти кохав у житті?

— Нікого я не кохав.

— Навіть і мене?

— Тебе — так.

— А насправді скількох?

— Ні одної.

— А з багатьма… як це кажуть?.. ну, сходився.